Доступність посилання

logo-print
01 грудня 2016, Київ 04:30
(Рубрика «Точка зору»)

Сім років тому, у червні 2006-го, Олександр Архангельський, російський письменник, літературознавець, тележурналіст у газеті «Известия» зробив прецікаві висновки: «Нынешняя политическая, но, к сожалению, также и культурная, Россия не имеет путеводных идей; идеалы подменены интересами, и многие испытывают иллюзию, что деньги, преференции, льготы, приправленные ссылками на историю, давнюю и недавнюю, сами по себе способны решать геополитические проблемы. Нет, не способны. Хотя без них и не обойдешься. Что же до ценностей, привлекающих умы, – где они? Чем собираемся заманивать в свой круг соседей? Красивыми словами об энергетической сверхдержаве? Или идеалом полицейского бардака, сменившего принцип полицейского государства, когда люди в погонах управляют почти всем, а система трещит по швам? Мечтой о полуперекрытых каналах информации? Разговорами о том, что неправительственные организации – главные враги Отечества? Образцовым примером развращения нового поколения журналистов? Шемякиным судом? Так соседи все это уже проходили».

Того ж року Сергей Марков, один з ідеологів «Єдіной Росії», знаний своїми антиукраїнськими настроями, на сторінках журналу «Стратегия России» був змушений визнати, що «Россия, чтобы стать лидером на постсоветском пространстве, должна предложить привлекательный проект развития. Элиты и граждане стран СНГ должны видеть, что в сотрудничестве с Россией они могут достичь своих целей. Нельзя предлагать экономическим элитам этих стран просто «лечь» под российских олигархов. Чем привлекают в Евросоюз? Качественным проектом развития. Вот и мы должны оформить такой проект».

Чи зуміла за сім років Москва запропонувати Україні якісний проект розвитку? Помовчимо. Єдиний проект, який може запропонувати Росія, – це проект імперський. Російська традиція і ментальність неспроможна запропонувати нічого важливого для формування глобальної світоглядної ідеї. Навіть у сучасної російської еліти інтелекту вистачило хіба що на так званий «русский мир». Утім, ця концепція більше нагадує бісівську авантуру (політичну, ясна річ), ніж щире вболівання за духовне єднання православних цього світу.

У свідомості багатьох росіян, на жаль, глибоко закорінена імперскість. Відомий історик Анатолій Тарас навів цікаве спостереження. На одній з московських книжкових ярмарок представник російського видавництва нічтоже сумняшеся повчав присутніх: «Вот эти эстонцы, латыши и прочие лабусы рты свои пораскрывали, еще и белорусы им стали подпевать. А хохлы вообще оборзели. Да это же все наши колонии! Они должны нам руки целовать за все, что мы им сделали. Мы их еще поставим на место! И с ними будет так же, как с Грузией».

Нічого дивного в таких висловлюваннях немає. Бо суть московської політики традиційна – імперіалізм. Тож вона (політика) не може не позначитися на світосприйнятті російських громадян. Із потаємних закапелків «єдіной і нєдєлімой» знову витягується «теорія змови» – мовляв, у всіх нинішніх російських негараздах винен «Захід»: нав’язав небачену корупцію, перешкоджає утверджувати свободу слова, блокує створення ефективної системи розділення влади, перешкоджає творенню незалежних судів, не дозволяє утвердити демократичні цінності – повагу до особи й власності, поваги до Закону…

Про причини невдач постсовєтських реформ, либонь, найкраще висловився американський економіст Джеффрі Сакс, який, як радник, брав участь у розробці концепцій економічних реформ: «Ми поклали хворого на операційний стіл, розрізали грудну клітину, але виявилось, що в нього інша, невідома нам анатомія». Іншими словами, без врахування національної (точніше цивілізаційної) специфіки, всі спроби реформування суспільства приречені на невдачу. «Мы оказались для Запада слишком большими и слишком русскими» (В. Никонов, із статті в «Известиях»).

Чи й справді так? Після закінчення Другої світової війни багато країн Західної Європи та Японія лежали в руїнах. Однак сьогодні ці регіони належать до найбільш багатих і могутніх на землі. План Маршалла і фінансова підтримка США сприяли цьому повоєнному «чуду». Водночас щедра допомога і намагання впровадити ефективні методи управління не дали подібних результатів у Латинській Америці, Африці, а навіть у так званих районах бідності високорозвинених країн. Чому так сталося?

Безперечно, географічне розташування має значення. Клімат, сировинна база, сільськогосподарські угіддя, запаси прісної води, вихід до моря – усе це важливі чинники прогресивного розвитку. Історія також має вплив. У країнах із тривкими традиціями політичної незалежності, демократії, соціальної мобільності, вільної торгівлі люди більш кваліфіковані й активні, менш корумповані, а отже, здатні доцільніше використати іноземну допомогу в скрутних ситуаціях.

Проте самими лише географічними чи історичними передмовами не вдається пояснити, чому деякі країни просуваються вперед, а інші залишаються позаду. Наприклад, стан економіки Південної Кореї й Гани в 1960 році був приблизно однаковим, але сьогодні тільки Південна Корея перетворилася у світову економічну потугу. Навіть у межах однієї країни не всі регіони розвиваються однаково. Північна Італія, наприклад, випереджає за рівнем економіки південну.

Американська дослідниця Лейн Дженнінгс слушно відзначає, що культурні цінності можуть прискорити прогрес людства і заважати йому, що сприятливий клімат, багаті природні ресурси, раціональна політика – далеко недостатні умови для процвітання нації.

«Относительно духовности, морали и интеллекта, то московское образованное общество – это сборище разрушителей, кощунственных людей, духовных бродяг, умственных мошенников, моральных развратников , бесстыдных лжецов, простецких хвастунов и дикарей. Но все они – высокомерные до посмешища. К этому, извините, «обществу», относятся также и нравственные и умственные, сифилитические калеки, идиоты, уроды, полусумасшедшие, истерические люди, циничные моральные и физические проститутки обоих полов. И вот это гнусное, мракобесие-болото считаем мы, московиты, своей духовной, культурной и умственной элитой, передовым авангард новой Московии. Тьфу!» (Іван Бунін).

Що може запропонувати нинішня Росія світові, зокрема Україні? Балет? «Ладу»?.. У нинішньому російському суспільстві практично немає лідерів та політичних партій, які б толерували/пропагували/просували ідею інтеграції з Заходом. Пояснення цьому знаходимо у знаменитого російського історика та етнолога Лева Гумільова: «Росія – самостійний суперетнос, який виник на 500 років пізніше від західноєвропейського, у XIV столітті. Ми і західноєвропейці завжди цю відмінність відчували і «своїми» одні одних не визнавали. Якщо ми на 500 років молодші, то як би не вивчали європейський досвід, не зможемо зараз добитися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік і рівень пасіонарності передбачає зовсім інші імперативи поведінки. Звичайно, можна спробувати «увійти в коло цивілізованих народів», в чужий суперетнос. Але треба усвідомити, що ціною такого поєднання в будь-якому разі буде відмова від вітчизняних традицій і подальша асиміляція».

На думку вченого, не треба нав’язувати людям інших етносів невластивий їм спосіб життя. «Не треба виходити з міфічних уявлень про суть етнічних процесів і будувати відповідно до цього практичну політику. Не треба примушувати всіх жити разом. Краще жити нарізно, зате у мирі ...».

Так отож. Не треба українців переконувати, що «у нас спільні корені, культура та релігія. Така спільність особливо відчувається в ці дні, коли наші країни відзначають свято – 1025-річчя Хрещення Святої Русі. Наші кровні і духовні узи нерозривні» (Володимир Путін). І не треба улесливо наголошувати, що конкурентні переваги українська економіка може отримати тільки об’єднавшись із російською.

Таке враження, що не вступ України до так званого Митного союзу – це останній день Помпеї. Чи то пак Москви. Звідки така несамовита турбота про Україну?

Річ у тім, що без України новітня імперська Росія неможлива. Саме тому Москва найперш боїться психологічного відокремлення України від Росії. Бо наслідок дрейфу Києва від «пєрвопрєстольной» на Захід більш фундаментальний, ніж відокремлення політичне. «Если России удасться остановить процесс психологической дезинтеграции, то есть вернуть гражданам наших стран ощущение общего прострнанства, общенй культуры, общего информационного потока, то и политические вопросы можно будеть так или иначе решить» (Єгор Холмогоров).

Саме тому з наближенням Вільнюського саміту Кремль ще з більшою наполегливістю, різноманітними методами намагається нав’язати українцям відчуття спільності культури й історії. Бо на відміну від так званої української влади добре розуміє, що завдяки наполегливому пропагуванні (надто через телебачення) певних культурних стереотипів (російських, звісна річ) серед українців з бігом часу виникне/укоріниться ілюзія участі в громадському житті сусідньої держави, ілюзія безпосередньої причетності до подій, що мають місце в Московії. А це дуже небезпечно для суверенності України, для її руху на Захід.

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Олег Романчук

    Олег Романчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013).

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG