Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 06:05

До українців Зеленого Клину вороже ставилися і білі, і червоні – дослідник


Цього року виконується 130 років від початку масового переселення українців на Далекий Схід. Цей регіон отримав навіть українську назву – Зелений Клин. Утім, якщо на початку ХХ століття українці складали тут основну етнічну групу, то впродовж останніх 20 років їхня кількість зменшилася вчетверо. Про минуле, сьогодення і перспективи української далекосхідної діаспори Радіо Свобода розповів дослідник української далекосхідної діаспори та її представник, укладач енциклопедичного довідника «Зелений клин. Український Далекий Схід» В’ячеслав Чорномаз.
– Коли почалося українське заселення Далекого Сходу? Читав, що перша українська назва Далекого Сходу була Закитайщина, а потім вже з’явилася Зелений Клин.

– 2013 рік є ювілейним у цьому плані. Якраз в цьому році відзначається 130 років з початку масового переселення українців на Зелений Клин. У березні 1883 року перші два пароплави вирушили з Одеси до Владивостока, на яких знаходилось півтори тисячі переселенців – селян із Чернігівської губернії – які й почали якраз масово заселяти Далекий Схід. І через півтора місяці подорожі, майже навколо півсвіту через Індійський океан і Тихий, вони прибули в квітні місяці 1883 року до Владивостока. І вони заснували перші сім сіл українських на Півдні Приморщини.

Ми говоримо саме про річницю початку масового переселення, бо переселення почалося раніше, ще з початку 1860-х років. Але воно відбувалося суходолом. Переселенці йшли через цілий Сибір, Забайкальщину. Залізниці ще не було.

– За Уралом не було. Була в європейській частині Російської імперії.

Масовий приплив українських переселенців відбувався з налагоджуванням морського сполучення між Одесою і Владивостоком
– За Уралом, певно, не було. Фактично, вони рухались цілу дорогу валками, тому ця подорож розтягувалась на роки, не всі доходили. І перші переселенці з’явилися на Амурщині, потім дісталися і до Приморщини, якраз в 60-х роках ХІХ століття. Але тоді їх було небагато через складність шляху. Можна говорити про сотні чи декілька тисяч родин.

А масовий приплив українських переселенців відбувався з налагоджуванням морського сполучення між Одесою і Владивостоком. І цей етап тривав до початку ХХ століття, коли була збудована залізниця, яка пройшла через Сибір, і потім залізниця так звана Китайсько-Східна, яка пройшла через Маньчжурію. І з початку ХХ століття переселенці починають переїздити вже залізницею. Це було набагато простіше і швидше. Якраз пік, найбільший приплив українських переселенців приходиться вже на часи так званої Столипінської аграрної реформи – це 1907-1909 роки.

– Власне, до Першої світової війни.

– Так.

– У різних дослідженнях бачив різні оцінки щодо кількості українців на початку ХХ століття на Далекому Сході: в одних – близько третини населення, а в інших – більше половини. Який показник, на Вашу думку, ближчий до істини?

На Приморщині українці становили серед селянського населення приблизно 80%, на Амурщині – близько 60%. В цілому, можна говорити про 50-60% українців на Зеленому Клині
– Я це питання досліджую у своїй книжці, наводжу цифри. На мій погляд, найбільш достовірною є цифра про те, що на Приморщині українці становили серед селянського населення приблизно 80%, на Амурщині – близько 60%. Але треба мати на увазі, що якраз на Приморщині на той час був досить високий відсоток міського населення. Тому, в цілому, можна говорити про 50-60% українців на Зеленому Клині.

– Отже, близько половини, напевно?

– Певно.

– Відомо, що після революції в Російській імперії, коли в Україні почався національно-визвольний рух, коли створили Українську Центральну Раду, то українці почали організовуватися і на Далекому Сході. Очевидно, за межами етнічної України це був другий такий осередок українського життя за інтенсивністю…

– Мабуть, третій – після Кубані.

– Мабуть, так – після Кубані. Як близько тоді українці наблизилися до створення своєї державності на Далекому Сході? Чи про що тоді йшлося?

Третій Далекосхідний з’їзд у квітні 1918 року поставив питання про проголошення Зеленого Клину на колонію тодішньої Української Народної Республіки
– Важко судити про створення державності. На жаль, дуже мало джерел збереглося з тих часів – це найголовніша проблема дослідження історії українського далекосхідного руху післяреволюційних часів. І з тих джерел, що ми маємо, можна виділити певні етапи. Після революції 1917 року мова йшла про автономію. Там різні варіанти були: національно-культурна, національно-територіальна автономія.

Мабуть, найдалі пішов Третій Далекосхідний з’їзд, що відбувся у квітні 1918 року, який поставив питання про перетворення чи проголошення Зеленого Клину на колонію тодішньої Української Народної Республіки. Звичайно, що умови були дуже несприятливі – в цей час вже на Далекому Сході точилася громадянська війна, в якій змагалися білі й червоні. І ті, й інші дуже негативно, вороже, можна сказати, ставилися до українців – не лише до самостійницьких змагань, а взагалі до їх навіть культурницьких прагнень.

Наскільки я можу судити, в період 1919-1921 років мова йшла вже, перш за все, про автономію національно-культурну. І це якраз пов’язано зі створенням в 1920 році так званої Далекосхідної Республіки, як такого демократичного за формою державного утворення. Була ухвалена на початку 1921 року конституція цієї Далекосхідної Республіки, яка була однією з найдемократичніших у світі на той час. І в тому числі ця конституція гарантувала і права національних меншин, досить демократично вирішувала це питання якраз у річищі національно-культурної автономії. Було створено Міністерство національних справ, в якому були окремі національні відділи, між тим і український відділ, готувався закон про національно-культурну автономію. На жаль, він так і не був ухвалений, бо ця Далекосхідна Республіка проіснувала нетривалий час – до кінця 1922 року. Але українці, які працювали в цьому Міністерстві національних справ і в парламенті Далекосхідної Республіки, ставили вже питання саме про реалізацію національно-культурної автономії. І треба сказати, що за цей період вони почали реалізовувати національно-культурну автономію методом доконаного факту. Створення структури органів національного самоврядування відбулося в цей період – фактично, це були органи національно-культурної автономії. В 1919 році Далекосхідною Українською Радою була ухвалена конституція українства на Далекому Сході.

– Далекосхідна Українська Рада – що це була за структура?

У травні 1919 року було затверджено проект конституції українства – національно-культурної автономії українців на Далекому Сході
– Якраз на Третьому Далекосхідному з’їзді в квітні 1918 року було затверджено ту структуру, яка фактично вже складалася з українських органів національного самоврядування Зеленого Клину. Первісною ланкою були міські і сільські місцеві громади, другою – окружні ради, їх було створено десять. Вони діяли в межах повіту або цілої області і надсилали своїх представників до Далекосхідної Української крайової Ради, яка згідно з цією конституцією мала бути найвищим представницьким органом українського населення. Фактично, відбулося за цей період три сесії цієї Ради: перша – в листопаді 1918 року, друга – в травні 1919 року і третя – в листопаді 1920 року. Склад її був невеликий, кожна окружна рада делегувала двох-трьох представників. Але не всі представники окружних рад могли з’їхатися на її сесії в зв’язку зі складними обставинами громадянської війни. І тому в українській пресі зазначалося, що, на жаль, не всі ради змогли надіслати представників на ту чи іншу сесію.

У травні 1919 року було затверджено проект конституції українства – національно-культурної автономії українців на Далекому Сході. Там затверджувалися ці принципові засади, ця структура, про яку ми говорили, засади діяльностей і існування цих структур.

– В ті роки події в Україні асоціюються з певними іменами – це імена Грушевського, Петлюри, Винниченка, Скоропадського. Хто уособлював український рух на Далекому Сході?

На Далекому Сході виходило до десятка українських газет. І героями українців Зеленого Клину були Грушевський, Петлюра
– Треба сказати, що ці імена, які Ви назвали, були на устах і українців Зеленого Клину. В той час на Далекому Сході виходило до десятка українських газет. Щоправда, вони виходили в різний час і недовго, не можна сказати, що вони всі одночасно виходили. За ці приблизно 5 років у різних містах, у різний час, звичайно, дуже короткий через складні умови, виходили ці газети, в яких дуже багато уваги приділялося визвольним змаганням українського народу на рідних землях, і героями українців Зеленого Клину були той же Грушевський, той же Петлюра в цей час.

А з-поміж провідників українського руху на Далекому Сході можна назвати Юрія Глушка-Мову, який починав свою громадську українську працю ще в дореволюційний період у Владивостоці. І потім в 1918 році він був обраний головою Українського Далекосхідного Секретаріату – виконавчого органу Далекосхідної крайової Ради.

– Що Ви можете сказати про цю людину?

– Безсумнівно, це один з видатних провідників українства. Фактично і формально це перша особа, якщо він посідав цю посаду. Людина цікавої долі. Він народився в містечку Нова Басань Козелецького повіту Чернігівської губернії. Закінчив залізничне училище, працював механіком на пароплавах, які перевозили переселенців. Потім працював на Китайсько-Східній залізниці в Маньчжурії, на будівництві Владивостоцької фортеці. Але, оскільки був людиною з творчими прагненнями, він виступав і як актор, писав вірші.

– А як він бачив розвиток українства на Далекому Сході?

– На жаль, ми не можемо судити про це, бо немає ніяких оригінальних документів, які б від нього до нас дійшли. Він був українець, український патріот, український самостійник. А щодо бачення ним перспектив розвитку руху на Зеленому Клині – дуже важко прослідкувати.

– Він не лишив по собі якихось мемуарів, спогадів?

– Ні. Дуже цікава доля в цієї людини. У 1922 році, коли на Далекому Сході встановилася радянська влада, відбулися репресії проти українського руху. Всі українські організації заборонили, їх провідників заарештували, і в 1924 році відбувся так званий Читинський процес, на якому близько 20 провідників українського руху були засуджені, в тому числі і Глушко-Мова.

На початку 1930-х років він був звільнений з в’язниці, працював в різних місцях Радянського Союзу, як інженер. Перед війною повернувся в Україну, працював тут у будівельних організаціях. Війна застала його в Києві.

В 1990-х роках я познайомився з його онуком Юрієм Миколайовичем Крохмалем, який показував мені будинок, де жив і помер Глушко-Мова у Києві. Водив на його могилу, вона зараз зберігається на Лук’янівському цвинтарі… Глушко-Мова помер під час окупації німцями Києва. Фактично, він помер від виснаження в 1942 році. Онук каже, що бабуся, тобто дружина Глушко-Мови, йому розповідала, що вони неодноразово спалювали сімейні архіви, і найбільше – якраз перед війною, в розпал репресій, коли всі документи, які могли скомпрометувати, були знищені.

– Я проглядав різні матеріали по історії українського руху на Далекому Сході і знайшов цікаву згадку, що свого часу відомий отаман забайкальських козаків Семенов, якому адмірал Колчак передав владу, серед іншого розглядав проект Далекосхідної держави як федерації козаків, бурятів та українців.

Семенов видав так звану грамоту, в якій гарантував право українців на самоврядування, йшлося про створення нової державності на Далекому Сході
– Так. В 1920 році українці Забайкальщини, яка перебувала якраз під владою Семенова, досягли з ним домовленості. Семенов видав так звану грамоту, в якій гарантував право українців на самоврядування, і дійсно йшлося про створення нової державності на Далекому Сході, як було зазначено, козацько-селянсько- (тобто, українсько-) бурятської. Але далі цієї декларації справа не пішла.

– Семенов не втримав владу просто.

– Так. І якраз на цьому Читинському процесі це було одне з головних звинувачень, які висувалися проти провідників українського руху – співпраця з реакційним отаманом Семеновим.

– Коли я ще вчився у радянській школі, то було дуже поширене кліше, що Володимир Ленін казав про Далекий Схід, що він «нашинський»…

– Це він сказав про місто Владивосток: «Владивосток далеко, но ведь это город-то нашенский».

– А що зараз українці можуть сказати про Далекий Схід? Наскільки українськість там збереглася? Вона розвивається чи навпаки переживає несприятливі часи?

Ситуація зараз, м’яко кажучи, не дуже оптимістична з українством на Далекому Сході
– Скоріш, вірним є останнє. Ситуація зараз, м’яко кажучи, не дуже оптимістична з українством на Далекому Сході. Так склалося не сьогодні і не вчора.
На початку 1930-х років відбувалася короткий час українізація на Далекому Сході

Ми говорили, що в 1922 році українські організації були заборонені, відбувся судовий процес, і це далося взнаки. В 1926 році, коли відбувався перепис населення на Далекому Сході, то українцями записалися набагато менше людей, ніж за переписом 1917 року. І це, мабуть, якраз наслідки тих репресій, що відбулися. Потім, правда, на початку 1930-х років відбувалася короткий час українізація на Далекому Сході. В 1931-1932 роках було створено близько 10 українських національних районів на Далекому Сході. Почала преса переводитися на українську мову, школи, було утворено Далекосхідний крайовий театр пересувний, педагогічний технікум тощо. Але вже в грудні 1932 року наказом Сталіна ця українізація була припинена, згорнута. І після цього в культурному плані Далекий Схід представляв собою суцільну пустелю в плані української культури. Українці були позбавлені можливостей для збереження своєї ідентичності, своїх шкіл, преси, важко було знайти на Далекому Сході книжку українською мовою – і в сталінські часи, і в післясталінські. Тому наслідком цього стали невпинні процеси асиміляції. Єдине, що цю асиміляцію перекривав приплив українців, який відбувався весь час, з України до Далекого Сходу. Я виріс в селі і знаю, що навіть до нашого села в 1970-і роки щороку приїздили переселенці з України. За нашим районом якраз була закріплена Вінницька область, і до нас щороку їхали переселенці. Не всі вони закріплялися – багато поверталося назад.

– А Ви, до речі, уродженець Далекого Сходу?

З 1989-го по 2010-й між двома переписами відбулося скорочення українського населення Далекого Сходу фактично в чотири рази
– Так. І асиміляція трохи компенсувалася цим постійним припливом українців. Але після того, як розпався Радянський Союз і припинився приплив українців, то процеси асиміляції пішли невпинно. За останні трохи більше ніж 20 років – з 1989-го по 2010-й – між двома переписами відбулося скорочення українського населення Далекого Сходу фактично в чотири рази. Якщо взяти наш Приморський край, то за переписом в 1989 року нас було 185 тисяч українців, це 8,9%, що, звичайно, набагато менше, ніж в 1917 році. Але за останні 20 років українське населення скоротилося майже вчетверо – за переписом 2010 року нараховано близько 50 тисяч українців – це десь 4%. І так ж тенденція взагалі по Далекому Сходу і в інших регіонах.

– Все-таки українці досі лишаються третьою етнічною групою в Російській Федерації, після росіян і татар. Українська діаспора все-таки зберігається. Чим вона живе, що її хвилює?

Існують зараз на Далекому Сході майже у всіх регіонах українські організації, які намагаються зберегти українську культуру
– Що таке українська діаспора? Наскільки я розумію, діаспора – це люди, які відносять себе до певної національної спільноти, які об’єднані в якісь структури, які мають якісь свої національні інтереси, які реалізують тощо. Якщо діаспору розуміти в цьому значенні, то вона дуже незначна. Якщо брати людей українського походження, то їх звичайно набагато більше. Існують зараз на Далекому Сході майже у всіх регіонах українські організації, які намагаються зберегти українську культуру, її якось популяризувати. Але, на жаль, вони дуже нечисленні і представлені головним чином людьми вже поважного віку. Молоді дуже мало або її майже зовсім немає, і це, відповідно, визначає наші перспективи – не дуже веселі.

– Як Ви думаєте, є перспектива, що молодь згадає про своє коріння? Що тут може статися? Має статися культурний вибух в Україні чи має бути якась цілеспрямована державна підтримка з боку України своєї діаспори?

Майбутнє української діаспори, саме існування українського етносу в іноземній країні, під великим знаком запитання
– Я ставив собі це питання. Ще в 2001 році я написав статтю, яка називалась «Зелений клин: чи є перспектива?» Минуло вже більше ніж 10 років, і я змушений сказати, що ті висновки, які в цій статті були зроблені – вони, в принципі правильні. Ситуація кардинально не змінилася: майбутнє української діаспори, саме існування українського етносу в іноземній країні, воно під великим знаком запитання.

Що повинно відбутися, щоб ситуацію якось загальмувати? Безперечно, щось повинно змінитися в Україні. Україна повинна стати державою іншою, ніж вона є зараз. Вона повинна стати привабливішою. Було таке маленьке сподівання, маленьке-маленьке, якась надія з’явилася, я маю на увазі період після 2004 року, але цей період був не тривалий. Україна повинна стати престижною. Вона повинна приваблювати цих людей, молодь українського походження, щоб вона відчула гордість за своє коріння тощо. Поки цього немає, то про кардинальну зміну в цих тенденціях говорити не доводиться.
  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    На Радіо Свобода – з 2008 року. Спеціалізуюсь на політиці та історії.Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG