Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 00:45

Дерманська трагедія: давня помста чи нацистський план?


Рівне – Мешканці Дерманя на Рівненщині без розголосу відзначили роковини страшної трагедії – розстрілу 75 своїх земляків, котрі мешкали на вулиці Залужжя. Скромна панахида на братській могилі зібрала родичів і сусідів загиблих.

Наприкінці травня 1943 року до Дерманя в’їхало кілька колон німецьких офіцерів та поліцаїв-шуцманів. Колона розділилась. Перша частина зігнала в долину біля монастиря близько 200 людей і змусила сидіти там до вечора із закинутими за голову руками під прицілом кулеметів. Інші непрохані гості попрямували в протилежний куток села, на вулиці Залужжя та Мишинки.

Людям, котрі лишилися в центрі села, німецький офіцер пояснив, що влада незадоволена невиконанням плану постачання хліба та худоби, а також робочої сили до Німеччини. Дерманці чекали найгіршого, але через кілька годин їх звільнили – під обіцянку негайно «виправитися». Коли ж вони попрямували до своїх домівок, то з височини побачили, як димить віддалене Залужжя. Саме там, за чотири кілометри від центру Дерманя, розігралася справжня трагедія, спогади про яку записали у старожилів краєзнавці.

«Було тихо. Тут прибігла мама: «Олексію, тікайте, хлопці, бо вже Залужжя горить – стріляють під горою!» Ну то я схопився, з товаришем на Гільчу втекли. А хто тут лишився – у них була ікона, Божа матір, сховалися в хліві й її з собою взяли. Німець прийшов, і махає – нікуди не йдіть, лишайтеся тут. І так лишилися живі», – пригадує 90-річний мешканець Залужжя Олексій Малка.

Перед акцією двоє поліцаїв дісталися сумнозвісного Яцуюхового яру й пострілами спрямували колону на місце розправи. Окупанти підпалили хати, а самих мешканців Залужжя і Мишинок загнали в колону й повели до ями, де на той час було закинуте виробництво вапна.

«То була трагедія – хай Бог милує… Дядько-сусід загортав цих побитих людей. Їх клали вже четвертим шаром, але тут їде машина – трубить. І заборонили решту вбивати. То вони зосталися», – каже Олексій Малка.

Польські поліцаї й український соратник Коха

Іван Мартинюк на той час був 14-річним підлітком і мешкав у центрі села. Він каже, що його тато наступного дня сам збивав труни й їздив забирати мертвих односельців для поховання на сільському цвинтарі. Про подробиці розповідали люди з Мишинок, які дивом лишилися живими.

«Говорили, що була польська поліція, і вони спровокували це. У нас тут осадники були польські. Ту вулицю з Мишинок – Мишачої гори, як її звали – зігнали всіх у долину до цієї ж ями-вапельні, де били людей. Вулиця горить, а люди попросилися перед смертю помолитися Богу. Ну і в той час приїхала ця легкова машина», – розповідає Іван Мартинюк. Він каже, що порятунок решти відбувся завдяки односельцю, котрий дослужився до офіцерського чину в німецькій армії.

«Дерманський хлопець, Гнатюк, якого звали Шуркою, певно, Олександр, служив у польській армії льотчиком, і потрапив у полон, як воювали. Там він добре навчився німецької мови. У нас тут був губернатор Кох. Він у тій команді працював, заходив навіть до Коха. А звідти в нас із горбка видно Рівне, як на долоні. Він побачив, зорієнтувався, що Дермань горить. Він якось домігся, щоб Кох йому дав дозвіл поїхати й припинити цю бійню», – зазначив Іван Мартинюк .

Гіпотези про причини розправи

Свідки кажуть, що людям жодним чином не пояснили, за що на них чекає розправа. Однією з гіпотез є вбивство німецького офіцера, тіло якого начебто знайшли на околиці села. Однак в офіційних документах подібного факту немає. Інше припущення – помста польських осадників, котрі напередодні Другої світової мешкали поряд, на вулиці Застав’я. Адже наступного дня після початку Другої світової місцеві селяни-оунівці повстали проти таких сусідів. Чому – знає історик і краєзнавець, директор Дерманського музею Федір Єфімчук.

Унтер-офіцери мали на Застав’ї по 12 десятин землі, солдати – по вісім, каже історик. Вони були членами товариства «Стрілець». Мали право мати карабіни, револьвери, ножі, дробовики. Деякі з них вели себе дуже грубо і нахабно проти українців, зазначає Федір Єфімчук.

«Могли їх побити на дорозі, коли не хочеш пропустити, наприклад, бричку, в якій їде такий собі Марцін Павляк, голова цього «Стрільця», – зауважує історик. – Він був великий шовініст – не переносив українців. Дехто з дерманців вважає, що це польська поліція навела німців саме на Залужжя, тому що в ніч із 2 на 3 вересня 1939 року, тільки почалася першого вересня війна, боївка ОУН у Дермані вчинила напад на тих осадників – хотіла забрати в них зброю».

Тоді, в 39-му, польська влада придушила повстання, п’ятеро оунівців загинули в бою та казематах Острога, десятки дерманців були відправлені до в’язниці в Березі Картузькій. Незадовго й на осадників чекала зла доля – радянська влада вислала тих, хто лишився до Сибіру. Оунівці, котрі з приходом нацистів ішли служити до поліції зі сподіванням, що німецька влада допоможе українцям вибороти суверенітет, з початку 43-го масово покинули службу. Їхнє місце зайняли поляки з тією ж надією – посприяти поверненню Речі Посполитій «східних кресів». Війна, що настала, розв’язувала руки колишнім образам. Чимало українських дослідників вважають, що Дерманська, а згодом і Малинська, трагедії спонукали УПА до відплатних акцій.

Розділяй і владарюй

Водночас у нацистів була своя мета. Серед відомих цитат гауляйтера Коха така: «Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем вбивав українця, і навпаки, щоб українець убивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що нам потрібно… Нам не потрібні ні росіяни, ні українці, ні поляків. Нам потрібні родючі землі». Наступаючи на ті ж граблі, нинішні ініціатори питання про визнання УПА злочинною організацією на рівні польського сейму не бачать зусиль і зацікавленості в їхніх діях третьої сторони.

А тим часом, як вважає редактор видання «Реабілітовані історією» Андрій Жив’юк, за злочини, вчинені на території Волині, а власне, й усієї окупованої України, не поніс належної відповідальності й сам Еріх Кох – один із основних злочинців, намісник Гітлера в Україні. «Нормально дожив віку, помер своєю смертю. І ніхто не ставить сьогодні питання про те, що саме ця людина несе персональну відповідальність, як очільник адміністрації на території України в 42-44 роках, за те, що тут коїлося», – обурюється дослідник.

У 1985 році Головна управа українських політв’язнів у США втретє звернулася до Польщі, СРСР та США з вимогою по-справжньому судити Еріха Коха та Лазара Кагановича як головних катів України XX століття за злочини, заподіяні ними проти народу України. Ще за рік Кох помер у польському Барчево у спеціальній комфортабельній в’язниці, доживши до 90 років.
  • 16x9 Image

    Валентина Одарченко

    На Радіо Свобода з 2000 року, власний кореспондент у Рівненській і Волинській області. Народилася 1965 року в місті Дубно. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, юридичний факультет Національного університету «Острозька академія». З 1995 по 1999 рік очолювала першу на Рівненщині ФМ-радіостанцію «Нова хвиля».  Ведуча соціального телепроекту «Перехрестя правди» Рівненської держтелерадіокомпанії.  
    Facebook: https://www.facebook.com/valentina.romanuk1

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG