Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 00:01

У ХVII столітті електорат був озброєним і не зовсім тверезим – історик


350 років тому поблизу Ніжина відбулася знаменита Чорна рада. Гетьманом тоді обрали запорізького кошового Івана Брюховецького, а його суперника – наказного гетьмана Івана Сомка та ще кількох козацьких старшин – невдовзі стратили. Саме на основі цих подій Пантелеймон Куліш написав перший український історичний роман «Чорна рада». Більше про те, як проходили вибори гетьмана і чим політичне протистояння у той час відрізнялося від сучасного, розповів Радіо Свобода історик Олексій Сокирко.

– На той момент в Україні була Гетьманщина, але чи це була єдина Гетьманщина, як за часів Богдана Хмельницького, чи вже Україна розділилася?
– Це був період, коли створена Богданом Хмельницьким держава почала розвалюватися. Козацька революція добігла кінця, і новостворена козацька держава поринула в період так званої Руїни, тобто громадянської війни, коли за владу боролися різні угруповання козацької старшини. На це все накладалися ще і зовнішні інтервенції сусідів. Це був складний період, коли державність була загрожена і зсередини, і ззовні. І, власне, початок 1660-х років ознаменувався тим, що в козацькому Гетьманаті виразно проявлялися дві течії в середовищі політичної еліти, одна з яких тяжіла до побудови такого собі козацького аналогу Речі Посполитої, де при владі була б покозачена шляхта. Друге угруповання козацької старшини бачило внутрішній устрій Гетьманату трохи інакше і більшою мірою орієнтувалося на Московську державу.

– Яку суспільну модель бачила та частина старшини, яка орієнтувалась на Москву?

– У дуже архаїчних формах, властивих козацькому війську ще до Хмельниччини. Якоїсь чіткості в тих козацьких політиків стосовно суспільного устрою і державного устрою не було, що і показали події Чорної ради. Але, якщо говорити про безпосередні передумови Чорної ради, то склалося так, що в козацькому Гетьманаті був обраний на початку 1663 року гетьманом Павло Тетеря, який перейняв булаву з рук Юрія Хмельницького, сина Богдана Хмельницького. Але владу Павла Тетері не визнало лівобережне козацтво: частково через те, що він дотримувався орієнтації на Річ Посполиту, частково через те, що у лівобережної старшини утворилося два угруповання, які почали боротися за владу.

– Отже, на правому березі Дніпра Павло Тетеря переймає булаву від Юрія Хмельницького. А що відбувається на лівому березі Дніпра?

– А на лівому – наказним гетьманом є переяславський полковник Яким Сомко. Сомки – це цікава родина. Скажімо, сестра Якима Сомка Ганна Сомківна була дружиною Богдана Хмельницького. Сомки входили до клану Хмельницького і, безумовно, їм була не байдужа доля булави.

– Кумівство процвітало?

– Це не кумівство навіть, це абсолютно нормальна форма патронально-клієнтарних стосунків, яка була властива абсолютно всім країнам Європи. Україна тут не була винятком. Те саме відбувалося в Речі Посполитій. Те саме відбувалося в Московській державі. Це відбувалося в західноєвропейських монархіях. Сомки були тими сірими кардиналами, які керували фактично Юрієм Хмельницьким. І коли він позбувся булави, і спритний Тетеря її вихопив з його рук – безумовно, що вони були незадоволені цим, і тому почали готуватися до елекції. Але в них виник конкурент – кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький, який вирішив теж позмагатися за булаву. Але оскільки він, крім підтримки січовиків, нічого за собою не мав, а цього було замало, він заручився підтримкою Московської держави, московської дипломатії, з усіма відповідними наслідками.

– А на чию підтримку розраховував Яким Сомко?

– Сомко розраховував на підтримку старого реєстрового козацтва і старшини, значною мірою шляхетського походження, які зробили козацьку революцію, які ототожнювали Сомків із Хмельницькими, із цією харизматичною особою, українським Мойсеєм, Богданом Хмельницьким. Сомко розраховував, що ця частина козацтва його обов’язково підтримає.

– Реєстрове козацтво – більш заможне і консервативне. А запорізьке козацтво?

– Це зовсім інший світ, це степова вольниця, яка не прив’язана до якихось сталих політичних чи соціальних цінностей.

– Тобто вони, можна сказати, більш ліві і анархічні?

– Можна й так сказати.

– І яким чином вони виборювали одне в одного булаву? В чому тоді полягала політична боротьба? До кого апелювали?

Інститут козацьких рад, козацького парламентаризму мав багато архаїчних рис військової демократії ще з 16-го століття
– Проблема полягала в тому, що, насправді, інститут козацьких рад, козацького парламентаризму не був достатньо сформований. Він у собі мав дуже багато архаїчних рис військової демократії ще з 16-го століття. На той час, про який ми зараз говоримо, ці процедури не були описані законодавчо: хто має право обирати гетьмана, хто має право брати участь у цих радах, яке вони мусять мати представництво тощо. Насправді це все сформується більш-менш на теоретичному рівні на початку 18-го століття. Тільки десь в середині 18-го століття і вже за останнього гетьмана Кирила Розумовського стане якоюсь практикою. Зараз ми говоримо про час, коли все це відбувалося значною мірою стихійно.

– Але все одно мали ж обирати?

– Безумовно. Першочергове право участі в радах і безумовне право мало козацтво, лицарський стан, які й створили цю державу – аналог шляхти в Речі Посполитій. Там існував сейм, правда, більш інституціолізований, який обирав монарха, а тут – обирали гетьмана.

Сомко, і Брюховецький не поривали зв’язків із Московською державою і формально не розривали тих домовленостей, які були укладені ще Юрієм Хмельницьким. Виявляли певну вірність і відданість – можливо, десь вдавану – стосовно Кремля. Але оця навіть вдавана відданість диктувала умову, що цар мусить дати згоду на вибори гетьмана, і ці вибори відповідно мусять проходити під наглядом і з якоюсь участю, нехай опосередкованою, якогось представника Кремля.

– Тобто мають бути, як це зараз кажуть, міжнародні спостерігачі. А там – не міжнародні, а спостерігач із центру?

– Фактично виборами гетьмана керував московський боярин Великогагин.

– Даруйте, я трохи намагаюсь осучаснити матеріал. Отже, царський боярин, якого присилали з Москви – це був такий своєрідний Центрвиборчком, який казав: легітимно чи не легітимно?

– Так, але до цього Центрвиборчкому було долучено 8 тисяч московського війська. В цьому супроводі, безумовно, шалька терезів мала, безумовно, схилитися на бік того претендента, на боці якого був би Центрвиборчком.

– Ви кажете: не було чітко визначено, скільки має бути на раді людей. А як вибори відбувалися за таких умов? У мене складається враження – хто й скільки привів своїх…

– Так воно й було.

– Тобто, скільки Сомко привів людей і скільки Брюховецький?..

Коли в партії одного з претендентів було більше людей, то інший претендент, який почувався слабшим, вимагав перенести раду в інше місце
– Про це і розповідають очевидці, які говорили: коли в партії одного з претендентів було більше людей, то інший претендент, який почувався слабшим, вимагав перенести раду в інше місце. За той час, коли вони переїжджали на інше місце, він встигав долучити до себе більше свого електорату, озброєного, не зовсім тверезого, що в принципі теж було в традиції і шляхетського, і козацького парламентаризму.

– Тобто вигідно було організовувати раду на певній території з огляду на те, чиїх там більше прихильників постійно проживає?

– Безумовно. Хоча в даному випадку рада відбувалася для Брюховецького за складних обставин через те, що вона відбувалася поблизу Ніжина. Ніжинським полковником був Василь Золотаренко, який був ворогом Брюховецького і прибічником Сомка. Але козирем Брюховецького була наявність московського війська і московського боярина.

– Як відбувалася сама знаменита Чорна рада, про яку потім написав Пантелеймон Куліш перший український історичний роман?

– Вона тривала протягом двох днів – із 17 по 18 червня 1663 року. Такого голосування, до якого ми звикли, достатньо організованого, не могло бути в принципі, через те, що це відкрите поле. Хто голосніше кричить, як це показують у фільмах – так теж, очевидно, не було.

– А як? Руки піднімали?

– В першу чергу, відбувалися воти – так це називалося в 17-му столітті – це схвальні вигуки членів ради. Зібралося вузьке коло, де були самі претенденти на булаву – вони були в оточенні старшини, тобто це полковники, сотники, генеральна старшина, січова старшина, січові полковники, яких з собою привів Іван Брюховецький. І в цьому колі, яке можна обчислити приблизно трьома-чотирма сотнями людей, в оточенні московського війська, бо фактично на другий день рада відбувалась безпосередньо в таборі московського війська – там і було зроблено вибір на користь Івана Брюховецького. Але знову ж таки, тут важко застосувати сучасні критерії з точки зору кількості голосів, учасників, легітимності, оскільки це регулювалося звичаєвим правом.

– Ви кажете: була старшина, але рада називається чорною. Чорною, наскільки я розумію, називали ті ради, де брав участь простолюд?

Знаємо випадки, коли Хмельницькому подібні ради доводилося розганяти через те, що цей натовп ставав некерованим
– Чорна – там, де брала участь чернь війська Запорізького. Це найнижчий прошарок козацтва, Чисельність реєстрів змінювалась, вона то скорочувалась, то збільшувалась.

Але це була не єдина в нашій історії чорна рада. Між іншим, рада, на якій обирали Івана Мазепу, була класичною чорною радою. Це випадок, коли старшина не зовсім навіть могла контролювати своїх прибічників. Тобто оцей плебс, так би мовити, який нуртував довкола цього табору, і дав назву цій раді. Кожен із претендентів намагався побільше стягнути людей, і дуже часто вони ставали заручниками цього. Ми знаємо випадки, коли Хмельницькому подібні ради, коли він намагався заручитися підтримкою низового козацтва, доводилося розганяти через те, що цей натовп ставав некерованим.

– А чому ця рада в історії набула такого негативного забарвлення?

– Значною мірою цей негатив склався уже набагато пізніше, коли у 18-му столітті козацькі літописці кинули ретроспективний погляд на Руїну, яка пошматувала козацьку Україну, фактично її знищивши, віддавши один шматок Польщі, інший – Москві. Власне, вони огорнули її таким чорним серпанком, крепом трауру. І потім підхопили уже романтики 19-го століття, і Куліш, який зробив з неї подію, яка, з його точки зору, була однією з ключових. По-перше, вона утвердила на гетьманстві Івана Брюховецького через наполягання московського боярства. Фактично шантаж і силовий тиск, який відбувався на цій раді, повторюю ще раз, вона відбувалася в таборі московського війська, в оточенні стрілецьких мушкетів, дуже важко було сумніватися…

– Кого треба обирати?

Брюховецький взяв курс на подальшу інтеграцію Гетьманату до Московської держави, яка принесла тільки негативні наслідки
– Так. Наслідком Чорної ради стала розправа Брюховецького над своїми опонентами – всі вони були страчені восени 1663 року. Брюховецький взяв курс на подальшу інтеграцію Гетьманату до Московської держави, причому дуже швидку, необдуману, яка принесла тільки негативні наслідки. Брюховецький збільшив кількість московського війська в лівобережній Гетьманщині. Він провів перепис і запропонував ввести нові податки, які мали б сплачуватися в царську скарбницю. В 1665 році він відвідав Москву – це був перший український гетьман, який відвідав Кремль. Там отримав боярський титул, між іншим. Але отака промосковська політика не була наслідком москвофільства.

– Але Сомко теж був лояльний до Москви?

– Так, він теж був лояльним, але вони обидва не були москвофілами. Вони були політиками, яким був потрібен союзник. Просто питання полягало в тому, якою вартість буде цього союзу і що доведеться заплатити. Брюховецький був гетьманом 5 років. Між іншим, що цікаво – він був скинутий з гетьманства і вбитий практично за 10 днів рівно через 5 років після Чорної ради. Фінал гетьманства Брюховецького ознаменувався дуже потужним антимосковським повстанням у Лівобережжі, яке він і очолив. Тобто оці 5 років інтеграції його переконали в тому, що це тупиковий шлях і, очевидно, він може взагалі позбутися всього, в тому числі і булави.

– А як так сталося? Людина послідовно виказувала свою лояльність Москві, погодилась запровадити податки…

– По-перше, він побачив, що це не сприймає і козацтво, і міщани. По-друге, він переконався в тому, що не в інтересах Москви зберігати якийсь суверенний статус Гетьманату, а це вже загрожувало його владі. І зрештою, це нормально, бо, як і в кожного нормального політика, в нього не було вічних союзників, а були вічні інтереси збереження влади, її посилення. І цей союзник для нього став неактуальним, але він настільки сильно зблизився з ним і настільки був залежним, що розрив був дуже-дуже болісний. Він заплатив за нього життям.

– Це була типова ситуація, що Іван Брюховецький – претендент, який переміг, стратив Якима Сомка – претендента, який програв – і його оточення?

– Ні, це нетипова ситуація. Якщо подивитися на попередні ради і на наступні, то ми там цього не бачимо. Наприклад, коли обирали Івана Мазепу, він був перед гетьманством генеральним осавулом – це в ієрархії генеральних старшин не найвищий ранг. Вищим рангом був генеральний обозний, і цю посаду на той час обіймав Василь Дунін-Борковський, дуже родовитий козацький старшина, набагато заможніший, ніж Мазепа. Але шальки терезів схилися на бік Мазепи в той період, але Борковський тихо-мирно продовжував дослужувати на своєму уряді і за гетьманства Мазепи.

В даному випадку, коли ми говоримо про Брюховецького і Сомка, йдеться про особисту ворожнечу, яка була протистоянням не на життя, а на смерть. Крім того, Сомка ненавиділо запорізьке козацтво через те, що він під час Гетьманства Виговського дуже жорстоко розправився із запорізькою залогою в Гадячі, полягло дуже багато запорожців. Запорожці, очевидно, не подарували йому цього. І саме з їхньої намови і, зрештою, для того, щоб підбадьорити союзників, Брюховецький і зважився на цей крок – на страту.

– Виконав забаганки свого електорату?

– Так. І це відповідало його інтересам. Бо це були вороги смертельні.
  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    На Радіо Свобода – з 2008 року. Спеціалізуюсь на політиці та історії.Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG