Політична коректність на заході стала глузливим висловом у вустах тих, хто вважає, що суспільство не може постійно підлаштовуватися під уподобання тих чи інших соціальних груп, що почуваються скривдженими. З іншого боку, більшість людей у розвинутих демократичних країнах продовжують вважати, що кожна людина заслуговує на рівне, неупереджене ставлення та повагу. Як знайти баланс між цими позиціями? Поважний британський журнал «Економіст» радить своїм дописувачам уникати політкоректності заради ясності, водночас попереджає: ви нічого не здобудете, якщо побіжно образите почуття своїх читачів. Чи дійшла політкоректність кінця своєї еволюції в модерних суспільствах, і що робити тим країнам, для яких модернізація – завдання на довгострокову перспективу?
Про це Радіо Свобода поговорило з професором політології Ратгерського університету Олександром Мотилем, якого, зокрема, запитало про те, чому явище, яке отримало назву «політична коректність», так поширилося на Заході.
– Термін з’явився і поширився протягом останніх 20 років спершу в Сполучених Штатах, а потім – в Західній Європі та деяких інших частинах світу внаслідок усвідомлення незворотності того факту, що ми живемо у різнорідному, багатонаціональному, багатокультурному суспільстві. А оскільки в цьому вже нічого не зміниться, то потрібно було відкинути ідею асиміляції, яка мала створити якесь уявне однорідне суспільство.
Тоді постало питання: що робити з цією різнорідністю? Як включити в це суспільство різних його членів? Адже суспільству потрібен певний консенсус, якесь спільне розуміння минулого, теперішнього і майбутнього, щоб функціонувати як суспільству.
– Як учений Ви, вочевидь, знаєте, як важливо, щоб слова мали своє чітке значення. Виходячи з цього аргументу, для багатьох українців не зрозуміло, для чого відмовлятися від слів давно вживаних і всім зрозумілих. Для чого вигадувати якісь недолугі замінники для слова «негр», яке далі існує в українських словниках, чи навіщо казати «рома», коли всі знають, що йдеться про циган, чи навіщо інваліда називати «неповносправною особою»?
– Все залежить від побажань конкретних груп. І українцям це зрозуміло. Досить подивитися на приклади: думаю, більшість українців (гадаю, переважна більшість) воліє, щоб їх називали українцями, а не «хохлами» чи «малоросами», хоча ці терміни також мають своєї історичне коріння і підґрунтя. У минулому багато українців їх вживало для самовизначення, деякі вживають і досі. У певних колах сусідніх країн ці терміни і далі вважаються цілком легітимними.
Тому це дійсно питання того, як певна група, громада воліє називати себе сама. Тому люди, які не належать до цієї громади, повинні розуміти, що їхнє самоусвідомлення – це те, що ми повинні з ними поділяти. Тому, якщо рома називають себе рома, то вони є рома. Якщо євреї хочуть називатися євреями, ми повинні це прийняти. Якщо українці хочуть бути українцями, то так тому і бути. Гадаю, що це є природна і не така вже і складна вимога до інших називати їх тим самим терміном, яким вони самі себе називають.
– Українці, часто дуже виправдано, пишаються тим, що вони є толерантним суспільством. При цьому вони не є дуже чутливими ані до інших, ані навіть в середині своєї власної громади. Чому?
– Гадаю, це пов’язано з радянською спадщиною. Радянський Союз і його норми базувалися на лицемірстві. З одного боку, люди чули пропаганду рівності, відкритості. Хто може сперечатися з гаслом про «дружбу народів»? Але радянська реальність часто була протилежною. Під «дружбою» розумілися ієрархічні, майже імперські стосунки. Радянська демократія була в реальності тоталітарним режимом, яким керувала комуністична партія. Тому слова не означали того, що було в реальності, вони були відірвані від реальності. І я думаю, що і в нинішній Україні багато слів, владної риторики, розходяться з реальністю.
– Таке порівняння з радянськими часами зробив нещодавно в одному зі своїх інтерв’ю глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук, коли сказав, що політична коректність нагадує йому радянські часи, коли думалося одне, говорилося інше, а робилося третє. Але сягнувши глибин цього явища, ми бачимо, що в його основі є людська повага і солідарність. Кому, як не церкві, проповідувати ці цінності?
– Він має рацію. Якщо зловживати політичною коректністю, то вона дійсно почитає нагадувати радянське подвійне мислення і пропаганду, бо людина має говорити так, бо вона змушена так говорити, бо її до цього змушують, хоч вона так не думає. Багато людей в Америці саме так політичну коректність і сприймають. Доходить до того, що людей не просто закликають виявляти повагу до відмінностей, а змушують їх звеличувати і оспівувати.
Це призводить до того, що чесна і щира критика стає неможливою, бо будь-яку критику хтось у цій меншині може інтерпретувати як образу. Але суспільство, в якому немає чесної критики і самокритики, стає неспроможним функціонувати.
Тому дуже важко знайти баланс, провести лінію між правильним і хибним ступенем політичної коректності, коли вона стає лицемірною і чинить шкоду сама собі.
Думаю, що багато українців, особливо молодих, стають цинічними, коли чують, як американці чи представники Європейського Союзу заявляють про свою відданість правам людини, а потім бачать, що їхня поведінка суперечить цим заявам. Гадаю, що тоді вони ставляться з недовірою до самих цих так званих «західних цінностей», таких як толерантність, лібералізм, повага до меншин.
Я думаю, що в цьому випадку важливо бачити ці речі в контексті, розуміти нюанси і усвідомлювати походження цих цінностей. Думаю, мало хто по-справжньому може заперечувати тезу про те, що меншини потрібно поважати, а думку представників меншості потрібно толерувати. Гадаю, що повага і толерантність – це ті абсолютно необхідні умови, умови sine qua non, для функціонування будь-якого ліберального суспільства. І тут політична коректність є вкрай необхідною.
Але як при цьому висловлювати критику, так щоб не ображати почуттів меншості, або і більшості? Це питання західні суспільства продовжують обговорювати і не мають на нього готової відповіді. І можливо, Україна, яка почала рухатися до вирішення цих питань з пізнішої точки в часі, може допомогти подивитися на них з іншої перспективи і внести свою лепту.
– Багато соціологів, особливо українських, звертають увагу на те, що в основі політичної коректності – чи толерантності в ширшому розумінні – лежить питання солідарності, якого гостро бракує в українському суспільстві. Вони говорять, що українцям треба навчитися поставити себе на місце іншого, навчитися співпереживати. Чому це так складно?
– Мені здається, що причина, чому в українському суспільстві бракує солідарності, полягає в тому, що близько 80 років радянського тоталітарного режиму зломили хребет українського суспільства.
Друга причина полягає у тому, що ці більше ніж двадцять років української незалежності створили умови, в яких людина людині стала вовком. Homo homeni lupus est. Економіка залишається слабкою, політика авторитарною. Протягом останніх трьох років політика стала більше ніж авторитарною, вона стала бандитською, і в цих умовах люди почали діяти за принципом «кожен сам за себе».
Тому питання солідарності нерозривно пов’язане з питаннями збільшення демократії та питанням появи справедливої ринкової економіки. Я думаю, що тільки в такому контексті підтримка ідей толерантності та поваги до меншин є можливою.
Українці, і особливо молоді українці, повинні розуміти, що Україна потребує трансформації на багатьох рівнях: політичному, економічному та ціннісному. Ці три процеси мають відбуватися одночасно, і тільки так вони мають сенс.
Я думаю, можна очікувати більшої поваги до іншого тоді, коли вона супроводжуватиметься більш-менш процвітаючою економікою та більш-менш демократичним суспільством.
Про це Радіо Свобода поговорило з професором політології Ратгерського університету Олександром Мотилем, якого, зокрема, запитало про те, чому явище, яке отримало назву «політична коректність», так поширилося на Заході.
– Термін з’явився і поширився протягом останніх 20 років спершу в Сполучених Штатах, а потім – в Західній Європі та деяких інших частинах світу внаслідок усвідомлення незворотності того факту, що ми живемо у різнорідному, багатонаціональному, багатокультурному суспільстві. А оскільки в цьому вже нічого не зміниться, то потрібно було відкинути ідею асиміляції, яка мала створити якесь уявне однорідне суспільство.
Тоді постало питання: що робити з цією різнорідністю? Як включити в це суспільство різних його членів? Адже суспільству потрібен певний консенсус, якесь спільне розуміння минулого, теперішнього і майбутнього, щоб функціонувати як суспільству.
– Як учений Ви, вочевидь, знаєте, як важливо, щоб слова мали своє чітке значення. Виходячи з цього аргументу, для багатьох українців не зрозуміло, для чого відмовлятися від слів давно вживаних і всім зрозумілих. Для чого вигадувати якісь недолугі замінники для слова «негр», яке далі існує в українських словниках, чи навіщо казати «рома», коли всі знають, що йдеться про циган, чи навіщо інваліда називати «неповносправною особою»?
Якщо євреї хочуть називатися євреями, ми повинні це прийняти. Якщо українці хочуть бути українцями, то так тому і бути
Тому це дійсно питання того, як певна група, громада воліє називати себе сама. Тому люди, які не належать до цієї громади, повинні розуміти, що їхнє самоусвідомлення – це те, що ми повинні з ними поділяти. Тому, якщо рома називають себе рома, то вони є рома. Якщо євреї хочуть називатися євреями, ми повинні це прийняти. Якщо українці хочуть бути українцями, то так тому і бути. Гадаю, що це є природна і не така вже і складна вимога до інших називати їх тим самим терміном, яким вони самі себе називають.
– Українці, часто дуже виправдано, пишаються тим, що вони є толерантним суспільством. При цьому вони не є дуже чутливими ані до інших, ані навіть в середині своєї власної громади. Чому?
– Гадаю, це пов’язано з радянською спадщиною. Радянський Союз і його норми базувалися на лицемірстві. З одного боку, люди чули пропаганду рівності, відкритості. Хто може сперечатися з гаслом про «дружбу народів»? Але радянська реальність часто була протилежною. Під «дружбою» розумілися ієрархічні, майже імперські стосунки. Радянська демократія була в реальності тоталітарним режимом, яким керувала комуністична партія. Тому слова не означали того, що було в реальності, вони були відірвані від реальності. І я думаю, що і в нинішній Україні багато слів, владної риторики, розходяться з реальністю.
– Таке порівняння з радянськими часами зробив нещодавно в одному зі своїх інтерв’ю глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук, коли сказав, що політична коректність нагадує йому радянські часи, коли думалося одне, говорилося інше, а робилося третє. Але сягнувши глибин цього явища, ми бачимо, що в його основі є людська повага і солідарність. Кому, як не церкві, проповідувати ці цінності?
– Він має рацію. Якщо зловживати політичною коректністю, то вона дійсно почитає нагадувати радянське подвійне мислення і пропаганду, бо людина має говорити так, бо вона змушена так говорити, бо її до цього змушують, хоч вона так не думає. Багато людей в Америці саме так політичну коректність і сприймають. Доходить до того, що людей не просто закликають виявляти повагу до відмінностей, а змушують їх звеличувати і оспівувати.
Це призводить до того, що чесна і щира критика стає неможливою, бо будь-яку критику хтось у цій меншині може інтерпретувати як образу. Але суспільство, в якому немає чесної критики і самокритики, стає неспроможним функціонувати.
Тому дуже важко знайти баланс, провести лінію між правильним і хибним ступенем політичної коректності, коли вона стає лицемірною і чинить шкоду сама собі.
Думаю, що багато українців стають цинічними, коли чують, як американці чи представники ЄС заявляють про свою відданість правам людини, а потім бачать, що їхня поведінка суперечить цим заявам
Я думаю, що в цьому випадку важливо бачити ці речі в контексті, розуміти нюанси і усвідомлювати походження цих цінностей. Думаю, мало хто по-справжньому може заперечувати тезу про те, що меншини потрібно поважати, а думку представників меншості потрібно толерувати. Гадаю, що повага і толерантність – це ті абсолютно необхідні умови, умови sine qua non, для функціонування будь-якого ліберального суспільства. І тут політична коректність є вкрай необхідною.
Але як при цьому висловлювати критику, так щоб не ображати почуттів меншості, або і більшості? Це питання західні суспільства продовжують обговорювати і не мають на нього готової відповіді. І можливо, Україна, яка почала рухатися до вирішення цих питань з пізнішої точки в часі, може допомогти подивитися на них з іншої перспективи і внести свою лепту.
– Багато соціологів, особливо українських, звертають увагу на те, що в основі політичної коректності – чи толерантності в ширшому розумінні – лежить питання солідарності, якого гостро бракує в українському суспільстві. Вони говорять, що українцям треба навчитися поставити себе на місце іншого, навчитися співпереживати. Чому це так складно?
Питання солідарності нерозривно пов’язане з питанням появи справедливої ринкової економіки
Друга причина полягає у тому, що ці більше ніж двадцять років української незалежності створили умови, в яких людина людині стала вовком. Homo homeni lupus est. Економіка залишається слабкою, політика авторитарною. Протягом останніх трьох років політика стала більше ніж авторитарною, вона стала бандитською, і в цих умовах люди почали діяти за принципом «кожен сам за себе».
Тому питання солідарності нерозривно пов’язане з питаннями збільшення демократії та питанням появи справедливої ринкової економіки. Я думаю, що тільки в такому контексті підтримка ідей толерантності та поваги до меншин є можливою.
Українці, і особливо молоді українці, повинні розуміти, що Україна потребує трансформації на багатьох рівнях: політичному, економічному та ціннісному. Ці три процеси мають відбуватися одночасно, і тільки так вони мають сенс.
Я думаю, можна очікувати більшої поваги до іншого тоді, коли вона супроводжуватиметься більш-менш процвітаючою економікою та більш-менш демократичним суспільством.
