Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 04:54
Київ – Класичні музеї мають експонувати твори сучасного мистецтва, стверджують музейники. Адже воно є черговим етапом художнього процесу. Однак, більшість музеїв в Україні ігнорують критичні роботи молодих художників, а для постійних виставок сучасного мистецтва бракує площ та коштів. Тим часом модернізація експозицій могла б залучити нові аудиторії. Окрім цього, у такий спосіб світові музеї визначають, що стане класикою мистецтва у майбутньому.

Днями у Національному художньому музеї відкрили виставку «Перегони з часом». Вона представляє українське мистецтво періоду 1960-х – 2000-х років: від Карла Звіринського до Арсена Савадова. Окрім цього, відвідувачі можуть переглянути документації перформансів, що відбувалися в музеї упродовж останніх років. Куратор виставки Оксана Баршинова зазначає, що «Перегони з часом» – це логічне продовження постійної експозиції музею.

За її словами, сучасне мистецтво не варто протиставляти класичному. «Місія нашого музею – репрезентувати мистецтво України загалом, від давнини до сьогодення. Відповідно, ми не можемо викидати певні періоди з історії. До того ж, це те, що дуже швидко стає класикою. Навіть мистецтво кінця 80-х, початку 90-х років – «Нова хвиля» чи «Живописний заповідник» – ми вже сприймаємо як класику. Темп життя прискорюється, і усе іде в минуле дуже швидко», – пояснює куратор.

Незважаючи на те, що усі роботи виставки «Перегони з часом» взято із колекції музею, ця експозиція, все ж, тимчасова: для розширення постійної бракує площі. Планують, однак, раз на кілька років оновлювати одну із зал – присвячену живопису ХХ століття.

Для художника участь у музейних проектах – індикатор визнання – куратор

Національний художній музей – один із небагатьох в Україні, що більш-менш систематично працює з сучасним мистецтвом. Тим часом для світових музеїв – це звична практика, пояснює Катерина Чуєва, куратор та вчений секретар музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. Зрозуміло, що є музеї, засновані приватними колекціонерами, що спеціалізуються виключно на класичному мистецтві. Однак для тих, що представляють напрями і тенденції розвитку певних шкіл мистецтва, експонувати роботи сучасних художників – необхідно.

По-перше, це можливість залучити нову аудиторію, каже Катерина Чуєва. А по-друге, таким чином можна переосмислити постійну експозицію. Цікавий досвід в цьому плані має Ермітаж у Санкт-Петербурзі. З 2007 року музей запустив програму «Ермітаж 20/21», в рамках якої не тільки відбуваються тимчасові виставки сучасного мистецтва, а й формується постійна експозиція. Куратори музею кажуть, що твори різних періодів здатні доповнювати одне одного. Так, наприклад, відеороботи іранської художниці Ширін Нешат експонували в Ермітажі разом із середньовічними ісламськими картинами.

До того ж, художники можуть по-своєму використовувати музейний простір. Однією з перших «інвазій» сучасного мистецтва в Національний художній музей стала групова виставка «Велика несподіванка», присвячена проблемі туберкульозу в Україні. Митці розмістили нові таблички поряд з картинами – на них можна було прочитати історії хворих людей.

Окрім цього, аналізуючи та вивчаючи сучасне мистецтво, музеї визначають, що вважатиметься класикою за 50-100 років, розповідає Катерина Чуєва. Саме на них лежить відбір цих творів і передання їх до музейних фондів. А для художника участь у музейних проектах – це певний індикатор визнання.

«Якщо роботи певного художника включені до великого виставкового мистецького проекту, скажімо, Національного художнього музею, то це свідчить про те, що він пройшов певний кваліфікаційний відбір, що його роботи варті того, щоб зберігатися у пам’яті поколінь і бути зафіксованими на рівні національної культурної спадщини», – вважає куратор.

Консерватизм і брак коштів

Для українських музеїв робота з сучасним мистецтвом й досі є ситуативною і періодичною, зазначає Катерина Чуєва. Одна з причин криється у консерватизмі: як музейних співробітників, так і відвідувачів. Інша перешкода – фінансова: влаштовувати виставки дорого, а державні закупівлі проводять нерегулярно.

«Експозиції, на кшталт тих, що відбуваються в Pinchuk Art Centre, вимагаються дуже серйозних коштів. Більшість музеїв в Україні не готові займатися пошуками фінансування у такому обсязі. Зрозуміло, що йдеться не про державне фінансування, а спонсорське. А фінансовий менеджмент сьогодні в музеях розвинений досить слабко», – каже вона.

Проблема існує також у тому, що більшість музейних приміщень не пристосовані до експонування проектів сучасного мистецтва. Але Катерина Чуєва переконана, що виставляти класику буває навіть дорожче, адже потрібно забезпечити страхування робіт, необхідне освітлення та клімат-контроль.

З сучасним мистецтвом має розбиратися держава?

Те, що українські музеї не бажають мати справу з сучасним мистецтвом, – це лише одна із сторін проблеми. В Україні, так само, як і в інших пострадянських країнах, відсутні фундаментальні державні структури, які займалися вивченням сучасного мистецтва, тож воно опинилося у зоні приватного володіння, вважає художник Микита Кадан.

«Немає ані музейних колекцій, ані серйозних видань, які історифікували б це мистецтво. Немає академічних досліджень. Є Інститут проблем сучасного мистецтва, але він жодним чином не впливає на ситуацію. Це таке «потьомкінське село». Власне, незрозуміло, на якому фундаменті може базуватися актуальний художній процес. Зараз він тримається на ініціативі самих художників та кількох людей, які створюють якісь приватні структури: невеликі галереї, або більші – як Pinchuk Art Centre або фонд «Ізоляція» в Донецьку», – каже він.

Тим не менш, як художник, так і куратори зазначають: в інших країнах є досвід модернізації музейної галузі у напрямку сучасного мистецтва. І запозичити його – значить стати частиною міжнародного художнього процесу.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG