Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 03:56

Архієпископ Ігор Ісіченко

(Рубрика «Точка зору»)

Схоже, що в Україні стає традицією позначати днем пам’яті св. Володимира Великого політичні пріоритети кожної президентської каденції. Ще 2008 року панівна верства спробувала надати святкуванню євроцентричного характеру, наголошуючи на входженні Київської держави в орбіту впливу східносередземноморської культури. Нині явно домінує російський вектор із наскрізною імперською ідеєю присутності України в замкненому етноконфесійному просторі «трьох братніх східнослов’янських народів». За лаштунками ж обох ювілеїв проглядає лиховісна постать іменинника з Кремля, для котрого православна ідея – лише спосіб залучити традиціоналістично налаштовані середовища до відновлення СССР.

Незалежно від влади, а до краху комунізму й усупереч владі, УАПЦ в ХХ столітті завжди відзначала день Хрещення Русі-України. Але не 15 липня (ст. ст.), а 1 серпня (ст. ст.), на свято Винесення Чесного Хреста, коли вдруге на рік відбувається освячення води, назване, на відміну від йорданського, малим. У цей день згадується і Володимирове хрещення 988 року, але тільки як завершальний епізод кількасотрічного шляху українського народу до Христа. Адже ще з XVII столітті в українській історичній свідомості закріпилася модель п’ятиразового Хрещення Русі: апостолом Андрієм Первозваним у І столітті, святими Кирилом і Мефодієм у ІХ столітті, за князя Аскольда, княгині Ольги та, нарешті, за князя Володимира. Ця модель інтерпретувала хрещення як гармонійне єднання місійної праці апостольської Церкви та інтуїтивного шукання нашим народом правдивого Бога. Постаті князів Аскольда, Ольги, Володимира в цій перспективі сприймалися як важливі, але не першорядні чинники навернення українського народу на християнську віру. Першорядним чинником була воля Божого Провидіння.

У Росії, де з часів Петра І главою Церкви вважався цар, авторитарний характер політичної свідомості державних еліт обумовив зосередження уваги на особистості мудрого й передбачливого монарха, великого князя Володимира. Вирішив правитель прийняти християнство – і народ автоматично пішов до Церкви, захопили владу комуністи – почалася безбожницька епоха, дозволив Сталін легалізувати Московський патріархат – і знов почали відкриватися храми. Очевидно, що популяризація цієї примітивної схеми в постсовєтських країнах пов’язана з посиленням авторитарних тенденцій у державній політиці.

Попри все, звернення до історичного досвіду Київської Церкви має для нас виняткове значення. Воно мало б стимулювати усвідомлення ідентичності помісної церковної та й культурної традиції України, нашої національної ментальності загалом. Адже унікальної цивілізаційної місії Церкви в українській історії несила заперечити навіть найзапеклішому атеїстові. Ретроспективний аналіз перебігу хрещення повинен був би також звільнити нас від комплексів меншовартості й провінційності, чітко локалізуючи місце України на геополітичній мапі Європи як однієї з країн візантійського кола, що за посередництвом Східної Римської імперії зберігали тяглість середземноморських традицій з часів античності.

Небезпека перенесення святкувань на офіційний державний рівень виявляється у втечі від болючих питань, про котрі мав би нагадати нам 1025-літній ювілей. Чому понадтисячолітня проповідь братньої любові не прищепила нам мистецтва національної солідарності? Як сполучаються з закликами до взаємного прощення культ насильства та безкомпромісне протистояння партій і економічних кланів? Наскільки суміщається з євангельським ученням про життя вбивство мільйонів ненароджених дітей, а з заповіддю «Не чужолож» – цілковита невпорядкованість особистого життя більшості сучасних українців? Де знайти в Біблії виправдання корупції, безчесному судочинству, господарчій безвідповідальності?

Під час хрещення кожному з нас співався стих з послання апостола Павла до галатів: «Всі, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» (Гал. 3:27). В ті дні, коли в ранній Церкві відбувалися масові хрещення (Різдво Христове, Богоявлення, Тройця, Лазарева субота й Велика субота), ці слова лунають на святкових богослужіннях і нині. «Зодягнутися в Христа» означає жити по-християнському, творити кожен день свого життя у вимірах євангельських цінностей. І найкраще, чим ми, українські християни, можемо вшанувати 1025-річчя Володимирового хрещення, – реально, об’єктивно оцінити своє попереднє життя, виявити власні помилки й звільнитися від їхніх тягарів. Тоді й лише тоді ця дата може перетворитися на важливий етап самопізнання, етап духовного зцілення кожного з нас і всього українського суспільства. Інакше свято Хрещення Русі порине у вирі ювілейного пустомовства.

Ігор Ісіченко – архієпископ Харківський і Полтавський, доктор філологічних наук, професор Харківського національного університету імені Василя Каразіна

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG