Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 12:17

ЄврАзійська сирота, або вперед на всі боки


Відеокадр із ролику про Євразійський союз

Відеокадр із ролику про Євразійський союз

(Рубрика «Точка зору»)

Skythové – «Скіфи» – так називалась виставка малярства, яка 18 травня 1931 року відкрилась у Празі. Цією виставкою вперше на повний голос заявило про себе нове об’єднання «Скіфи», члени якого прагнули через мистецтво як спосіб переосмислення і вираження дійсності розкрити ідеї євразійства. Засновником «Скіфів» був Сергій Мако – відомий у чеському середовищі художник, родом чи то з Томська, чи з Петрограда (в автобіографіях без вагань вільно мандрував євразійськими просторами).

Творчо втілити ідеї євразійства, які на той час уже понад десятиліття кружляли над Європою, намагались «скитяни» з Росії (наприклад, Григорій Мусатов), України (киянин, графік-ілюстратор Юрій Вовк), митці з Чехії, Польщі, Болгарії, Сербії.

Однак, не вийшло. Європейська Прага мистецьким євразійством не зацікавилась, друга виставка «Скіфів» у 1933 році стала останньою, об’єднання розпалось, Мако виїхав із Праги, ні, не до Петербурга чи до Томська, а у французьку Ніццу.

Та й не могло статись інакше. «Скіфи» зі своєю ідеєю творчої окремішності у міжвоєнний час стали хронологічно останнім ідейно-мистецьким рухом, який безуспішно намагався роздмухати ентузіазм слов’яно-євразійської ідеї. Празькі «Скіфи» спізнились на понад десятиліття. Першим, хто відчув зміну політичних настроїв у Росії й зумів високо підняти прапор євразійства з його неприхованою ідеєю суперництва чи навіть викликом протистояння Європи й Азії, був Олександр Блок. Ще 1918 року голови багатьом закрутили його «Скифы» із закликом до звитяжного змагання між «Ми» і «Вони» – Заходом і Сходом, Європою та Азією:

Мильоны – вас. Нас – тьмы, и тьмы, и тьмы.
Попробуйте, сразитесь с нами!
Да, Скифы мы! Да, азиаты – мы, –
С раскосыми и жадными очами!

Тоді, після жовтневого перевороту заклик Блока «Идите все, идите на Урал!» разом із обіцянкою азійської любові, «которая жжет і губит», впав на добрий ґрунт. Євразійство як філософську і політичну ідею підхопила група російських ентузіастів. У 1921 році в Софії філософ Микола Трубєцкой (1890–1938), історик і богослов Георгій Флоровський (1893–1979), економіст і поет Петро Савицький (1895–1969), він же головний ідеолог євразійства, відомий також під псевдо «П.Востоков», сформували євразійський рух. Ще того самого року в грудні на основі його ідей у Празі почав роботу «Літературний гурток» при Союзі російських студентів у Чехословаччині. Групка однодумців навіть почала видавати свій євразійський збірник, перше число – «Исход к Востоку» побачило світ у серпні 1921 року, а в 1924 році в Празі почав виходити художньо-літературний журнал «Искусство славян».

Так на початку 20-го століття Прага стала столицею євразійства. Аналізуючи ці процеси, сучасний німецький учений Мартін Байссвенгер зазначає, що головним було тоді наголосити, що «Россия не является ни Европой, ни Азией, а новым континентом» (більше про це у збірнику доповідей на конференції «Русская акция помощи в Чехословакии: история, значение, наследие», Прага, 2011 рік).

До Праги з Парижа та інших міст приїжджали євразійські ентузіасти чи їхні критики і з меншим чи більшим успіхом виголошували шумні промови про те, що таке російська Євразія і хто там господар. Про виступ відомого російського історика і публіциста, парижанина Павла Мілюкова (1859–1943) у Празі в січні 1932 року залишив спогади свідок подій, активний пропагандист російського євразійства, письменник і публіцист Костянтин Чхеїдзе (1897–1974) – цитую мовою оригіналу за його «Воспоминаниями»: «Политическая целость государства, простирающегося от Немана и Прута на западе и берегов Тихого океана на Востоке, зависит от прочности связи между его основным ядром, Великороссией, и «секундарным ядром», Украиной. Украина играла и играет роль «решающей гири» в равновесном положении государства, и прежде, и раньше всего, – с точки зрения «национального вопроса». Присутствие этой «гири» на «великорусской чаше» предопределяет судьбы всех остальных народов империи – старой, царской, и нынешней, советской».

Але і через майже століття, незважаючи на крах ідеї євразійства, який ще 1928 року був змушений визнати один із його основоположників Георгій Флоровський – «Єразійство не вдалось. На місце дороги вийшов глухий кут», ідею євразійства, лише із ледь зміненою вивіскою – із Совєтського на «Євразійський союз» (ЄАС) знову намагаються реанімувати. Червоні агітатори з Кремля і Банківської ще й досі марять зведеним у 1922 році на засадах терору тоталітарним СРСР. Дарма, що під його розвалинами лежать мільйони невинних жертв, за які й досі ніхто не поніс відповідальності.

Знову в Києві викрикують гасла про переваги Митного союзу, а щоб не втратити цілком Захід, у той самий час організовують у Брюсселі конференції про любов з Європейським союзом. Віце-прем’єр-міністр України Костянтин Грищенко у Венеції на повний голос проголошує, що «Україна – найбільш динамічний європейський партнер», а йому зіпсованим відлунням озивається зовсім інше – «Москва – наш стратегічний партнер» (заява українського президента).

У Києві ще й досі не второпали, що ідея євразійства для України – це свідомо програний проект, недолуга спроба заповнити духовний вакуум, що євразійство насамперед – це спроба Росії за рахунок сателітів вирішити власні економічні, демографічні й соціальні проблеми. На цьому, зокрема, не один раз наголошував Вацлав Гавел, заявляючи, що передусім самим росіянам треба «усвідомити, де Росія починається, а де закінчується».Також знаний публіцист Микола Рябчук попереджає, що «Нові союзи будуються на забаганках російських імперських політиків». Зовсім недавно у Братиславі відомий американський політолог, колишній радник президента США з питань національної політики Збіґнєв Бжезінський також наголосив, що для Росії найважливіше зараз вирішити дилему: «або вона буде частиною Заходу, чи буде сателітом Китаю». І відомий аналітик з Фінського інституту міжнародних відносин Аркадій Мошез доводить, що Україна може успішно і без Росії вирішити енергетичні проблеми, у цій кремлівсько-дніпровській грі на початку 21-го століття тільки Україна може підтримати ідею євразійства.

Адже зрозуміло, що Євразійського союзу без «решающей гири» – України – не буде. Але що жене Україну до євразійського ярма, чи потрібно Україні перебирати на свої кволі плечі економічні й політичні проблеми Росії, Білорусі, Казахстану? Не зайве також спитатись: як виглядатиме прапор Євразійського союзу – червоний зі серпом і молотом чи російський триколор? А євразійська валюта – невже казахстанський тенґе? А чи знову переселятимуть/вивозитимуть українців до Євразії, тим більше, що перших 7 мільйонів українців на «добровільне» поселення в Сибір уже запросили, та й дорогу в Сибір попередні покоління репресованих громадян України вже проклали. А невже мовою спілкування в Євразійському союзу буде українська, а може білоруська?!

А наразі мов та сирота стоїть європейська Україна на євразійському роздоріжжі й випрошує милостиню звідусіль – то в МВФ, то у Москви, чи у Світового банку, а тепер зазирає ще й на Китай. Зі своєю бездарною малоросійською закордонною політикою так званої багатовекторності, або ж «вперед на всі боки» тупцює вона на одному місці вже понад 20 років. Наша велика землячка Леся Українка називала такі дії капітуляцією: «Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція».

Регрес очевидний, політичне та інтелектуальне безсилля нинішньої влади не дає українцям шансу на перспективу, особливо талановитим молодим людям, які спішно покидають рідну землю, до речі, переважно в західному напрямку.

Чеський історик Яромір Печірка (Jaromír Pečírka, 1891–1966), звертаючись до ідеї творчого євразійства, ще на початку 1930-х років звернув увагу на те, що євразійство хоч і йшло нога в ногу з антизахідними течіями, самі ж євразійці у своєму житті «трималися берегів Сени».

Так і нині найкрикливіші євразійські агітатори тримаються західних берегів. Це тільки нас вони закликають до Митного і ЄврАзійського союзу, а самі вже давно живуть в Європейському союзі, скуповують там вілли і яхти, наввипередки посилають своїх дітей учитись на береги Темзи і Сени, їздять на «Майбахах», – чи може хтось бачив олігарха на «Жигулях»? Це вони з навіть маленькою подряпинкою мчать на своїх літаках до шпиталів Берліна і Цюріха, захоплено купують одяг у прославлених західноєвропейських модельєрів, а не від пензенської фабрики «Красный октябрь», відпочивають на екзотичних заморських європейських курортах, а не на пляжах братського Сочі чи рідного Бердянська. А спитайте їх, де вони тримають свої гроші? Ні, не гривні, (їх, як і все українське, вони зневажають), а європейську чи американську валюту, – невже в московському банку чи в Ощадкасі за рогом?

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG