Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 00:38

Чому в Україні закривають виставки сучасного мистецтва?


Київ – Команда київського Центру візуальної культури презентувала проект In-hibition, присвячений закритим виставкам сучасного мистецтва. Культурологи спробували з’ясувати, чому ті чи інші роботи потрапили під заборону і записали низку інтерв’ю з керівниками музеїв, чиновниками та художниками. Вони дійшли висновку, що основна причина заборони – небажання бачити ті проблеми, які порушують сьогодні митці. Художники, у свою чергу, відзначають, що українські музеї здебільшого є консервативними інституціями, які украй неохоче допускають у свій простір сучасне мистецтво, протиставляючи його класичному.

Своє дослідження Центр візуальної культури розпочав після того, як минулого року президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт закрив виставку «Українське тіло». Усього за період незалежності культурологи нарахували 12 таких випадків. Леся Кульчинська, одна із авторів проекту, розповідає: «У законодавстві не прописано, яке мистецтво є дозволеним, а яке забороненим. Отже, не існує правил, якими керується людина, яка закриває виставку. Це афективний, волюнтаристський жест, який свідчить про те, що цю людину щось сильно зачепило».

Дослідники зробили серію відеоінтерв’ю із особами, які забороняли виставки або мистецькі акції. Майже усі бесіди відбувалися начебто з іншого приводу, однак коли мова заходила про закриті експозиції, ці люди починали дуже активно аргументувати власну позицію, каже культуролог.

Через що закривають? Найпоширеніша причина – непристойність. Так, наприклад, в Харківському художньому музеї 4 роки тому закрили виставку харківської художньої групи SOSka – за нецензурну лайку у відеоінсталяції, 2 роки тому – експозицію «Я – не Я» фотографа Бориса Михайлова, який, до речі, вважається класиком сучасної української фотографії. Інша підстава для заборони – це «замах» на символи, які мають сакральний статус в культурі, зауважує Леся Кульчинська.

Наприклад, позаминулого року у Львові закрили виставку Станіслава Силантьєва, де, серед іншого, фігурував образ Тараса Шевченка, а 2008 донецька влада заборонила серію робіт «Наш шахтар» художника Романа Мініна. Як він сам розповідає, аргументом тоді послугувала фраза «Шахтарі не п’ють».

(Відео надав Центр візуальної культури)

Виставка ніколи не повинна шокувати – Квіт

Інша річ, яку відзначив Центр візуальної культури, – це те, що практично всі ці випадки відбувалися саме тоді, коли митці діяли «на чужій території»: наприклад, у класичному музеї або ж в публічному просторі. В інтерв’ю з представниками Центру вже згаданий Сергій Квіт сказав про «Українське тіло» так: «Ця виставка працювала так, як має працювати будь-яка виставка сучасного або концептуального мистецтва. Експозиція не була закрита, вона була закрита для всіх, але відкрита для тих, хто спеціально хотів туди прийти. Виставка ніколи не повинна шокувати».

(Відео надав Центр візуальної культури)

У цьому висловлюванні, за словами Лесі Кульчинської, міститься дуже важлива теза. Йдеться про те, що сучасне мистецтво, на його думку, не має виходити за межі певного простору та зачіпати випадкового глядача. Тобто існувати, скажімо, у галереях, які мають постійне і досить вузьке коло відвідувачів. У той час, як проблематика сучасного мистецтва стосується суспільства загалом.

Зміст роботи Рєпіна не менш провокативний – художник

Новому мистецтву не місце у традиційному музеї – у цьому переконані їхні керівники. Окрім цього, часто відбувається навіть протиставлення сучасного мистецтва класичному: як бездуховне духовному. В одному із інтерв’ю, проведених Центром візуальної культури, аргумент стосовно заборони звучав як: «Але ж поруч ікони». Микола Рідний, учасник групи SOSka, чию виставку у Харківському музеї закрили через лайку, розповідає, що в цьому проявляється консервативний підхід і до постійної експозиції також.

«У нас було відео, що тривало годину, і там справді був кількахвилинний епізод із використанням нецензурної лайки. Справа в тому, що відео демонстрували в одному залі з роботою Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Чомусь відео вважається провокативним, хоча зміст роботи Рєпіна не менш провокативний. Тут важливий підхід музею до постійної експозиції. Рідко коли глядачам розповідають про брутальну сторону класичних робіт або про їхній політичний або соціальний бекграунд. Говориться тільки про те, «як майстерно прописані очі героя», – пояснює він.

Ми не вміємо реагувати на сучасне мистецтво – Кульчинська

Навесні в Музеї Івана Гончара відкрили виставку, яку, за логікою чиновників, цілком можна було б заборонити, якби її автором не був директор музею. В своїх «Етнографічних небилицях» Петро Гончар розвісив на стінах брудні фуфайки, а на підлогу звалив докупи вишитий національний одяг. Інсталяція мала символізувати зневагу українців до свого культурного надбання. Художник вважає, що закривати виставки – це значить не розуміти і боятися того, що несе у собі мистецтво.

«Якщо ти вважаєш, що виставка є неправильною реакцію на цей світ, то організуй інакшу. Це демократичний спосіб. Пострадянське суспільство виховане на ідеології «незрозуміло – заборонити». Так само виховані чиновники та політики», – каже він.

(Відео надав Центр візуальної культури)

Що ж до українського суспільства, яке не протидіє, а часом навіть схвалює дії охочих «тримати і не пускати», то Петро Гончар вважає, що у людей здебільшого відсутні чіткі культурні орієнтири. Те ж саме кажуть дослідники з Центру візуальної культури. «Ми розуміємо, якою має бути наша реакція на ікони, ми так само розуміємо, як реагувати на живопис – насолоджуватися «красою мазка», як кажуть на екскурсіях. Але ми не знаємо, як реагувати на сучасне мистецтво», – каже Леся Кульчинська.

На думку фахівців, людям бракує сформованого контексту, завдяки якому вони могли б вільно оцінювати побачене.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG