Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 12:35

Павел Коваль

(Рубрика «Точка зору»)

Нинішня торговельна напруженість у відносинах Києва та Москви – це лише вступ до того, що ще буде попереду. Це випливає з викритих в українській пресі планів тиску на українську владу перед самітом Східного партнерства у Вільнюсі, де, можливо, буде підписана угода про асоціацію між ЄС та Україною. Путін усвідомлює геополітичне значення боротьби за долю України, натомість більшість політиків з країн ЄС досі не збагнули сенсу запланованого підписання. Якщо Євросоюз підпише угоду, то муситиме розробити план реагування на російське роздратування. Якщо не підпише, то ще гірше: викаже слабкість та впродовж багатьох років не відшкодує цієї втрати. У цьому разі марно сподіватися на те, що можна просто перечекати. Чимало залежить від рішучості як українських, так і євросоюзівських еліт.

До листопадового саміту Росія намагатиметься зробити все можливе, аби заблокувати підписання цього документу. На початку літніх канікул Кремль, певно, отримав інформацію, що підписання угоди про асоціацію з Україною є імовірнішим, ніж могло здаватися навесні. Росія залучила добре відомий сценарій за участю санітарної служби. Саме Росспоживнагляд (Роспотребнадзор) зупинив на два роки імпорт до Росії польського м’яса, замкнув кордони для грузинської мінеральної води й для молдавського вина. Імпорт зазвичай затримують під приводом того, що продукція має якісь недоліки або ж експортер не отримав потрібних сертифікатів. Кремль завжди відповідає таким чином на події в царині міжнародної політики: підтримку Польщею Помаранчевої революції, викриття грузинами мережі російських шпигунів у 2006 році чи зростання популярності проєвропейських сил у Молдові після 2009-го.

Під кінець літа цього року ця російська служба знайшла «шкідливі речовини» в молочному шоколаді українського підприємства Roshen. Імпорт вона зупинила, а власник компанії, який особисто сприяє підписанню угоди про асоціацію з ЄС, політик та один із найбагатших українців Петро Порошенко став першою жертвою зближення Києва з Брюсселем. Але то був лише початок. Нещодавно Федерація працедавців України заявила, що Росія з дня на день блокує імпорт усіх українських товарів. Хоча 20 серпня кордон знову відкрили, Росія надіслала певний сигнал. Ідеться про те, щоб справити враження, що цього разу ситуація є значно серйознішою, ніж під час попередніх торговельних блокад: зупинити можуть фактично весь український експорт. Кремль, однак, не підтверджує торговельної війни з Україною. Проте Сергій Глазьєв, радник президента Володимира Путіна, не приховує, що дії російської митниці ­­­­­­­– це, власне, прообраз того, як виглядатиме співпраця з Україною після підписання нею угоди про асоціацію з Євросоюзом. Тобто маємо справу радше з демонстрацією намірів. Український уряд твердить, що не отримав від Росії жодного офіційного повідомлення щодо затримки експорту, та це не заважає йому запевняти, що проблему буде вирішено. Останній візит Путіна до Києва з нагоди святкування православними вірянами 1025-річчя Хрещення Київської Русі унаочнив напруженість, яка запанувала між Януковичем та російським президентом: їхня розмова тривала всього 15 хвилин, і Путін взяв участь у конференції, спрямованій, власне, на знеохочення українців до підписання угоди з ЄС. Цю конференцію організувала проросійська організація «Український вибір», яку очолює Віктор Медведчук, колишній керівник адміністрації Леоніда Кучми.

Що може зробити Україна? На жаль, не багато. Спроби вжити різних «зустрічних заходів» можуть скінчитися втратами саме для української економіки. У довготерміновій перспективі єдиний шлях вирішення проблеми – модернізація економіки та пошук нових ринків збуту для власних товарів. Грузія має завдячувати принаймні частково своїми економічними успіхами кількарічної давності саме російській блокаді на її вино та мінеральну воду. Виробники змушені були знайти нові ринки. Сьогодні Грузія продає більше товарів до Лівану або Канади, ніж до Росії, до якої в 2012-му потрапило лише 3,1 % грузинського експорту. Росія – це великий, але ненадійний і залежний від політики ринок. Україна, яка спрямовує до цієї країни одну п’яту частину свого експорту, не може дозволити собі миттєво втратити такого важливого партнера. Водночас, Росія не хоче допустити геополітичного дрейфу України в бік Європи. Володимир Путін, користаючись із слабкості зануреного в кризу ЄС, воліє створити нову міжнародну структуру, що має складатися з колишніх радянських республік. Сьогодні до Митного союзу йому вдалося залучити Білорусь та Казахстан. Досвід участі в такому проекті згаданих країн свідчить, що корисним він є виключно для самої Москви. Українська влада це усвідомлює і старається, як може, уникати заяв, які б до чогось зобов’язували. Уряд Миколи Азарова спробував отримати статус спостерігача в Митному союзі. Москва збагнула, що Київ намагається виграти час, і відкинула таку можливість. Вона надалі прагне втягнути Україну до цієї організації.

Тим часом відомо, що Україна не виконає всіх вимог, які Євросоюз висунув до неї перед підписанням угоди про асоціацію. Вони охоплюють реформу правосуддя та виборчої системи. Важко також передбачити долю колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, чиє ув’язнення перетворилося на головну перешкоду для співпраці Брюсселя з Києвом. Парадоксально показовий тиск Москви на Київ має бути за таких умов аргументом для Євросоюзу на користь підписання угоди. Брюссельські політики, які підтримують це підписання, тепер можуть апелювати до потреби не відпустити Україну до Росії. Це допомагає їм вийти з того складного становища, у якому їм бракувало аргументів на підтримку Києва. На берегах Дніпра, однак, говорять: допоки президент Янукович не скаже чітко, що виступає за угоду, ситуація не буде певною. А він від початку свого президентства в 2010 році стоїть на роздоріжжі між ЄС та Росією. Офіційний курс влади є проєвропейський, однак позитивні жести в бік Брюсселя зрівноважують такі ж самі щодо Москви. З одного боку, Янукович знає, що, якщо за його керівництва країною буде підписана угода про асоціацію з ЄС, Москва не надасть йому підтримки на президентських виборах, які відбудуться за два роки, і зробить все можливе, аби усунути його з української політики. З іншого боку, якщо угоду він не підпише, то відверне від себе проєвропейськи налаштоване українське суспільство та, як наслідок, може мати проблеми із здобуттям підтримки більшості виборців. Можливо, він перевіряє, наскільки довго вдасться протриматися в підвішеному стані. З тим усім може допомогти вирішення справи Юлії Тимошенко та поступове впровадження реформ. Брак вирішення ключових проблем – це зручний аргумент для тих держав ЄС, які підписання угоди про асоціацію ставлять у залежність від прогресу в цих справах.

Показовим є мовчання Європейського союзу. На початку висловився лише шведський міністр закордонних справ Карл Більдт. Хоча один-єдиний запис у Twitter важко визнати за офіційну позицію шведської дипломатії. Також відреагували в Європейському парламенті. Там з ініціативи євродепутатів Яцека Саріуш-Вольського та Елмара Брока ухвалили рішення про скликання позачергового засідання Комітету із закордонних справ. Європейська комісія заявляє, що вся ця ситуація стосується тільки України й Росії. Отож, ЄС не повинен із цього приводу висловлюватися. Якщо взяти до уваги той факт, що Росія є ключовим партнером Євросоюзу, то його спроби сховати голову в пісок у відповідь на відкритий шантаж торговельною війною є позицією інфантильною, яку мало з чим можна порівняти. Всупереч тому, що говорять представники Єврокомісії, ЄС є стороною спору. Україна сьогодні особливо потребує чіткої заяви з боку Брюсселя й підтримки в конфлікті з Росією. Наразі навіть не йдеться про благородний жест. Важливо вибити з рук супротивників інтеграції з Євросоюзом аргумент про те, що він відмовчується у відповідь на дії Кремля. У протилежному випадку Україна зависне ще на роки в дивному просторі між Сходом та Заходом або ж вибере інтеграцію з Росією. Жоден із цих варіантів не принесе користі ні Україні, ні ЄС.

Варто бути готовими до того, що російська влада нагнітатиме напруженість до самого саміту у Вільнюсі. І стосуватиметься це не лише економіки – перелік нагод для цього значно ширший. Ключове завдання – пережити цей час. У 1990-х роках Росія хвилювалася, аби союз НАТО не розширювався, але згодом примирилася з новою реальністю, бо Захід не піддався дипломатичній істерії. 2008 року на саміті НАТО в Бухаресті – якраз навпаки – політики з країн Заходу поступилися – і шлях до альянсу для України та Грузії був закритий. Це закінчилося війною на Кавказі. Досвід показує, що коли підпис на документі є доконаним фактом, то Росія погоджується з очевидністю і починає просто співпрацювати. Якщо влада в Києві та в ЄС піддасться тискові, знадобляться роки, щоб пережити наші спільні втрати.

Павел Коваль депутат Європейського парламенту

Стаття підготовлена для української редакції Радіо Свобода та польської газети Dziennik Polski

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG