Українська громада Британії відмежувалася від антимусульманських нападів

Лондон – Слова «Україна» і «українець» останніми тижнями у Британії звучать поруч зі словами «напади, тероризм». Засоби масової інформації активно висвітлюють арешт українського громадянина Павла Лапшина та звинувачення його у причетності до антимусульманських нападів. Хоча житель Дніпропетровська перебував в Англії тимчасово, українська громада в околицях Бірмінгема отримала попередження від поліції про можливу загрозу. «Союз українців Британії» (СУБ), який є найстарішою і найбільшою українською організацією країни, заявив, що відмежовується від будь-яких проявів насильства та ворожнечі. Радіо Свобода запитало у президента СУБу Зеновія Ластовецького, чому організація вважала за потрібне реагувати, адже Павло Лапшин не був представником української діаспори.

– Ця людина не є членом української громади, але від самого початку медіа у Великій Британії наголошували, що обвинувачений українського походження. Наша громада – СУБ – існує тут вже близько 70 років, починаючи від 1946 року. За той час ми завжди добре спілкувалися з нашими партнерами, чи то були англійці, чи азійці. Ми хотіли запевнити, що ми абсолютно не підтримуємо такі акції. Ми, як українська громада, хоч ми і не знаємо, чи він винен, чи не винен, але ми хотіли запевнити всіх у нашій толерантності, щоб не було жодних закидів стосовно української громади. Ми вже через день після заяви зустрічалися з представниками поліції Бірмінгема і з членами парламенту.

– Чи можуть британці бачити різницю між представниками української громади у Британії і будь-якою людиною: туристом чи гостем, – який у Британії тимчасово?

– Я розумію, різниця є. І не лише тут у Ковентрі (українська громада поблизу Бірмінгема), але й в інших громадах, де багато мусульман, ми з ними маємо дуже добрі стосунки. Ми добре і мирно з ними живемо. Тому я думаю, що представники організацій відчувають цю різницю. І вони знають, що ми не причетні до вибухів чи проявів ненависті. Ми мирно живемо довгі роки.

– Як Бірмінгем та його околиці зараз відрізняються від того, якими вони були, коли українські організації тут лише створювали?

– Перш за все треба сказати, що від 1946 року наша громада зростала аж до 70-х років. Спочатку до Англії прибули понад 55 тисяч українців, які розселилися по цілій Англії – від Шотландії до Валлії. Найбільша проблема ж полягає у тому, що наші громади дуже зменшилися з багатьох причин. Наші люди з першої хвилі були більш активні, більш політично свідомі, вони розвивали багато речей. На жаль, наші діти – народжене тут вже третє покоління – менше й менше зацікавлені організаційним життям. Вони дуже прихильні до культури, до молодіжних організацій, але їх тяжко залучити до продовження справ СУБу. І в цьому, я б сказав, найбільша різниця між часами, коли я виростав, і сучасністю. Очевидна асиміляція. Багато наших хлопців та дівчат поодружувалися з неукраїнцями. Деякі з них приводять своїх дітей та беруть участь у громадському житті, але велика кількість їх, можна сказати, зникла.

– А обставини і оточення. Район, наприклад, довкола «Українського дому» тут у Ковентрі, де ми розмовляємо, виглядав інакше, чи не так?

– Очевидно. Як ми закупили цей будинок, то велика кількість мешканців тут були українські сім’ї. Впродовж років багато тих активістів, на жаль, померли. Їхні діти заробили грошей, отримали набагато кращий вишкіл, ніж наші батьки, знайшли кращу роботу і опинилися поза цим районом.

– Чи погодилися б Ви з тим, що, називаючи себе українцем, людина у світі бере на себе певну відповідальність?

– Так, я б із цим абсолютно погодився. Наші батьки вложили в нас дух українства. Ми дуже пишаємося тим, що ми українці. З цієї причини я і багато моїх друзів працюють для «Союзу українців Британії». Наші відділи потребують багато роботи – безоплатної. Але це залежить від людини. Дехто бачить таку потребу, а деякі вважають, що їх це не торкається, а є такі, що дуже радо прийдуть, але хочуть бачити все готове.

– Але я веду мову про трохи іншу відповідальність. Називаючи себе українцем, Ви, наприклад, людина, яка народилася у Британії, все-таки стаєте представником України і навіть відчуваєте певну відповідальність за дії тих, хто тимчасово сюди приїздить?

– Відповідальність «Союзу» полягає у тому, щоб ми як організація допомагали нашим українцям, які є тут і з якими ми можемо працювати. Я вважаю, що так, я можу співчувати людям, які приїжджають з України і опиняються у складній ситуації. Але як «Союз» ми не можемо повністю відповідати за усіх. Бо це повинен бути двосторонній процес, щоб не лише ми намагалися допомагати їм, але й вони мають бути прихильні до того, що ми намагаємося тут робити у Великобританії.

Особисто я завжди почувався українцем. Я вперше побував в Україні у 1992 році. Коли я вийшов з літака, я вважав, що я повернувся додому. У мене було таке почуття. За усіх я так говорити не можу, але я знаю, що усі мої друзі і колеги теж почуваються дуже добре в Україні.

І вони беруть ту відповідальність, але, як я кажу, ми не можемо бути усім для усіх. Ми можемо допомагати тим, хто хоче з нами працювати, а мати загальний нагляд за усіма українцями, то вже відповідальність нашого консульства і посольства.