Доступність посилання

ТОП новини

Наміри біженців знайти роботу в Україні штовхають їх у «сіру зону» – Буткевич


Який порятунок надає Україна біженцям?
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:24:57 0:00
ЗАВАНТАЖИТИ

Який порятунок надає Україна біженцям?

Гості «Вашої Свободи»: Максим Буткевич, співкоординатор проекту «Без кордонів» центру «Соціальна дія»; Дмитро Плечко, адвокат, радник з правових питань Представництва УВКБ ООН.

Інна Кузнецова: Сьогодні – Міжнародний день біженців. За статусом біженця в Україні щорічно звертається 1,5-2 тисячі осіб. Але отримують його, цей статус, лише близько 7%, – кажуть фахівці.

У 2011 році було ухвалене законодавство сучасне. Але наскільки безпечно бути в Україні біженцем, пане Буткевич?
Ваша Свобода
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:25:00 0:00
ЗАВАНТАЖИТИ
Україна не є безпечною країною для біженців
Максим Буткевич
Максим Буткевич: На жаль, хотілося б відповісти, що безпечно, але у нас натепер немає підстав для такого оптимістичного твердження. Україна не є безпечною країною для біженців.

– Чому?

Найгірший ризик бути примусово поверненим до країни, з якої людина тікала
Максим Буткевич
Максим Буткевич: Фактори ті ж самі, які були і в попередні роки, попри ухвалення нового законодавства. Ми казали про це у попередні роки і кажемо зараз.

Передусім основний і найгірший ризик для будь-якого біженця – це бути примусово поверненим до країни, з якої людина тікала. Тобто, власне, бути виданим до людей, які переслідують.

На жаль, в Україні це стається дотепер. Винятком був 2011 рік. Але в 2012 році правозахисні міжнародні організації зафіксували щонайменше два випадки, коли люди просили про статус біженця. Остаточної відмови не отримали, тобто цю процедуру не пройшли, але були повернуті до країни походження. Те ж саме було 2010-го, 2009-го, 2008-го або бодай спроби такі робилися.

– Але держава, очевидно, посилається на питання національної безпеки, бо це нелегальна міграція.

Максим Буткевич: У даному разі тут не питання нелегальної міграції. Найчастіше посилаються на те, що є Мінська конвенція про правову допомогу СНД. І для частини співробітників Генпрокуратури, вочевидь, вона переважає Конвенцію про статус біженців. На нашу думку, це, звичайно, не має під собою правових, тим більше гуманітарних підстав.

На щастя, цього року ми вже бачили кілька випадків, коли людей, які просили про захист, не видавали, навіть хоча країни походження дуже хотіли їх отримати назад.

– Ви маєте на увазі таджикського екс-прем’єра?

Максим Буткевич: Передусім це найбільш відомий випадок. Хоча, на щастя, не поодинокий.

Ми би хотіли вірити те, що це початок нової позитивної тенденції. Поки в нас замало підстав для такого оптимістичного твердження. Але хотілося б вірити. Тим не менше, поки що казати, що Україна є безпечною країною для біженців, то ні, ми не можемо.

– Біженці в Україні мають два притулки: в Одесі і в Мукачеві. Наша кореспондентка була в одному з цих пунктів позавчора і спілкувалася там з біженцями. Коротенький фрагмент того, кого можна назвати біженцем? Хто це такі? Сомалієць Алі.

Алі (переклад): У Сомалі було важко, тому що там війна і була організація, яка називається, як «Аль-Каїда», «Аль-Шабаб». Вони хотіли забрати мене. Та я втік.

– Алі міг потрапити у збройне угруповання. Тепер уже три роки перебуває в Україні в цьому пункті.

Особи, які там перебувають, скаржаться на те, що немає роботи. Алі ще неповнолітній. Йому зараз 17, тоді було 14. І це людина, яка підпадає під окремий захист, бо він ще є дитиною, неповнолітнім.

Більшість біженців самотужки наймають житло, шукають роботу і не отримують допомоги з боку держави
Максим Буткевич
Максим Буткевич: Треба сказати, що, на жаль, ці два пункти, в Одесі і на Закарпатті, які надають тимчасове житло, фактично це місце проживання для шукачів притулку, які от-от мають отримати статус біженця, то це крапля в морі. Вони не репрезентативні. Тому що в цілому ці два пункти – це кілька сотень місць. А за рік за 2012 в Україні попросило про притулок понад 1,5 тисячі. Тобто переважна більшість біженців, шукачів притулку живуть у містах, не в цих пунктах. Це передовсім Київ, Одеса і Харків. Вони самотужки наймають житло, шукають роботу і не отримують допомоги з боку держави.

– Ми запрошували на сьогоднішній ефір представників Державної міграційної служби. Однак це не вдалося – не було часу у співробітників.

Наш кореспондент учора спілкувався з директором Департаменту у справах біженців та іноземців Державної міграційної служби Наталією Науменко стосовно саме цих питань, тобто працевлаштування і допомоги. Прошу пряму мову.

В Україні щорічно зростає останніх чотири роки кількість дітей без супроводу, які звертаються за захистом
Наталія Науменко
Наталія Науменко: Звичайно, ми розуміємо, що задовольнити повністю потребу у тимчасовому житлі ми не можемо. Тому при вирішенні питання до пункту розміщення біженців ми орієнтуємося на соціальну вразливість.У першу чергу це сім’ї, де є маленькі діти, це одинокі жінки, це підлітки, тобто це діти без супроводу. Тому що в Україні щорічно зростає останніх чотири роки кількість осіб, дітей без супроводу, які звертаються за захистом. Це також для нас є одним з пріоритетів роботи.

Ми намагаємося працювати з центрами зайнятості. У Закарпатті і в Одесі навіть роблять виїзні ярмарки-вакансії у пунктах розміщення біженців, де пропонують роботу.

Урядом у минулому році був затверджений план інтеграції осіб-біженців та осіб, які потребують додаткового захисту на період до 2020 року. Він, можливо, на такій початковій стадії імплементації, тому що потребує і ряду законодавчих змін, і прийняття нормативно-правових актів для того, щоб на повну міру запрацював цей план інтеграції. Але є порозуміння всіх органів, які в цьому задіяні. А це і Міністерство соціальної політики, Міністерство освіти і науки, і МОЗ. Ми співпрацюємо у тому, щоб якомога швидше стати на шлях вирішення всіх проблемних питань.

– Пане Буткевич, я так зрозуміла, що Ви хочете прокоментувати.

Процедура розгляду заяви може тривати роками. Шукачі притулку мають право на тимчасове працевлаштування. За іншими актами, не мають без спеціального дозволу. Люди виштовхуються в «сіру» зону закону, а далі все залишається на розгляд правоохоронних органів
Максим Буткевич
Максим Буткевич: Передовсім ми дуже втішені тим, що справді план дій з інтеграції було ухвалено. Це засвідчує те, що бодай на рівні формальному визнано потребу в такій інтеграції. Інша справа, що, на жаль, змушені стверджувати, що все це поки що залишається на папері.

Питання працевлаштування, яке Ви піднімали, яке було підняте пані Науменко, є надзвичайно тяжким, як і було для біженців, особливо для шукачів притулку. Ті, хто вже подав прохання про захист, але не отримав захисту і не отримав остаточної відмови.

Процедура розгляду заяви може тривати роками. Ці люди не отримують, як я вже сказав, ніякої допомоги з боку держави, лише з боку міжнародних і неурядових організацій. Єдиним шляхом прогодувати себе і свою родину залишається працевлаштування.

І ми маємо черговий, на жаль, дуже типовий конфлікт нормативно-правових актів. За законом про біженців, шукачі притулку мають право на тимчасове працевлаштування у порядку, розробленому Кабміном. У Кабміну дотепер не дійшли руки цей порядок розробити. А за іншими нормативно-правовими актами, шукачі притулку не мають права працювати без спеціального дозволу. Фактично ці люди виштовхуються в таку «сіру» зону закону, а далі все залишається на розгляд правоохоронних органів. Вони бачать шукача притулку, який працює, а далі…

– Тобто «тіньові» схеми заробітку – корупція і так далі?

Максим Буткевич: Так, ці групи стають просто надзвичайно вразливими для корупції, для надексплуатації. Працевлаштування – це болюче питання, про яке ми говорили і, на жаль, говоримо, боюся, що будемо говорити достатньо тривалий час.

– Пане Плечко, наскільки можна допомагати біженцям у питаннях працевлаштування?

Дмитро Плечко: На сьогодні, якщо порівнювати Україну, яка прямує до ЄС, його відповідних стандартів, то, звичайно, тема працевлаштування повинна розглядатися тоді взагалі в концепції стандартів прийняття біженців.

У ЄС є відповідні директиви, за якими особи, які перебувають і просять про надання міжнародного захисту, відповідно отримують допомогу у розміщенні.

Наприклад, у сусідній Польщі розмір такої допомоги щомісячно складає 187 євро. Якщо особа розміщується за рахунок держави у пунктах розміщення, то тоді допомога менша. Але, принаймні, їм надаються кишенькові, надається одноразова допомога на придбання взуття, одягу, можливості взяти картку мобільного телефону, щоб вони могли подзвонити родичам і повідомити, що вони в безпеці, людей годують. І таким чином, принаймні, на час розгляду заяв вони забезпечені в соціальному плані.

У сусідній Німеччині, наприклад, такий соціальний пакет уже складає 360 євро на місяць.

– Саме тому вони й хочуть їхати, як вони кажуть, у Європу.Люди, які зараз мешкають у Мукачеві, говорили нашій кореспондентці: нас зупинили на українсько-словацькому кордоні, ми були на шляху до Європи, наша мета – Європа.

Україна може запропонувати лише 320 місць у пунктах тимчасового розміщення. Кількість заяв на притулок щорічно 1,5 тисячі
Дмитро Плечко
Дмитро Плечко: Тому цей соціальний пакет, який надається заявникам, насьогодні в Україні повністю відсутній. І тому ми прекрасно розуміємо, що, якщо у бюджеті державному на цей рік коштів на це не закладено, ми намагаємося знайти компроміс з урядом і сказати, що, добре, якщо у вас немає грошей, вони не були закладені, чи це потребує додаткового навантаження, дайте тоді цим людям хоча б можливість працювати.

Тому що, дійсно, у ЄС так само. Раніше було лише через рік, за їхніми директивами, заявникам надавалася можливість працевлаштування. Зараз цей термін переглянутий – через 9 місяців заявники мають право працювати, якщо впродовж цього періоду по їхній заяві не ухвалене рішення по суті.

Тому в Україні, враховуючи, що немає соціального пакету, ми пропонуємо вже від самого початку подачі заяви дати можливість людині годувати себе і свою родину, тому що інакше вижити за умов, Ви ж знаєте, хоча ми не ЄС, але ціни в Україні на їжу, на зняття житла… Тому що Україна може запропонувати лише 320 місць у пунктах тимчасового розміщення. У той час, як кількість заяв на притулок щорічно близько 1,5 тисячі.

– Як вирішується це питання? За рахунок чого живуть ці люди?

Дмитро Плечко: Це дуже якраз болюче для них питання. Вони у більшості звертаються до УВКБ. І ми на сьогодні несемо майже весь тягар, який пов'язаний з медичною оплатою. Тому що це також не відповідає реаліям України, стандартам ЄС. Тому що заявникам ЄС, принаймні, невідкладна, термінова медична допомога надається безкоштовно. В Україні вона надається іноземцям, так само заявникам на надання міжнародного захисту виключно за умови, що вони оплачують подібне медичне обслуговування. Тому на сьогодні всі чеки приносять до УВКБ.

Так само питання стоїть і щодо розміщення. Ми намагаємося, звичайно, ми не можемо усім допомогти, але, принаймні, найбільш вразливі категорії отримують від нас невелику допомогу, щоб вони могли хоча б якимсь чином прогодувати себе.

– Так, якщо послухати, держава винна, а громадські організації – все гаразд. Так?

11 років тому Україна підписала і ратифікувала Конвенцію 1951 року про статус біженців. Взяті на себе зобов’язання – або їх треба виконувати, або казати, що ми не здатні це зробити
Максим Буткевич
Максим Буткевич: Я б не сказав, якщо чесно, що все гаразд.Які і скільки є ресурсів у громадських організацій, а який обсяг роботи – звичайно, це непорівнянно.

Хочемо ми того чи ні, 10, вже 11 років тому Україна підписала і ратифікувала Конвенцію 1951 року про статус біженців і протокол до неї 1967 року. Це означає, що взяті певні зобов’язання. Або їх треба виконувати, або треба казати, що ми не здатні це зробити. На даний момент держава це не виконує.

– Держава каже, що намагається виконувати.

Частина здатні самі інтегруватися, себе прогодувати. Їм треба не допомагати, їм треба не заважати
Максим Буткевич
Максим Буткевич: Іноді це нагадує крок уперед, а два кроки назад, іноді два кроки вперед, а крок назад. Але у будь-якому разі, якщо немає коштів у бюджеті, то треба надати можливість людям самим себе забезпечити.

Частина з тих, хто до нашої організації звертається, здатні самі інтегруватися, самі себе здатні прогодувати. Їм треба не допомагати, їм треба не заважати. Але, на жаль, навіть цього немає. У нас були випадки, коли люди, які чудово тут інтегрувалися, були змушені так чи інакше згортати свою діяльність тут просто тому, що їх намагалися, наприклад, видати до країни походження.

– Маємо запитання радіослухача.

Слухач (переклад): У мене коротенька пропозиція. Воно може вас зацікавити. Велика буде вигода від цієї пропозиції. По-перше, зменшиться потік охочих. Біженець приходить – зробити для них бараки, і вони хай будують дороги. У нас є маса роботи! Зменшиться потік охочих і буде користь державі велика.

– Трошки таке викривлене розуміння у громадян.

Максим Буткевич: Боюся, що так. Передусім казати про потік на даний момент не доводиться. 1,5 тисячі заяв на рік – це навіть хоча нас уже давно не 52 мільйони, але давайте дивитися об’єктивно. На даний момент в Україні проживає визнаних державою біженців близько 2 600 і тих, хто має додатковий захист. Це небагато.

– Громадяни плутають питання біженця й економічного мігранта. Так?

Максим Буткевич: Постійно.

– Тому що в Україні дуже багато економічних мігрантів з країн СНД та й з інших країн.

Максим Буткевич: Постійно плутають. Але те, до речі, що сказав шановний радіослухач, має під собою певні підстави. У чому? Якщо на хвилину винести за дужки гуманітарні і правові складові цього питання, хоча їх ніколи не можна виносити за дужки, насправді, враховуючи теперішню демографічну ситуацією в Україні, українські соціологи про це неодноразового говорили, у нас уже є демографічна яма. І люди, які є в працездатному віці, хочуть і готові працювати, могли б поповнювати державний бюджет, допомагати підтримувати вже похилого віку непрацездатну частину населення.

Ці люди потрібні Україні навіть з економічної точки зору і в цьому наш радіослухач правий. Чому б не надати їм таку можливість? Це цілком законне запитання.

– Але цих людей не так і багато. І їхня мета – це все-таки виїзд, так? Більшості.

Дмитро Плечко: Я погоджуюся з Максимом. Єдине, що акцент хочу зробити, що Конвенцію у 1951 році про статус біженців було ухвалене для того, щоб якраз показати світу через оонівську концепцію, що якщо тебе переслідують у твоїй державі, тому що, можливо, громадянська війна, як зараз у Сирії чи як у Сомалі, чи як в Афганістані таліби переслідують інакомислячих, які намагаються будувати світську державу і таке інше, то їм за це підкидають якісь погрози, крадуть дітей, жінок ґвалтують. Ви знаєте, як це відбувається.

Тому говорити про те, що ці люди будуть приїжджати і будувати нам дороги, то це трошки цинічно звучить. Тому що тут мова йшла про те, що цей документ Україна ратифікувала для того, щоб, як і всі решта країн світу: і в Чехії, і в США, і в інших країнах – захистити тих, які змушені, вони не від доброго життя їдуть. І тому хто там їде? Це можуть бути і жінки, які, можливо, не вміють будувати доріг. І очікувати, що вони всі стануть з рукавицями, як, на жаль, українські жінки, написати асфальт, то це також треба враховувати, що там є культурні певні моменти і інші особливості.

Але знову ж таки конвенція була підписана для того, щоб захистити людей, які змушені рятувати своє життя чи свободи від переслідувань чи громадянської війни. І саме тому, я нагадаю слухачам, свого часу з царської Росії втекло приблизно 800 тисяч, потім ще майже 2 мільйони людей після Другої світової війни не хотіли повертатися в СРСР. Це колишні полонені, ті, хто на примусові роботи вивозився. Вони всі розуміли, що їх чекає ГУЛАГ по 10-25 років чи взагалі розстріл при поверненні до СРСР. Тому так само УВКБ їх переселяла з Німеччини до США.

І ось ця причина того, чому СРСР ніколи не приєднувався до цього документу. І тільки тоді, коли Україна стала незалежною, нарешті ми приєдналися. Тепер ще дійсно треба працювати з людьми, щоб вони також розуміли, про що йдеться у цих документах.

– Ще один приклад. Від січня про притулок в Україні просить Емін Ахмедбеков, колишній співробітник МВС Азербайджану, який у себе на батьківщині відбув трирічне ув’язнення за, як він каже, сфабрикованою справою про оперправоохоронця.

Нині справу «Ахмедбеков проти Азербайджану» розглядає Європейський суд з прав людини. Заявка пана Ахмадбекова про надання притулку перебуває зараз у міграційній службі. Про притулок просить шість членів його родини, тобто він сам, його дружина, троє його дітей та 75-річна мати.

Емін Ахмедбеков (переклад): Вони повинні щомісячно виділяти матеріальну допомогу – 95 доларів на кожного члена сім’ї. Буквально п’ять днів тому написав заяву в УВКБ ООН про матеріальну щомісячну допомогу. Вони написали, що ви не підходите під критерії. Які критерії можуть бути у біженців? Ми не може ні працювати. Нас на роботу не беруть нікуди. Елементарно убезпечте, щоб ми виходили з будинку.

– Як прокоментуєте? Бо це вже закид до вас.

Дмитро Плечко: Що я можу сказати? У нас, дійсно, є певні критерії. Коли наші працівники виїжджають навіть, коли це потрібно, і дивляться, в яких умовах проживає конкретна сім’я, чи дійсно там у них є ця вразлива ситуація.

Повертаючись до того, з чого я починав. Звичайно, ми не можемо всім, а це 1,5 тисячі заявників щорічно нових, повірте, ще близько 2-3 тисяч перебуває з минулих років, які ходять по судах і просять захисту, взяти на себе роль держави і кожному виплачувати по 95 доларів.

Тому що ось ці гроші, які виділяються ООН і країнами-донорами для того, щоб наша організація могла підтримати цих біженців, дуже обмежені. Зараз зокрема через ситуацію в Сирії, коли там більше 1,5 мільйони біженців вже у сусідніх країнах. Найбільший потік грошей іде саме туди. І очікувати, що гроші прийдуть в Україну, де немає війни, немає якихось там громадських порушень прав людини і таке інше, є, звичайно, інші питання, але очікувати, що тут УВКБ ООН, в цивілізованій європейській державі, яка каже, що йде до ЄС, вона відповідає його стандартам, вона планує підписати асоціацію в листопаді, ми будемо виплачувати гроші, те, що має, в принципі, робити держава і забезпечувати всіх, то в нас просто немає такої фізично можливості.

Тому по цьому конкретному випадку я не готовий коментувати. Я займаюся правовими питаннями, а не соціальними. Але, щоб Ви зрозуміли суть, що всім допомогти просто фізично наше управління просто не в змозі.

– Можливо, візьмете собі до уваги.

Дмитро Плечко: Так.

– Емін Ахмедбеков з Азербайджану.

Панове, а як вирішити проблему цих двох тисяч осіб?

Процедура визначення статусу в Державній міграційній службі подекуди дивує. Люди отримують відмови з незрозумілих причин
Максим Буткевич
Максим Буткевич: На жаль, проблема не одна, проблем багато.

Перше – це те, що я сказав – це треба не заважати і треба усунути ті суперечності в законодавстві передусім, які роблять цих людей вразливими до зловживань.

Треба покращити систему надання статусу біженця. Процедура визначення статусу на даний момент у Державній міграційній службі неурядові організації подекуди дивує. Ми знаємо випадки, коли люди отримують відмови з незрозумілих нам причин.

– Якщо можна, приклад?

Людина, яка приїхали з Узбекистану, з Російської Федерації, з Білорусі має надзвичайно мало шансів отримати тут притулок. Або конвенція діє для всіх, або вона не діє взагалі
Максим Буткевич
Максим Буткевич: Ми не обговорюємо зовсім конкретні справи. Але є просто певні групи шукачів притулку, які не отримують притулок або мають дуже малі шанси. Це передовсім вихідці з країн колишнього СРСР. Зараз є винятки. Але це винятки, а не правило. Зрозуміло, що людина, яка приїхали з Узбекистану, з Російської Федерації, з Білорусі має надзвичайно мало шансів на те, щоб отримати тут притулок.

Я не хочу спекулювати, чому це відбудеться? Це питання до державних органів. Але або конвенція діє для всіх, або вона не діє взагалі. Ми зараз бачимо, що система достатньо вибіркова надання статусу. Треба усунути суперечності у законодавстві.

Якщо інтеграційні зусилля не проводяться державою, то це роблять неурядові організації. Треба бодай їм допомогти у цьому. У нас зараз є в Києві історія з інтеграційним центром, який підтримує неурядова організація «Благодійний фонд «РОКАДА»...

– І кажуть, що його буде закрито.

Максим Буткевич: Він на межі закриття на даний момент. І кажуть, що, можливо, через два роки держава створить з нуля свій. Що буде протягом цих двох років? Чи буде створений цей центр?

– Чи можна було б так, щоб держава і громадські організації об’єднали свої зусилля в роботі цих інтеграційних центрів?

Дмитро Плечко: Я думаю, що саме так і має бути, посилаючись на той план дій, про який говорила пані Науменко. В принципі ми якраз і бачимо, що держава має залучати недержавні організації, які вже мають певний досвід, як має ця організація «РОКАДА», саме по питаннях, як працювати з вразливими категоріями: жінки, діти, люди з особливими потребами. Це, на жаль, ті прогалини, які існували в системі притулку в Україні вже останніх…

Від 1993 року в Україні є закон про біженців перший. Але сказати, що в нас у цій площині є відповідність стандартам ЄС, поки що не можна. Тому що в самому законі треба виписати, що, наприклад, жертви тортур (їхні діти, якщо вони потребують якогось лікування через психологічний тиск, який на них був, хтось там був зґвалтований, ще якісь) потребують лікування належного. Ось ці речі мають бути чітко прописані в самому законі про біженців. Поки що цього немає.

І відповідно, як я вже сказав, закон про надання медичної допомоги виключно для заявників коштує грошей. І всі рахунки приносять до УВКБ на сьогодні.

Тому, звичайно, я погоджуюся, що в цих питаннях, а також у питаннях взагалі, якщо подивитися саму процедуру, вона настільки є насьогодні ще, скажімо так, невідповідною стандартам ЄС. Тому що, уявіть собі, у більшості країн ЄС, коли іноземець просить про захист міжнародний, це робить усно. І там сам, наприклад, у Польщі, прикордонник складає заяву і дає лише підписати особі. В Україні треба все складати українською мовою.

– Про це вже поговоримо наступного разу.

Дмитро Плечко: І ці люди сидять потім як нелегали.

– Будемо сподіватися на те, що буде якомога менше проблем у біженців.
  • Зображення 16x9

    Інна Кузнецова

    Була керівником Київського бюро Радіо Свобода впродовж останніх 14 років життя (30.03.1963 – 16.09.2023). Закінчила факультет журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Працювала кореспондентом, політичним оглядачем Національного радіо, головним редактором Радіо Ера FM.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG