Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 10:51

(Рубрика «Точка зору»)

Сьогодні я вперше замислилась над тим, чи потрібен Україні «адвокат» у вигляді Польщі, який начебто прагне максимально долучити нас до таких привабливих для нас, українців, європейських цінностей, як честь, гідність, вільне слово. Начебто, бо тут же вказує українцям їхнє «місце» – серед дикуватих виродків, неотесаних різунів, неосвіченого «бидла».

Мій батько виріс на Волині періоду Другої Речі Посполитої. У селі Літовищі (Шумський район) на півночі Тернопілля він ходив до польської школи (української не було), і якось дивом врятувався від польської буцегарні, коли з кількома парубками 14-річним підлітком вирішив вшанувати полеглих під Берестечком козаків. Заборона навчатися українською або ж вшановувати своїх героїв не обговорювалася й не могла бути піддана сумніву.

Про ті часи батько міркував так: «Нас (українців) було більше на селі, бо тут ми сила, і ніхто нас не може відірвати з дідівської землі. А в місті ми не приживались, бо не навчились ні панувати, ні хитрувати». Коли нині вкотре виринають дискусії про «східні креси» і про волинську трагедію, я пригадую ці батькові слова.

Від кінських екскрементів – до постанови про етнічні чистки

Все ж найяскравіші розповіді з його дитинства стосувалися пригод із друзями дитинства, серед яких, окрім брата Володьки та кількох українських хлопців, були й польські ровесники. Запам’яталося прізвище – Янек Горніцький. По війні Янек разом із батьками був виселений до Польщі, десь аж під Вроцлав. А батька, котрий умудрився носити до лісу грипси, зачепив ГУЛАГ. Про це не було прийнято говорити. Як і про трагічні події на Волині й Холмщині. Це було табу. Нині воно зіграло з нами злий жарт. Ми не пам’ятаємо, а наші діти взагалі не здогадуються про ті криваві часи. Натомість поляки не лише пам’ятали, вони крапля за краплею збирали й накопичували кревний біль, робили це послідовно і системно, залучали істориків і журналістів, видавали книги, диктували декларації… У тих справах вони мали державну підтримку, натомість навіть «помаранчевий» український президент удостоївся в один зі своїх знаменних приїздів до Варшави конячих екскрементів замість обіцяного офіційного відкриття пам’ятника загиблим українцям у спаленій Сагрині.

Упродовж наступних років нічого не навчилися ні поляки, ні українці. Поляки й надалі збирали й видавали мартирологи й поширювали виставки, часто із сумнівними щодо походження фото; українці ж, замість посилити дослідження тієї ж теми, зі свого боку заглиблювалися у внутрішні дискусії «бандерівці-комуністи», «фашисти-сталіністи».

Перші задалися метою назвати максимальну кількість постраждалих у «волинській різанині» співвітчизників; другі несміливо натякали на те, що нині потрібно дружити, а не розпалювати ворожнечу. І майже не переймалися тим, щоб самим створити вже український мартиролог. В останні місяці польська сторона збирала лише своїх істориків, заявляючи про неприйнятність навіть вислуховування позиції українських дослідників. Ті відповідали здебільшого мовчанням. Поляки виділяли кошти на дослідження і публікації; українці уникали «непопулярної теми», боячись позбавлення такої привабливої польської візи. Голоси науковців, котрі мають достатньо аргументів, принаймні для того, щоб зняти вагому частину звинувачень з УПА, лунали не стільки в книгах і на конференціях, як в інтернет-виданнях. А цього, як не крути, недостатньо. Тенденційний підбір учасників прямих телевізійних ефірів також дав свої плоди. Відтак, як каже Леонід Кравчук, який кинувся рятувати ситуацію в останній момент, «маємо те, що маємо». Хотіли назвати Голодомор в Україні геноцидом? – нате вам «етнічні чистки з ознаками геноциду». Щось там мали проти Сталіна? – привіт вам від Пілсудського!

Тим часом до поглиблення дружніх міжнаціональних стосунків більше, ніж будь-які міжурядові інстанції й громадські організації, прямували нащадки потерпілих від міжетнічних сутичок українців і поляків. Нині вони живуть обабіч українсько-польського кордону, найближче до нього. Запитайте сучасних поляків із Любліна, Холма, Замостя – чого вони хочуть від українців: контрибуцій чи спільних торгово-економічних справ? Запитайте того ж у львів’ян, лучан чи рівнян.

В останні роки довелося кілька разів бувати на українсько-польському радіотелевізійному фестивалі «Калинові мости», який проходить в Ольштині. Фестиваль, у якому беруть участь журналісти переважно державних телерадіокомпаній, щороку залучає все більше журналістів зі сходу України. Серед його призових номінацій – такі як «Пам’яті предків», «Одне серце – дві Батьківщини», «Будуймо майбутнє разом». Журналісти намагалися висвітлити в своїх програмах спільні історії з нашого минулого і сьогодення. Робити це так, щоб зрозуміти, пробачити і таки разом будувати майбутнє.
Але, схоже, нас не чули шановні польські (як і українські) можновладці.

Сьогодні я зрозуміла, що повинна відмовитись від участі у цьому, безперечно, важливому заході. Бо, незважаючи на симпатії до моїх численних польських друзів, відчула приниження – на кшталт того, яке відчували селяни з волинського Дерманя в середині 30-х років минулого століття, коли польський осадник, проїжджаючи повз пішохода-селянина, шмагав його нагайкою по плечі – для розваги чи профілактики. Приниження через те, що моя Україна нічого не знає про 75 розстріляних у тому ж Дермані за допомогою польських поліцаїв-шуцманів українських селян. Що моя держава так і не вийняла кляп, яким заткнули роти українців ще в 2009-му під Сагринню. Що історія нищення мешканців польської колонії Паросля (яке прийнято вважати початком Волинської трагедії) таки пов’язана з людьми, одягнутими в строї радянських партизанів, а не українських повстанців.

За останніх 10 років кожен з нас не лише не усвідомив необхідності каяття за скоєні на території Волині вбивства невинних людей, а й не почув вибачень за вбивства, скоєні на Холмщині. Сьогодні доморощені «сенатори» з піною в роті радіють з того, що на очах у всього світу злочинцями оголошують практично всіх без винятку учасників українських визвольних змагань.
Як на мене, це рішення польського Сенату – крок до руйнації повоєнних домовленостей, остаточно оформлених у Заключному акті ОБСЄ у 1975 році. Мова йде про принцип непорушності всіх європейських кордонів у межах, встановлених після Другої світової війни. Нагадаю, що в трагічному 43-му головним питанням, на якому зосередив свою увагу польський еміграційний уряд у Лондоні, було відновлення Речі Посполитої у довоєнних кордонах. Це суперечило прагненням українського національно-визвольного руху. Згодом держави-учасниці ОБСЄ зобов’язалися утримуватися від будь-яких, а не лише силових, вимог або дій, спрямованих на захоплення частини або всієї території інших держав. Але це сталося вже після війни і після Волинської та Холмської трагедій.

Нині ті, хто бажає бачити Україну не демократичною державою, а з усіх боків битим буфером між Європою та Сходом, досягли результату за допомогою внутрішньодержавного розколу та зовнішніх інтриг, і плещуть у долоні польським сенаторам. Вони, незважаючи на офіційні взаємні вибачення, котрі прозвучали з уст Кучми-Квасневського у волинській Павлівці й супроводжувалися відкриттям меморіалів загиблим під час міжетнічних конфліктів ще в 2003 році, підіграли не лише російським і польським шовіністам, а й українським сепаратистам (які давно мріють відірвати від моєї країни Крим і Донбас).

Очевидно – за заявою польського парламенту з приводу Волинської трагедії криється чиєсь прагнення заарканити наше бажання жити у вільній, суверенній державі. Адже якщо тих, хто її домагався зі зброєю в руках, огульно назвати злочинцями, значить, ця держава не має права на існування?

Валентина Одарченко – журналіст Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Валентина Одарченко

    На Радіо Свобода з 2000 року, власний кореспондент у Рівненській і Волинській області. Народилася 1965 року в місті Дубно. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, юридичний факультет Національного університету «Острозька академія». З 1995 по 1999 рік очолювала першу на Рівненщині ФМ-радіостанцію «Нова хвиля».  Ведуча соціального телепроекту «Перехрестя правди» Рівненської держтелерадіокомпанії.  
    Facebook: https://www.facebook.com/valentina.romanuk1

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG