Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 00:12

Після вироку «тітушкам» охочих нападати на журналістів поменшає?


Гості «Вашої Свободи»: Оксана Романюк, виконавчий директор Інституту масової інформації; Тарас Шевченко, директор Інституту медіа-права.

Олександр Лащенко: Отже, у справі про події в центрі Києва, які сталися 18 травня цього року, суд підтвердив вироком покарання обвинуваченим, прописані в мировій угоді. Йдеться про побиття журналістів Ольги Сніцарчук та Влада Соделя. Визначені умовні терміни позбавлення волі.

Якщо протягом випробувального терміну, тобто двох років, Вадим Тітушко порушить умови такого терміну, то він відбуватиме покарання повністю – 3 роки. Його «напарники», якщо їх можна так назвати, отримали по 2 роки обмеження волі, з випробувальним терміном півтора року. Один з підсудних, Андрій Ярошенко, відмовився підписати мирову угоду, і його доля ще остаточно не визначена судом.

Чи стане цей судовий вирок прецедентом, і робота журналістів в Україні буде більш захищеною? Як себе поводять у таких конфліктних ситуаціях самі представники мас-медіа? Чи завжди до них немає питань?

Як зазначила після оголошення вироку суду сама Ольга Сніцарчук, «в інтересах цих парубків (маються на увазі Вадим Тітушко та інші підсудні) бути, а краще просто стати пай-хлопчиками: не гамселити перехожих, не гасати під час рейдерських захоплень автостоянок, помешкань тощо. В інтересах їхніх спортивних колег – мати на увазі приклад Тітушка, щоб, як мінімум, не стати черговим називним ім'ям для ганебного явища. Це моральна сатисфакція (вона має на увазі оголошений вирок суду – ред.). Від самого початку ми з Владом Соделем вирішили, якою б не була сума відшкодування, ми її собі не залишаємо. Тому ми продовжимо допомагати музиканту, який усе літо пробув у комі».

Ольга Сніцарчук також зазначає: «Передусім у мировій угоді важливе визнання провини за обома статтями Кримінального кодексу – 296 («Хуліганство») і 171 («Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів»). Підписання таких угод стало можливим із новим КПК, але в Україні ця практика не поширена. Можливо, через назву «мирова». Слово «примирення» для багатьох звучить принизливо. Тоді, як не це слово тут ключове. Ключове – визнання провини і обумовлення покарання». Підняти кулак на журналіста в нашій країні вважається не таким уже й серйозним злочином, на її погляд. «Прецедент Тітушка в тому, що досі такі люди уникали покарання, але не у цьому випадку».

Водночас Ольга Сніцарчук зробила ексклюзивний коментар Радіо Свобода.
Ольга Сніцарчук: Одним із прецедентів, наприклад, було, коли покарання за цією статтею 171 було у 51 гривню штрафу за розбитий журналістський ніс. Цього разу все геть по-іншому.

У цій угоді ми обумовили судові терміни для цих хлопців, матеріальне і моральне відшкодування, публічне вибачення перед усіма журналістами. Це є, на мою думку, достатнє покарання для цих людей. Тому що особисто мені байдуже, де вони будуть перевиховуватися.

– Хоча, звичайно, реакція на сам цей інцидент, який трапився 18 травня цього року в центрі Києві, коли побилися різні групи під час акції «Вставай, Україно!», і в центрі подій, зрештою, опинилися Ольга Сніцарчук та Влад Содель, і на звинувачення на адресу Тітушка та інших хлопців, і взагалі на сам цей вирок неоднозначна.

Зокрема, на думку народного депутата від Партії регіонів Вадима Колесніченка, у даній судовій справі йдеться про політичний момент, а не про захист журналістів. За його словами, потерпілі самі називали себе учасниками громадського протесту. Думка Вадима Колесніченка, яку він висловив Радіо Свобода.

Вадим Колесніченко: Буквально через 3-4 тижні побили журналіста, по-моєму, «Робітничої газети». І там усе було ясно: людина з посвідченням виконувала свої професійні обов’язки. Але це було нікому не цікаво. Проста причина: а у нього забарвлення не те! Оце я називаю ганьбою всього журналістського цеху.

– Тим часом юристи Олег Березюк та Володимир Василенко заявляли, що в діях Вадима Тітушка та інших трьох осіб, які визнали, підписавши мирову угоду, свою провину, не було перешкоджання журналістській діяльності та хуліганства.

Зокрема Олег Березюк сказав: «Я вважаю , що ані 296 статті, ані 171 не було. Була неповага однієї групи людей до іншої, відбувалося грубе порушення громадського порядку. І ці дії слід кваліфікувати саме так. Ніхто з тих, хто вчинив бійку, не акцентував тоді уваги, хто перед ним, чи журналіст, чи ні. Щоб був склад злочину, повинен бути прямий намір, мотив, а його не було».

Шановні гості, що Ви на це скажете? Звісно, справа вже фактично завершилася. А яким буде цей прецедент? Справді, тепер можна вважати українських журналістів більш захищеними? Тепер ті, хто підніматиме на них кулак, як сказала Ольга Сніцарчук, зайвий раз замисляться, робити це чи ні?

Чи, з іншого боку, це тільки, навпаки, роздмухує протистояння? І різні думки свідчать про те, що ця справа, м’яко кажучи, неоднозначна, і в будь-якій цій ситуації, коли йдеться про переслідування журналістів за їхньою професійною діяльністю, знову ж таки можуть бути різні ситуації, і скепсис тільки зростає у цьому плані?

Оксана Романюк: Насправді це покарання стало найжорсткішим покаранням по ст. 171 за останніх кілька років. Дійсно, у минулому році в нас були випадки лише штрафів від 51 до…

– За розбитий журналістський ніс, як казала Ольга Сніцарчук.

Оксана Романюк: Так.

І таке покарання, я сподіваюся, що дійсно стане прецедентом, оскільки на сьогодні у нас є дуже велика проблема саме нападів журналістів з боку приватних осіб, з боку молодиків спортивної статури. І те, що максимально публічною була увага до цього випадку, я сподіваюся, що справить враження на цих молодиків.

– Пані Романюк, а є статистика, скільки, наприклад, упродовж цього чи минулого року було таких нападів? Зафіксовано це? Чи немає такої статистики?

За 8 місяців цього року ми зафіксували 55 випадків нападів і погроз. Cтатистика ГПУ: за півроку 2013 року надійшло 117 заяв. Лише три справи були передані до суду
Оксана Романюк: За вісім місяців цього року ми зафіксували 55 випадків нападів і погроз.

До речі, у нас є статистика ГПУ, за якою від журналістів за півроку 2013 -го надійшло 117 заяв. З цих 117 заяв лише три справи були передані до суду. Ви можете бачити, що статистика просто вражаюча. З цих трьох справ одна справа – це ця, по «тітушках».

– Це фактично перший вирок за ст. 171?

Безкарність вражаюча. Більша навіть, ніж у минулому році. 69 справ було просто закрито
Оксана Романюк: У цьому році, напевне, так.

Безкарність більша навіть, ніж у минулому році. Оскільки казали, що зі вступом у дію нового КПК збільшиться кількість випадків. Дійсно, збільшилася кількість зареєстрованих справ. Але це зовсім не означає, що ці справи розслідуються і що вони доходять до суду. Вони реєструються, але на якомусь етапі вони просто закриваються.

На жаль, з цих 117 справ знову ж таки більша половина, 69 справ, було просто закрито. Близько сорока справ зараз просто у якомусь такому незрозумілому становищі. Чи вони розслідуються, чи вони під питанням якось висять? І лише три справи були ось передані до суду.

– Пане Шевченко, така справді гостра ситуація, як змалювала пані Романюк? Є злочини, є приводи порушувати кримінальну справу за ст. 171 КПК, але до суду справи не доходять, а якщо і доходять, то і вироку немає?

Чинна влада повністю контролює судову систему, правоохоронні органи і визначає, які справи мають судову перспективу, а які не мають
Влада визнала краще таки покарати людей, щоб зберегти обличчя перед етапом підписання угоди про асоціацію
Тарас Шевченко: Ми цілком розуміємо, що чинна влада повністю контролює судову систему, правоохоронні органи і визначає, які справи мають судову перспективу, а які не мають.

Дана справа, про яку ми говорили, справа Олі Сніцарчук та Влада Соделя, показова тим, що, якщо журналісти займають згуртовану позицію, якщо вони спільно відстоюють права побитих журналістів, можуть досягнути результату. При цьому ми так само розуміємо, що вони досягнули цього результату, тому що влада визнала і погодилася, що їй краще таки покарати тих людей для того, щоб зберегти якесь обличчя, можливо, так само перед етапом підписання угоди про асоціацію для того, щоб виглядати більш демократично.

Влада йде на поступки, якщо бачить великий наступ, великий напір. І тут журналістам потрібно продовжувати займати таку ж спільну позицію по інших справах, вимагати і доводити їх до переможного результату.

Дійсно, по ст. 171 справи надзвичайно рідкісні. З іншого боку, не менш важливо вимагати порушення справ по хуліганству чи по нанесенню тілесних ушкоджень. Не так уже й принципово, чи це буде притягнута людина по ст. 171, чи по інших статтях. Коли щось роблять опозиціонери чи ті люди, яким не подобається влада, і мінімально щось малюють на парканах, їм вліплюють хуліганство по самі вуха, як говорять. Тобто, що надзвичайно серйозну санкцію вибирають за хуліганські дії. А хуліганство у нас – це все, що завгодно. Все, що не увійшло в інші статті, можна назвати хуліганством. Це взагалі така можливість зупиняти все, що завгодно.

Тому юридично є прекрасні можливості притягувати до відповідальності. Оскільки правоохоронна і судова системи контролюються владою, то все в руках журналістів, у них все-таки кращі можливості, щоб їх почули громадяни, достукатися і добитися переможних рішень.

Оксана Романюк: Справа в тому, що наші журналісти часто апелюють до публічності і забувають про офіційні кроки. Обов’язково потрібно подавати заяви до міліції.

– Давайте коротко. Стався інцидент з журналістом. Журналіст вважає, що грубо порушили закон проти нього, і є підстави порушувати, на його погляд, кримінальну справу за ст. 171. Які його кроки мають бути?

Оксана Романюк: Три ключові кроки. Перше – це подавати заяву в міліцію.

– За місцем проживанням?

Оксана Романюк: Це Тарас краще скаже.

Тарас Шевченко: Не має значення.

Оксана Романюк: Другий крок – це звертатися до журналістських організацій, до медіа-організацій, які можуть надати юридичну допомогу, проконсультувати.

– Які саме? Спілка журналістів? Які?

Оксана Романюк: Здається, у нас близько 10 журналістських організацій в Україні. Можна знайти в інтернеті. І ось Інститут масової інформації, Інститут медіа-права, власне, профспілки…

– Безкоштовно буде надана юридична допомога?

В сучасні Україні лише шляхом тиску громадської думки можна чогось добитися
Оксана Романюк: Так, консультації, юридична допомога, знову ж таки публічна підтримка.

І третій крок – це публічність. Тобто треба зробити новину, інформацію, поширити у соціальних мережах, попросити колег передати цю інформацію, оскільки в сучасній Україні лише шляхом тиску громадської думки можна чогось добитися.

На жаль, офіційні кроки без публічності або затягуються, або не працюють взагалі. У минулому році ми бачили такий випадок із Віталієм Лазебником, якого побили…

– Справа й досі триває.

Оксана Романюк: Так. Її перекваліфікували на ст. 125. здається, це нанесення легких тілесних ушкоджень. Фактично це означає закриття справи. Тому що лишається на його власний розсуд. Він може подавати до суду і в судді домагатися якоїсь правди. Міліція і прокуратура вже від цієї справи відійшли. По ст. 171 знову ж таки не порушили…

– Нагадайте, де відбувався цей інцидент.

Оксана Романюк: Це було у київському парку «Перемога». Слідство тривало рік. Притому, що нападника журналісти встановили буквально впродовж доби. Але, на жаль, слідство… Напевне, все-таки був елемент якоїсь корупції, я не знаю.

– Це Ваше припущення, звичайно.

Оксана Романюк: Звичайно. Чому слідство тривало, я не розумію. Дійсно, дуже велике питання.

– Маємо запитання радіослухача.

Слухач: Всі розповідають про те, що журналістів не можна бити. Звісна річ, не можна. От пан Колесніченко наполягає на тому, що буцімто у журналістів не було ознак журналістів, тому їх можна було бити. Виникає суто риторичне запитання: а що, хіба пересічного громадянина можна бити? І хто це робить?

Оксана Романюк: Справа в тому, що нікого не можна бити. Ст. 171 стосується інформаційної категорії. Йдеться саме про те, що журналіст представляє інтереси суспільства, і він передає інформацію, якій перешкоджають бути донесеною до суспільства.

Якщо журналіст іде на сесію якоїсь міської ради чи якогось комітету, який займається дерибаном землі, або який вирішує питання розподілення МАФів чи чогось подібного, його при цьому б’ють, тобто його б’ють не просто як громадянина України, не просто як якогось місцевого мешканця, а саме як журналіста, який збирає інформацію.

Тому в даному випадку йдеться перш за все про інтереси суспільства. Але бити не можна нікого!

– Я думку критиків, так би мовити, скептиків висловлю. Можливо, «адвокатом диявола» виступлю, якщо можна так стверджувати.

Маємо цей конфлікт щодо Ольги Сніцарчук і Влада Соделя. Виникають так чи інакше подібні різні конфлікти. Що це означає? Якщо немає відеокамер, немає записів, будь-яка конфліктна ситуація, якщо людина просто є журналістом, у неї відразу пріоритет, у неї якась така презумпція невинуватості? Він що, журналіст, я не кажу про цей випадок, взагалі теоретично не може порушити закон? У нього що, є вже захист? Я є журналіст і можу робити все, що завгодно?

Статті про особливий захист журналістів у КПК не характерні розвинутим демократичним країнам. Це вигадала Росія, повторили інші пострадянські республіки
Тарас Шевченко:
Статті про особливий захист журналістів у КПК не притаманні розвинутим демократичним країнам. Насправді це вигадала Росія, і це повторили інші пострадянські республіки.

– У так званих західних державах, цивілізованих немає?

Тарас Шевченко: Немає спеціального захисту у кримінальному праві. Тому що є загальні закони про побиття, про нанесення побоїв, про дотримання правопорядку і так далі. Тобто це навмисна, показова ситуація, що от записати в кодексі і сказати: от які ми хороші!

Але в результаті у недемократичних країнах так само, як ми бачимо в Україні, як правило, ця стаття не діє, тому що від влади все рівно залежить, буде вона діяти чи ні. Там, де демократичні уряди, немає сенсу у цій статті. Так, стаються конфлікти, але вони вже розглядаються по загальних правилах. Там, де не демократично, то це елемент показовості.

Тому, так, ми бачимо певні плюси. Від цього інколи журналістам вдається навіть залякати чиновника можливістю застосування цієї статті.

– А бояться, Ви вважаєте?

Тарас Шевченко: Інколи буває. Далеко не часто. Частіше не в ситуації бійок, а в ситуаціях саме якоїсь штовханини чи ненадання інформації, чи ще чогось. Тобто, коли йдеться не про нанесення тілесних побоїв, а чогось іншого, то інколи буває.

Але все-таки я не переконаний, що така стаття дійсно потрібна у нормальній державі і що вона вже так сильно допомагає.Загальні інші статті достатньо захищають і журналістів, і всіх громадян.Так само мають бути захищені всі, і так само не повинна міліція чи «тітушки» бити людей на мітингах.

– Будь-яких людей: і журналістів, і не лише журналістів.

Тарас Шевченко: Будь-яких людей. Тому тут є і плюси, і мінуси.

– Але оцей момент – сама поведінка журналістів. Теоретично виходить, що у журналістів є карт-бланш: я є журналіст і в будь-якій конфліктній ситуації можу цим козиряти?

Тарас Шевченко: Та немає карт-бланшу. І, звичайно, якщо розглядається справа, то оцінюється поведінка будь-якої сторони. Тобто, коли йде мова про зловживання журналістськими правами, чи мова йде про те, що людина якимось чином намагається підштовхнути до конфлікту чи якимось чином провокує конфлікт, то це питання, які мають з’ясовуватися.

Але, з іншого боку, коли йде мова про нанесення побоїв, то все рівно розглядається у того, в кого ці побої є, а в кого їх немає. Якщо у журналіста є, а в правоохоронця немає чи в іншого громадянина немає, то, напевне, тут все ж таки буде, що не журналіст був винен, а винна та людина, яка нанесла ці побої.

– Пані Романюк, Ви сказали, що є конфлікти, намагаються журналісти довести свою правоту, а фактично у них, крім цього випадку з Ольгою Сніцарчук і Владом Соделем, шансів майже немає. Будемо називати речі своїми іменами.

Ви кажете: влада так чи інакше впливає. А, можливо, брак ще й самого законодавства, навіть незважаючи на наявність цієї статті у КПК?

У нас одне з найкращих медіа-законодавств у Європі
Оксана Романюк: Ні, я вважаю, що у нас законодавство досить розвинене. Я думаю, що Тарас підтвердить, що у нас одне з найкращих медіа-законодавств у Європі. Все упирається знову ж таки у систему, відсутність політичної волі, з одного оку, а з іншого боку, у персональну відповідальність журналістів. Це те, про що я казала, це те, що потрібно не спускати на гальмах справу, а потрібно робити і інформаційні кроки, і публічні кроки.

Потрібно виконати якусь роботу, розуміючи, що за тобою стоять твої колеги, які можуть постраждати у тій самій ситуації, тому що…

Якщо, наприклад, з точки зору журналіста, який потерпів, не вчиняють належних дій правоохоронні органи, то що далі робити?

Оксана Романюк: Публічний тиск. Так, як це робили, власне, Содель і Сніцарчук. От вони подали нам механізм, який працює. Можливо, дійсно, так склалися умови зараз у сучасній Україні, що цей механізм спрацював, але вони окреслили певну схему, яку можуть використовувати журналісти і на яку вони можуть якось орієнтуватися. Ця схема спрацювала.

– Тобто розголос.

Оксана Романюк: Так.

– Що ще можливо?

Оксана Романюк: Розголос, офіційні кроки, публічність, підтримка журналістського середовища. Дуже важлива журналістська солідарність. Надзвичайно важливо, щоб, якщо побили журналіста, він не просто якось так це зі своїм колом друзів обговорював, а щоб це була широка підтримка медіа-спільноти, незалежно від того, чи це ЗМІ має одного власника, чи іншого власника, має бути солідарність журналістського цеху загалом. Тобто, має бути відповідальність перш за все на персональному рівні.

– Але ми бачили (я не буду називати зайві прізвища, щоб не робити їм рекламу), як деякі журналісти відреагували на цю справу, якими були їхні коментарі, зокрема у соціальних мережах. Просто «зловтіха» – це ще м’яке слово на адресу Сніцарчук і Соделя.
Різні думки, різні підходи. Ми бачили, хто супроводжував Тітушка і інших хлопців у судах. Серед них були і журналісти, до речі.

Якщо людина називає себе журналістом, вона не завжди є журналістом
Оксана Романюк: Не знаю.

Є певне, мабуть, визначення журналістської професії, є певні речі, які роблять людину журналістом. І це не лише те, що людина збирає і поширює інформацію, це, напевне, і дотримання якихось журналістських стандартів, і етичних принципів.

Тому, якщо людина називає себе журналістом, вона не завжди є тим самим журналістом. Тому, коли я говорю про підтримку, то я говорю саме про цехову підтримку журналістського середовища. Не про піарників чи про людей на службі у влади, а саме про справжній журналістський цех.

– Пане Шевченко, оця справа Соделя і Сніцарчук – певний результат все ж таки є. Прецедент це чи ні? Далі буде зміна?

Ви кажете, що наближення підписання угоди на Вільнюському саміті, можливо, вплинуло на суд. Підпишемо угоду про євроасоціацію – життя триватиме. Наближаються вибори, де буде дуже багато конфліктів політичних – це і залишиться винятком, ця справа? Чи все-таки буде прецедент?

Тим більше, я нагадаю, що Ольга Сніцарчук – відома журналістка, вона працює на всеукраїнському телеканалі. А десь у регіоні, у провінції, де все тримає, як ми знаємо, місцева влада, де зайвого слова в пресі не може сказати представник медіа. Якщо у нього будуть конфлікти, які у нього шанси? Який там буде розголос?

Тарас Шевченко: Є низка факторів, які будуть впливати на розвиток ситуації. Фактор цієї справи буде впливати позитивно. Так, дійсно, це найбільші терміни, про які мені відомо, судові, які були дані по ст. 171. Так, це буде впливати певним чином як пересторога.

Але Ви абсолютно правильно відзначили, що наближення президентських виборів буде збільшувати кількість конфліктів, вони будуть більш агресивними. І після листопада менше, можливо, буде якихось гальм у влади, щоб якимось чином реагувати. Але цей фактор однозначно є позитивним на захист журналістів.

І ще раз хочу під резюмувати, що все залежить від журналістської солідарності, від спільної позиції, від розголосу. Коли є розголос, то ми бачимо, що щось і в регіонах змінюється. Як, наприклад, у справі по Врадіївці. Тільки після розголосу на загальноукраїнському рівні почали нарешті саджати міліціонерів, почали нарешті більш реально розслідувати.

– Я нагадаю, що ще судового вироку немає по врадіївській справі.

Тарас Шевченко: Так, їх не посадили. Їх лише тимчасово ув’язнили на момент розслідування. Але до розголосу навіть цього не було.

– Пані Романюк, якщо у регіонального кореспондента конфлікт стався, але в нього немає можливості на такий розголос… Чи є можливість?

Оксана Романюк: Насправді можливості є. Можна звернутися до медіа-організацій з тим, щоб вони, наприклад, сформували місію з популярних журналістів, з представників…

– І вони поїдуть на місце подій?

Оксана Романюк: Так. Вони приїдуть, вони висвітлять це. І це може стати одним із механізмів підняття цієї справи на всеукраїнський рівень, привернення до неї уваги.

  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG