Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 04:38

Радянський концтабір порівняно з німецьким був пеклом – Федір Габелко


Київ – «Я пережив голод, полон, концтабір німецький, був у таборі смерті «Мозах» у місті Буйовиці, англійці видали совітам. І з усіх таборів робив втечі», – розповідає про себе 95-річний український громадсько-культурний діяч, літератор, актор і художник Федір Габелко. В Україну з Австралії, куди змушений був емігрувати, він приїхав, щоб вперше і, мабуть, востаннє, з огляду на його вік, побачити могилу Тараса Шевченка у Каневі та пам’ятник йому в Києві. Завітав Федір Габелко і до Радіо Свобода, щоб поділитись спогадами про голод та війну.

– Пане Габелко, Ви народились в Північному Казахстані, а коли приїхали в Україну, то стали свідком одного з найстрашніших лих – Голодомору 1932–33 років…

Спершу я розповім, як опинився в Казахстані. Моїх батьків ще за царату вислали в Казахстан у 1905 році, бо батько розбудував своє господарство до рівня поміщика. Нас розкуркулили у 1926 році, а за два роки Сталін приїхав в Алма-Ату і оголосив, що є потреба допомоги державі харчами: хлібом і м’ясом. Киргизи (киргизами в ті часи іноді ще називали казахів – Ред.) його висміяли. Згодом прийшов наказ і нас вивезли у тайгу. Ми тоді за допомогою киргизів з міста Костаная зорганізували так, щоб нас викрали, і ми виїхали на Кубань. Побувши там десь рік, вернулись в Україну, в рідне село, де батько родився. Оскільки він буд покараний царями, йому дали привілей – він став лісником. Але ми приховали все своє минуле.

Автобіографічні дані про Федора Габелка

Автобіографічні дані про Федора Габелка



Коли почався голод, батько ловив рибу, і так рятував нас і родичів, і сусідів
Коли почався голод, єдине, що нас врятувало, це там, де сходиться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас і родичів, і сусідів.

Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки – сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали.

Федір Габелко, 1951 рік

Федір Габелко, 1951 рік

А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5–6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема.

На хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась
На тому хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась. Ось так я пережив цей голод.

Проте випробування Ваші голодом не закінчилися. За декілька років Ви застали початок війни, будучи на Львівщині на службі. Одразу в перші дні Ви були поранені. Що можете згадати про той період?

– Нас привезли у місто Яворів, біля нього були якісь польські військові частини. То був 135-й артилерійський полк резерву головного командування. Здавалося б, нас застосують, хіба коли влада впаде, але виявилося не так. Ми перебували на шляху Любачів – Рава-Руська. Перед третьою годиною почали розриватись снаряди. Подумали, що то сусідній полк мав заняття, але не знав, що ми тут. Ми в дивізію звернулись, в центр, в Москву – нічого не знають. В 7-й годині ранку ми вже зайняли бойову позицію. Я був в ДД (дальнього діяння артилерії), і ми стріляли до 25 кілометрів.

Нам не сказали, що наш командир зайняв ті бункери, мусили їх розгромити фугасними снарядами. А там наші піхотинці були
І от в перші дні ми прийняли бій, і німці прорвали фронт, нас відтиснули. Але вночі командування піхотними військами вирішило зробити контратаку і німці втекли в бункери. Наші солдати прийшли і дивуються. Вони ж покидали свої рюкзаки, а там: цукерки, мило, пляшечка вина… На наступний ранок нам не сказали, що наш командир зайняв ті бункери, і в четвертій годині ранку мусили їх розгромити фугасними снарядами. А там наші піхотинці були. Потім ми ще прийняли один бій і відступили до Рави-Руської. Там ми теж один бій прийняли, через одну річечку, а далі мобілізувались і повернули на Красне. Оскільки там ми були в оточенні, то ми зброю лишили і по лісах розбіглися.

Рідкісне фото: малий Федір (в центрі) з матір`ю, сестрою та її дітьми

Рідкісне фото: малий Федір (в центрі) з матір`ю, сестрою та її дітьми



Коли я переходив дорогу, то переді мною розірвався снаряд і мені там, де статеві органи, все вирвало, але нічого не пошкодило. Це було в перші дні війни і німці подумали, що це молодий офіцер, «може, ми його щось випитаємо». Вони взяли мене в польовий госпіталь. Як робили операцію, не пам’ятаю. Одного ранку я прокинувся, чую, інша мова. Ось так вони мене лікували, годували тиждень, а потім викликали в канцелярію на допит до офіцера. Я розказав, що знаю. А мене відіслали назад. Ще тиждень відгодовували. Тоді знов викликали, і я знову сказав те саме. Після того вони мене – в полон. Я тоді 35 кілограмів важив.

– По закінчені війни Ви дістали документи на ім’я Ілька Малетича. Згодом Ви використовуватимете це ім’я як псевдонім у своїх публіцистичних, художніх творах…

Віддали мене в радянський табір. І там я побачив те страхіття
– Коли закінчилась війна, я поїхав за сестрою у Ганновер, але совіти їх вже звідти забрали. І от я йшов вулицею, а тут три поліцейські: німецький, окупаційної влади англійський і окупаційної влади радянський. Вони почали перевіряти мої документи, і радянський став наполягати: «Це наша людина. Він бреше». І вони віддали мене, силою віддали у Будвайс у Чехії в радянський табір, де також тисячі людей були, звідки їх відправляли в Радянський Союз. І там я побачив те страхіття. Якщо порівняти німецький концтабір і те, що я за два дні в радянському побачив, то є пекло. І я вирішив ще й звідти втекти. Я вночі, там, де вода підходить під траву і можна вирвати і дірка буде, вирвав, попід низ проліз і втік. Після того я знову був у Німеччині, де почалось моє таборове життя, де я потрапив у редакцію. При тому, що ні журналістики не вчив, ні української мови не знав. Згодом праця на лінотипі мені дуже знадобилась в еміграції, де я тисячі книжок надрукував.

Федір Габелко з дружиною Фелонілою

Федір Габелко з дружиною Фелонілою



– Ви займались видавництвом?

– Так, я видавав патріотичні книжки: Франка, Лесю Українку, тритомник Шевченка десятитисячним накладом. А тоді прийшов час, німецька влада отримала право держави, замінила гроші, і ті гроші, що я на цьому видавничому бізнесі мав, десятки тисяч марок, – все пропало. Мені лише залишили сто марок. І тут почалась акція вивозу в Америку, Канаду, Англію і Австралію, Аргентину, Бразилію… Я радився, але мій друг Карен, який працював зі мною у видавництві, раніше поїхав в Австралію, надіслав мені листа, що їдь сюди, тут гарна країна. І я поїхав, в Австралії живу й дотепер.

Портрет Тараса Шевченка. Автор – Федір Габелко, 1987 рік

Портрет Тараса Шевченка. Автор – Федір Габелко, 1987 рік

  • 16x9 Image

    Ірина Стельмах

    На Радіо Свобода працюю з вересня 2012 року. У 2011 році отримала диплом бакалавра журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Того ж року вступила на магістратуру у Могилянську школу журналістики. Активно вдосконалюю знання англійської, польської та болгарської мов. Займалась плаванням, дублюванням фільмів та серіалів українською .

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG