Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 21:12

Довгий шлях Марини Левицької до українського читача


В Україні виходить друком перша й одна з найуспішніших книг британської письменниці українського походження Марини Левицької «Коротка історія тракторів українською». Левицька народилася у повоєнній Німеччині 1946 року в таборі біженців, а виростала на півночі Англії, куди переселилися її українські батьки, коли Марині був лише один рік. Вона виростала у повністю англійському середовищі і вперше побувала в Україні лише 2005 року, коли збирала матеріал для напівавтобіографічної книги «Коротка історія тракторів українською». Саме ця книга стала першим успіхом Марини Левицької, здобувши їй кілька премій, вийшовши понад мільйонним тиражем, різними мовами. Але лише тепер виходить переклад книги українською. Чому? На ці та інші запитання Марина Левицька відповідала в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Як би Ви себе назвали зараз для української аудиторії? Ви письменниця чи науковець?

– Я, насамперед, сказала б, що я письменниця. Я вже більше не викладаю.

– І надрукували Ви вже принаймні 5 книг, чи не так?

– Я видала чотири книги і зараз пишу п’яту.

– Яка з тих книг Ваша улюблена? Хоча я впевнений, що це важке запитання для автора…

– Це важко. Вони як мої діти. Важко сказати, що я люблю оцю, але не дуже люблю іншу. Звичайно, що я люблю книгу «Коротка історія тракторів українською» (A Short History of Tractors in Ukrainian), бо, частково, це історія моєї сім’ї, і це також книга, яка принесла мені славу й успіх. Але я також дуже люблю мою другу книгу «Два фургони» (Two Caravans) про трудових мігрантів, яка набагато складніша. І це книга, яка через її тему здобула мені міжнародне визнання. Моя остання книга і, звичайно, що останні завжди подобаються, – про світову банківську кризу. Я виявила для себе, що ця тема надзвичайно цікава. Отже, одна з чудових переваг письменника полягає у тому, що можна не зупинятися на одній темі. Можна писати про одне, а потім перейти до чогось зовсім іншого. Це чудове відчуття свободи.

– Тим часом щодо Вашої першої книги «Коротка історія тракторів…» повідомляється, що буде її нова версія…

– О, йдеться про «Коротшу історію тракторів українською з наручниками» (A Shorter History of Tractors in Ukrainian with Handcuffs). Але це жарт. Мій видавець попросив мене таке зробити. Ця книга є лише в електронному вигляді. Мій видавець просто хотів скористатися цим як маркетингом для нової версії книги в м’якій обкладинці, яку вони видають. Отже, там взяті деякі персонажі з «Короткої історія тракторів українською», і потім ми дізнаємося, що з ними відбувається згодом. Але насправді це не про те, а про англійську та світову літературу сьогоднішнього дня.

– Ваша перша книга, про яку ми зараз ведемо мову, була найбільш українською з усіх написаних вами досі. Вона привабила чимало уваги з боку української аудиторії в Британії і також в Україні. Власне, в Україні книга мала досить цікаву й складну історію. Її довго не перекладали на українську, наприклад.
Марина Левицька

Марина Левицька

Найгірша рецензія була від письменника Андрія Куркова. Він після того просив вибачення
– Так. Я це розумію. І я знаю, що найгірша рецензія за все моє життя була від письменника Андрія Куркова у британській газеті Guаrdian. Він виявився одним з тих людей, кого книга дуже роздратувала. Я не зовсім розумію, чому. Він після того просив вибачення. Проте я вважаю, що він задав певного тону. Її розглядали як книгу, що критикує українців. Але всі, хто читав книгу, побачили, що всі персонажі у ній висміюються. Я б сказала, що Україна має величезну традицію комічної літератури. Чи сказали б ви, що Гоголь був налаштований вороже до українців? Ні. Він просто дивився на людські слабкості й вади і жартував над ними. І саме таким письменником хотіла б бути і я.

– А чи змогли би Ви поставити себе на місце критиків і подивитися на те, що це була книга англійською мовою, написана й опублікована у Британії, і саме з цієї книги чимало англомовних читачів складали собі уявлення про Україну і про те, хто такі українці? Чи Ви хоча б частково розумієте тих, хто вважає Вашу книгу портретом країни, народу?

У книзі немає повністю негативних героїв. Кожен з героїв по своєму абсурдний
– Це не був портрет країни. Там зовсім нічого немає про народ. Це були портрети персонажів. Усі вони комічні, кожен по-своєму. Власне, усі вони також привабливі кожен по-своєму. У книзі немає повністю негативних героїв. Кожен з героїв по своєму абсурдний. Усі головні персонажі – українського походження. Деякі з них жили у Британії довше, інші – менше. У той час там є певні згадки історії України: Голодомор, війна тощо… Про все те йдеться із беззастережною прихильністю.

– Але найголовніше, що ця книга смішна, й англомовні читачі саме так її сприйняли й полюбили як дуже смішну книгу. В одному з інтерв’ю, для американського журналу Time, Ви сказали, що Ваш гумор східноєвропейський. Що це означає?

Одна з рис, яка мені подобається у британцях – це те, що вони чудово вміють висміювати себе
– Це означає… Я б сказала, що це відчуття гумору, яке я отримала вдома від батьків. Це такий собі чорний гумор, і що важча була ситуація, то більше з неї треба сміятися. А якщо люди поводяться абсурдно, то цю абсурдність треба доводити до крайності. Це, безумовно те, що робить Гоголь. Отже, це частина східноєвропейського гумору, але я мушу сказати, що одна з рис, яка мені подобається у британцях і якою я захоплююся – це те, що вони чудово вміють висміювати себе. Вони люблять гумор, а особливо люблять гумор, жертвами якого є вони самі. Їм варто віддати за це належне. Вони не ображаються.

– Це можна назвати рисою національного характеру, і тут, ймовірно, зупинитися на тому, що народи справді відрізняються. Звичайно, що на особистому рівні є погані й добрі люди в будь-якій країні, але все ж є таке явище, як національна тотожність, до якого не можна доторкнутися, яке іноді важко чітко окреслити, воно змінюється. Що національна тотожність означає для Вас людини, яка народилася в Німеччині, виростала у Британії…

– А батьки мої українці… Це не дає мені відчуття, що я українка. Я відчуваю, що Україна – це країна з мого дитинства. Це країна моїх спогадів, країна моїх батьків, з розповідями про яку я зростала. Отже, це важлива частина того, хто я є. Але як доросла людина я повністю британка.

– А в одній зі своїх майже політичних статей у британській газеті Independent Ви також написали, що вважаєте себе європейкою.

Дуже вірю в концепцію Європи. І я б дуже хотіла, щоб Україна була частиною тієї більшої Європи
– Так. Так, я почуваюся дуже європейською. Бо я дуже вірю в концепцію Європи. І я б дуже хотіла, щоб Україна була частиною тієї більшої Європи. Насправді я вважаю, що Україна і є складовою Європи. Це частина історії, європейської культури і європейської традиції. Мені дуже не подобається ідея будь-якої країни, що відгороджується від інших під гаслами: ми британці, ми українці, ми американці, ми кращі за всіх інших! Я вважаю такий дріб’язковий націоналізм огидним.

– Яке, на Вашу думку, місце патріотизму, гордості за своє коріння? Чи це існує у сучасній Європі, в сучасному світі?

– Я не знаю. Я погоджуюся з думкою, не пам’ятаю, хто її висловив, про те, що «патріотизм – це останнє виправдання для негідників». Люди можуть наголошувати на тому, що приносить їм щастя, чим вони гордяться, що їм добре вдається, пишатися своїм умінням і талантами. Але просто стверджувати: «моя країна – найвеличніша у світі», – я вважаю, що це прояв браку впевненості у собі і в своїх силах. Набагато краще сказати: «Моя країна має переваги й недоліки, а ось цього ми намагаємося досягти». Це більш людяно. Я вважаю, що як особистість і як письменниця я завжди більше зацікавлена у тому, що у нас спільного, незалежно від національних чи політичних бар’єрів. Я завжди більше зацікавлена у тому, що об’єднує людей, радше ніж у тому, що розділяє людей. Назагал патріотизмом і націоналізмом часто користуються політики, щоб ділити людей.

– А як щодо національної культури?

– А хіба культура національна? Культура – це просто культура, хіба ні? Я не знаю.

– Чи стежите Ви за тим, що відбувається в Україні? Що Вам видається цікавим?

Я розумію розмовну українську на базовому рівні, але недостатньо, щоб читати й належним чином оцінювати українських письменників
– Ні, я не стежу, бо я недостатньо добре володію українською. Я розумію розмовну українську на дуже базовому рівні, як ви бачили на початку нашої розмови, але недостатньо, щоб читати й належним чином оцінювати українських письменників. Я дуже люблю Оксану Забужко, бо ми зустрілися багато років тому і підтримуємо зв’язок. Я вважаю, що вона дуже гарна письменниця. Але, окрім неї, я більше не можу назвати імен українських письменників. Я знаю про те, що відбувається в Англії, в англійському літературному середовищі, але не в Україні. Українська навіть не друга моя мова. Моя друга мова – французька.

– Коли Ви формувалися як автор, хто для Вас був найкращим зразком. Ким Ви хотіли бути? Ви згадали Гоголя…

– Я дуже велика шанувальниця Гоголя. Але коли я починала писати, то в Британії піднімалася хвиля зацікавлення письменниками «другого покоління» – батьки яких приїхали з інших країн. Була Зейді Сміт (з книгою White Teeth), яка створила велетенську багатокультурну панораму. Була Андреа Ліві, батьки якої походять з Карибських островів. Її оповіді були такі зворушливі. Моніка Алі, батьки якої походять із Бангладеш, яка також писала про свою громаду. І я собі подумала: «Oсь, ніхто не написав книги про українців. Може б, я це зробила?» Отже, йшлося не лише про українськість, а про те, що була певна відкритість британської аудиторії до голосів ззовні. Я думаю, що саме це мене заохотило.

– І зараз я знаю, що Ви працюєте далі і, якщо я не помиляюся, Ви почали новий роман. Про що він?

– Дії роману, який я пишу зараз, відбуваються повністю в Англії, частково у 19-му сторіччі і частково у сьогоденні. Твір – про долю сиріт. Це сюжет, який мені майже подарований, бо у Шеффілді, де я живу на півночі Англії, неподалік у місцевості Пік-Дістрікт, де я ходжу на прогулянки, є кілька старих фабрик із 19-го сторіччя. Краєвиди й природа там чудові, але фабрики завжди навіювали зловісне відчуття. А коли я приїжджаю до Лондона, то прибуваю на станцію Сент-Панкрас. Одного разу я виявила, що там неподалік є стара лікарня, в якій колись був сиротинець і старий цвинтар. Дітей з того сиротинця до приблизно 1800 року продавали власникам фабрик у Дербішир. Їх перевозили баржами й залізницею і брали для роботи на тих фабриках. Тут зійшлися ніби дві частини мого життя: Лондон і Дербішир. Я вирішила, що це моя тема. Твір відрізняється від того, що я писала досі, бо часткова це історична оповідь, і мій редактор наголосив, що в такій книзі буде мало нагод для гумору… І жодних зв’язків з Україною. Тому я прошу вибачення у своїх українських читачів, а також в австралійських, німецьких читачів, італійських читачів, французьких… наступна книга, я боюся, дуже англійська.

– І моє останнє запитання. Ви, очевидно, досягли чимало як письменниця. Чи це саме те, про що ви мріяли, коли починали? Усі ваші мрії здійснилися?

Є чисте задоволення – бачити свої слова на папері, відчувати радість від творіння
– До певної міри це здійснення мрій. Я справді завжди хотіла бути письменницею. Можна, звичайно, захоплюватися світом книжкової реклами, фестивалів. Але є чисте задоволення – бачити свої слова на папері, відчувати радість від творіння… Задоволення від цього таке потужне, що я б сказала, що отримувала насолоду від цього задовго до того, як мої книги вийшли друком. У дитинстві я писала вірші й оповідання. Не тому, що хотіла видати їх друком чи хотіла навчати людей, а лише від самої радості, яку приносить творчість – творення нових світів, нових персонажів, надання їм живих рис. Ця радість і є саме тим, що я намагаюся отримати кожного разу, коли маю нагоду.

– Як Ви собі уявляєте свого читача? Де він? Це людина, яка зацікавлена Британією, Європою, Східною Європою?

– Поза Англією мої книги найбільш популярні в Німеччині. До певної міри це тому, що Німеччина – в серці Європи, на перетині усіх цих залізниць і шляхів. Німеччина – країна, яка дивиться на захід і на схід, і я вважаю, що через це німецькі читачі дуже зацікавлені у тому, що я пишу. Але я не певна, чи я думаю про своїх читачів. Коли я пишу, я думаю про своїх героїв.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG