Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 04:29
(Рубрика «Точка зору»)

– До Опери, будь ласка.

– А шо у вас там? – коситься таксист на фестивальний бейдж моєї колеги-редакторки.

– Червона доріжка. Одеський кінофестиваль.

– І хто там будєт?

– Ну... Зануссі, Роднянський, Кустуріца.

– Та шо там тот Кустуріца? Нє знаєт єго ніхто. Вот єслі б Міхалков...

Що ж, у кожного свої зірки. Особисто я, йдучи червоною доріжкою в статусі «українська письменниця», була щиро і приємно здивована тим, що мене, не глянцеву, теж вітали глядачі дійства. Та ще й цілком різного віку – від студентів до стареньких жіночок. Варто мені було почати тонути в щасті від такої народної затребуваності рідного слова, як наперед протиснулася колоритна жіночка з вогнем в очах і певним браком зубів у роті.

– Адєса нє любіт бандеравцев! – закричала вона. – Вон атсюда, фашистка!

Я ще за інерцією їй посміхалася.

– Да, да! – запевнила пані. – Я тєбя нєнавіжу! Слишиш?!

Та «слишу», куди ж я дінуся. Та ще й бачу. «Прости меня, царь батюшка!» – писало на велетенській, на цілий балкон розтяжці під канонічним портретом Романова. На одній із ближніх вулиць. Що ж, в Одеси складна історія, подумала я. І, зрештою, мене тут завжди приймали дуже непогано. Офіціанти старалися перейти на українську мову, вся ця лейд-бек атмосфера південного міста в принципі дозволяє почуватися досить розслаблено, старі дерева, колоритні дворики... Я невтомно серед перших позицій рейтингу «Що навідати в Україні» називала іноземцям Одесу. За що і поплатилась...

В короткому проміжку між двома фестивальними фільмами ми з двома юними журналістками з Тернополя вирішили перекусити круасанами з кавою в закладі, відомому простою і смачною їжею (хоча міф про те, що в одеських ресторанах вона дешевша, ніж у київських, серйозно застарів). Поспішаємо, просимо рахунок, пояснюючи поспіх початком наступного фільму, дістаємо з кишень гроші, метикуємо, з кого скільки, не забуваємо про «на чай». «Вас можна ращітать?» – «Зараз, секундочку...»

І тут: не знаю, чи то відсутність на лобі золотого знака «Дольче і Габана», чи таких популярних в цих гламурних краях силіконових губ, а чи українська мова, котра вже з самого початку викликала в хлопчика-офіціанта суміш іронії з легким ошизінням, але щось із переліченого змусило його видати геніальне:

– Ну што, хватіло?

Кінематографічної паузи не відбулося. В таких випадках я щиро намагаюся ввімкнути внутрішнього буддиста.

Звісно ж, будучи нормальною капіталісткою й розуміючи, що гроші мені на голову не падають, аби їх ще супроводжувати таким «професійним хамством», мусила тут же забрати з купки наших грошей суму його чайових. Тоді «нє хватіло» би йому. Але мені так не хотілося переносити цей конфлікт у наступне життя і бачити самовдоволеного пацанчика знову. До того ж, на секунду я списала цей «жарт» на те, що то він так загравав із юними журналістками. Та ще й фільм починався за 5 хвилин і треба було добігти. Одним словом, книгу скарг я вимагати не стала, але ж перед потенційним споживачем закладів громадського харчування мушу бути чесна, того і попереджаю свого читача. Хай вчиться на моїх помилках.

«Одеса перетворюється на Крим», – констатує інша моя колега, коли я їй розповідаю про турботливого офіціанта.

Відтак, уже в обідню пору вона разом зі мною переконується у власній правоті.
Один з рекомендованих закладів для харчування учасників фестивалю – ресторан Veranda. Знайома назва, вирішуємо ми – дача, веранда, явні апологети страв імені ГОСТів дитинства наших мам. А за такої спеки окрошка – найбажаніший наїдок.

Довго й нудно долаємо одеські квартали – коли голодний, тебе вже жодна дореволюційна архітектура не втішить і пострадянська не розсмішить. В усіх закладах, що трапляються дорогою, є купа всього – від піц до мух, я вже мовчу про відварного краба за 500 гривень за порцію (міф про одеську доступність цін на добру ресторанну їжу помирає в судомах). Тільки правильної окрошки – катма.

Що ж, нарешті знаходимо бажану терасу з затишною назвою і сідаємо. Колега першою відкриває меню:

– Ти будеш сміятися, але й тут окрошки нема. Як і жодного іншого холодного супу.

– Ох... – намагаюся викликати в офіціанта якщо не бажання піти назустріч клієнту й поцікавитися в шеф-повара, чи можливо щось придумати, то бодай емпатію:

– Як шкода, що в вас на «Веранді» нема окрошки.

– А у нас тут італьянскій рєстаран. – відрубує зненацька він. – У нас і БАРЩА нєт!

Якщо чесно, на секунду в мене взагалі картинка зависла, як при поганому інет-зв’язку: ну слухайте, двічі за день – це вже не збіг.

Звісно ж, ми просто встали і пішли. Хай думають, що то через недостачу борщу в організмі «бандеравца». Як кажуть буддійські мудреці, дайте дурневі право думати так, як вони хочуть. Не мені виховувати обслугу, хай цим займаються менеджери і власники мереж, котрим я люб’язно відправлю посилання на мій скромний моніторинг поведінки з клієнтами.

Звісно ж, я не збираюся узагальнювати: на цій же вулиці, в такому ж рекомендованому фестивалем закладі («Шеф-Кафе», здається) офіціантка Саша зворушливо перейшла на українську, була сама приємність і навіть домовилася з кухарем про мою вистраждану окрошку, хоч її і не було в меню... Так дивно, що досі в нас не розуміють простої істини: трохи більше адеквату в співвідношенні ціна та якість, нефальшива доброзичливість до клієнта, і все – ти готовий замовити собі половину стравпису, залишити здоровенні «чайові» і написати рекомендацію закладу в усіх фор-скверах, твіттерах та інстаграмах.

Ну от, ви справедливо скажете, що нема в колонці нічого про кіно.

Фестиваль, як на мене, організовано чудово. Потужні фільми, чудовий підбір музики на вечірки, шатл-автобуси для журналістів, ідеальна робота прес-служби. Хіба що колеги жалілись на те, що їх, журналістів, не пускали до кінозалу на прес-конференцію після того, як туди зайшов, приміром, Його Величність Гоша Куценко. Ба навіть фізично охорона штовхала дівчат, обіцяючи викинути геть, якщо хтось «сунеться». Мені цікаво, чи це сам поп-актор вирішив, що він крутіший за Шона Конері, чи адміністрація. Але віддувалися за закриті перед носом двері ні в чім не повинні дівчатка-волонтерки – мені довелося буквально захищати їх від агресивних москвичок, що тупотіли ніжками і кричали чудове слово «бєзобразіє!» Хоча, як на мене, «бєзобразієм» більше віддавав той факт, що всі субтитри, окрім англійської, подавалися російською. Наче ж лише тиждень російського кіно оголошували, а не весь фестиваль...

Але то ж таке – думка «бендеровца», котрий просто любить смачно попоїсти і подивитися гарні кіна. В цієї ж історії, з якої можна було би склепати короткометражку, дуже милий кінець. За кілька годин до від’їзду, на Привозі, відрізавши нам із подругою півкілограма смачнючого сулугуні, продавець-грузин... не взяв грошей. Сказав, що пригощає. Так що я все ще вірю в Одесу. Хоча й рекомендуватиму тепер іноземцям із не меншим ентузіазмом нові, не зіпсовані масовим туристом місця – приміром, Чернігів і Суми.

Ірена Карпа – письменниця

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG