Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 04:23

Гірське прикарпатське село заробітчан-писанкарів, де ніколи не було колгоспу


Івано-Франківщина – Село Чорний Потік Надвірнянського району Івано-Франківщини розташоване в горах, землі обмаль, у радянські часи тут уникнули колгоспу, виживали із заробітків у далеких краях та з продажу сувенірів. Водночас село завжди славилося унікальною писанкою, хоча не завжди це ремесло заохочувалося. Зараз у Чорному Потоці мешкає майже три тисячі мешканців. Народжуваність удвічі більша за смертність, є понад півтори сотні багатодітних родин. У селі хочуть привабити туристів, але поки що це мало вдається.

Чорний Потік – одне з трьох так званих «кольорових сіл» Надвірнянського району Івано-Франківщини, що, як і Білі та Чорні Ослави, у назві має означення кольорів.

Цього року більшість чорнопотіцьких чоловіків поїхали на заробітки до Москви. До Києва ближче, але зараз у столиці попит на добрих будівельників менший, розповідають батько і син Струки, обидва Михайли. Струк-старший, батько п’яти дітей, все життя їздить по заробітках, бо у селі роботи не було.

«У 1968 році школу закінчив, і як поїхав – так по сьогоднішній день. Ціла Росія, ціла Україна, Чехія, Словаччина, був і в Польщі. Все життя проїхав. І накінець давати пенсію – нема за що. Зібрати ті роки, то дуже трудно – кожен від тебе тікає, кожен тебе цурається. Не мав ніхто в селі роботи, тому всі виїжджали. Колись, як ми приїжджали в Київ, нас називали «бандерами». Село ніколи не було колективізоване, ніколи не було колгоспу», – розповідає про своє життя Михайло Струк.

Без роботи і дитсадка, зі старою школою

На гірських схилах землі для обробітку обмаль, а віддаленість від нормальних автодоріг і залізниці не сприяла розвитку промислових підприємств. Тож чоловіки їздили по заробітках, в основному будівельниками або лісорубами, жінки доглядали господарства і дітей, а ще ткали килими, які возили на продаж від Косова до Прибалтики і Середньої Азії. І дитячого садочка тут ніколи не було. А школа – у кількох старих, ще з австрійських часів будинках, в переобладнаному «вчительському домі». Сьогодні у Чорному Потоці проблему з приміщенням школи, де навчається 450 дітей, називають найбільшою.

Директор школи Михайло Струк, тезко і однофамілець попередніх співрозмовників, ділиться історією: «Один із будинків – 1902 року – шкільна їдальня. Це колишня попівська хата, вона переобладнана також під школу. Вчителівський будинок своїми шкільними силами обладнаний під приміщення школи, там займаються від першого по шостий клас. Позаду ще один корпус, там два десяті класи і один дев’ятий – також переобладнана колишня австрійська хата під школу, і так вона працює по сьогоднішній день. Приміщення, зрозуміло, не відповідають ніяким нормам, ніяким стандартам, ніяким вимогам. Тому гостра проблема у нас з будівництвом школи».

Чорнопотіцька писанка, наперекір заборонам, збережена

Зате тут хваляться, що мають багато переможців районних, обласних і навіть всеукраїнських олімпіад, незважаючи на віддаленість села. Особливо пишаються гуртком писанкарства, який понад 20 років веде Микола Палійчук. Розписані дітьми писанки експонували у 87 країнах, зокрема, у музеях Канади. Хоча були часи, коли писанкарське ремесло, як і ще одна спеціалізація місцевих майстрів – виготовлення іконостасів для церков – «з атеїстичних міркувань» не заохочувалися.

Сам Микола Палійчук свою першу писанку розписав у 30-річному віці, уже в часи незалежної України. Між тим, він каже, що чорнопотіцька писанка, яку місцеві люди називають чорнопотоківською, чи по-гуцульськи – чорнєнською, є унікальною.

«Наша школа писанкарства – чорнопотоківська – належить до трьох найкращих шкіл Гуцульщини, поряд з космацькою і буковинською. Вона написана на чорному тлі, а чорний колір означає багатство землі, багатство надр. На ній ми пишемо геометричні і рослинні орнаменти, трикутнички різні, квадратики, які означають вогонь, Святу Трійцю, оране поле», – говорить Микола Палійчук.

Для туристів потрібні інформація і дороги

Про історію свого села тут можуть розповісти чимало версій. Є кілька легенд походження назви. Одна з них – мовляв, коли пани возили сіль із Делятина до Коломиї, тут їх перестрівали опришки, «чорні люди». А заснували село три козаки.

Мешканці готові повести гостей до газованих джерел і соровиць із соленою водою або на городище, давнє поселення. Все це, як і фестиваль писанкарства, який започаткували торік, могло б бути принадою для туристів. Але наразі зелений туризм лише починають розвивати, говорить сільський голова Чорного Потоку Василь Шовгенюк.

«У нас тиша, ніяких підприємств нема, ніщо не засмічено. Зелений туризм нас приваблює. На цей рік включені у велотуризм, проходитиме частиною села маршрут зі сторони Ланчина. Є садиби, які приймали б туристів. Але над цим треба ще працювати. Я думаю, недалекий час, після таких фестивалів, після ознайомлення, після реклами, може, більше зацікавляться люди», – розповідає сільський голова.

Молодий майстер-різьбяр Руслан Василишин сумнівається у туристичних перспективах села. Найперше, через погані дороги до віддаленого населеного пункту. Та й інформації про Чорний Потік замало.

Сам він закінчив Косівський коледж прикладного мистецтва і Прикарпатський національний університет. Постійного місця роботи вдома не має. Рятує те, що робить на замовлення різьблені речі. А для душі він зробив цимбали і трембіту.

«На цимбалах не вчився грати, самоук. Я їх сам робив – мав старі цимбали, зняв розміри – і так зробив. Трембіта оде – теж моя робота, ще пахне лаком. Я зараз вдома, не працюю на державній роботі, підзаробляю, можна сказати, на заказах», – каже він.

Руслан Василишин не прагне їздити на далекі заробітки. Від таких поїздок втомився і Михайло Струк. Мешканці Чорного Потоку хочуть, аби їздили до них. Але поки що це залишається тільки бажанням.
  • 16x9 Image

    Галина Добош

    Радіо Свобода співпрацюю з 2007 року. Власкор по Івано-Франківській області. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG