Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 06:33
Київ – Цієї осені у Києві стане на один репертуарний театр менше – «Дах» Владислава Троїцького віднині працює на проектній основі. Утримувати постійну трупу бракує коштів, каже режисер. Однак і репертуарні театри, які фінансує держава, скаржаться на те, що виділений бюджет суттєво обмежує їхні можливості. Тим часом, український театр потребує нових актуальних постановок, спільних проектів та нових майданчиків, переконані фахівці. Окремі ініціативи, що займаються новою драмою або, скажімо, документальним театром, є. Однак для великих театрів будь-який відхід від традиції – це завеликий ризик втратити глядача.

«Репертуарний театр – це розкіш», – так режисер Владислав Троїцький пояснив своє рішення перевести «Дах» у інший формат. Тепер команда театру збиратиметься для певного проекту і гратиме його 10-15 разів поспіль. Коли вистав набереться декілька, їх пропонуватимуть європейським або російським антрепренерам, розповідає Троїцький.

«Така система дещо мобілізує публіку, не дозволяє їй відкласти перегляд вистави «на потім». З іншого боку, спектакль набуває свого цимесу лише на десятий, а то й на п’ятнадцятий раз. Тому часто такі проектні вистави не встигають дійти до потрібної кондиції», – каже він.

Режисер зазначає, що у Європі таким чином працюють 90 відсотків театрів. Однак на заході для цих проектів передбачені гранти та бюджетні кошти. Розпочинаючи проектний театр в Україні, Владислав Троїцький розраховує, перш за все, на себе.

Елітарне мистецтво – бідне мистецтво

Театральний критик Марися Нікітюк розповідає, що за радянських часів театр був потужним інструментом пропаганди. Але відколи перестав ним бути, то опинився в елітарній ніші немасового мистецтва. А отже, і грошей від держави став отримувати менше. Сьогодні, розпочинаючи будь-який незалежний театральний проект, кошти шукати треба у власних кишенях або ж сподіватися на меценатів, каже критик. Наприклад, фестиваль «Тиждень актуальної п’єси», який заснувала Марися Нікітюк, підтримав Фонд Ріната Ахметова.

«Звісно, гроші має давати держава. Але це настільки складна система, в якій ви повернетеся у минуле століття і зрозумієте, що об вас витирають ноги. Однак треба вимагати від неї цієї підтримки. Тому що наша держава має працювати на нашу культуру», – вважає вона.

За словами критика, українському театру бракує такої потужної державної організації, яка є, наприклад, у кінематографа – Держкіно. «Ми бачимо реальний позитивний приклад, коли держава дає гроші, і починається якийсь процес. З театром, на жаль, такої історії поки що не відбувається», – зазначає Марися Нікітюк.

Сьогодні «Дах» – це чи не єдина незалежна театральна платформа в Україні, що окрім репертуарних вистав створює інші культурні проекти (як, наприклад, «Гогольфест» або нещодавній музичний проект Dakh Daughters). Національні театри, які мають у своєму розпорядженні більші ресурси, тим не менше лишаються досить консервативними установами. Режисер Станіслав Мойсеєв, який уже рік обіймає посаду художнього керівника Київського театру імені Івана Франка, каже, що сучасний український театр має звертати більше уваги на те, що відбувається поза його стінами, і співпрацювати із загальноєвропейським театральним простором.

«Це необхідно зробити дуже швидко. Для цього є певний шлях, але все це потребує серйозного фінансування. Зараз, за тих умов, в яких існує театр, та тих фінансових проблем, які не залежать від нього, це буде дуже непросто вирішити», – зауважує він.

«Ми пережили період виживання за будь-яку ціну»

Художній керівник київського театру «Сузір’я» Олексій Кужельний, у свою чергу, вказує на іншу сторону проблеми. «Український театр не має права на експеримент. Адже це завжди пов’язано з ризиком падіння відвідуваності. Глядач хоче бачити перевірену, гарантовано цікаву виставу. А для того, щоб іти далі, ризикувати, потрібні гроші. І коли кажуть, що проблема українського театру полягає у фінансуванні, це правда, але це не значить, що театри мало заробляють або погано фінансуються. Проблема у тому, що глядач, а це середній клас, не може купити квиток за його реальну ціну. Для нашого глядача 150 гривень за квиток на прем’єру – це вже проблема», – розповідає він.

Сьогодні глядач у театрі – невипадковий, і саме він диктує нам більш серйозний репертуар
Однак Олексій Кужельний зауважує, що сьогодні значення серйозної драми у театрах зростає. Наприклад, вистави Івано-Франківського театру за творами Марії Матіос збирають повні зали, причому, як на заході, так і на сході країни. «Ми пережили розважальний період, період виживання за будь-яку ціну. Сьогодні глядач у театрі невипадковий, і саме він диктує нам більш серйозний репертуар. З іншого боку, не можна забувати, що наше покликання – це виховувати, але виховувати, розважаючи», – каже Кужельний.

Нова мова сцени

Українська театральна спільнота все ж наголошує, що потрібно шукати нові засоби спілкування з публікою. За останні роки в Україні виникло кілька великих фестивалів, що знайомлять глядача з сучасною драмою – наприклад, той же «Тиждень сучасної п’єси» у Києві або Drama.ua у Львові. Сучасні європейські постановки з’являються на українських сценах завдяки таким організаціям, як Гете-Інститут або Британська рада в Україні. Окрім цього, в Херсоні існує Центр Мейерхольда, який займається вербатімом, тобто документальним театром, і зібрав навколо себе провідних молодих драматургів та режисерів з різних частин України. За п’ять років існування Центр створив близько 15 документальних вистав – про життя міст і людей, розповідає один із його керівників, драматург Євген Марковський.

«Verbatim» з латини означає «дослівно». Ми набираємо волонтерів, які йдуть з диктофонами «в народ» і опитують людей на вулицях на певну тему. Ці записи потім розшифровують, нічого не викидаючи і не шліфуючи. Робота драматурга полягає у тому, що він виділяє з розшифровок найцінніше для свого задуму і компонує їх у текст, який потім розподіляють між акторами. Багато з них самі беруть участь в опитуваннях, а тому вже знають, як людина може поводитись та говорити, яка у неї міміка», – пояснює він.

Театр «у коробці»

Однак для цих ініціатив бракує нової платформи, де вони могли б себе реалізувати. Оксана Дудко, одна із організаторів фестивалю Drama.ua, який, до речі, починався як фестиваль аматорського театру, розповідає, що більшість європейських театрів уже давно вийшли за межі звичного сценічного простору.

Більшість українських академічних театрів не відкривають майданчиків, які б говорили до глядача новою театральною мовою
«Вони відмовляються працювати «у коробках». А більшість українських академічних театрів і досі працюють на класичній стандартній сцені, вони не відкривають майданчиків, які б говорили до глядача новою театральною мовою. А театральне приміщення накладає багато умовностей на те, як відбувається діалог автора і глядача», – каже вона.

Окрім цього, зазначає Оксана Дудко, українські театри практично не працюють у копродукції – ані усередині країни, ані на міжнародному рівні. Причини названі: недостатнє фінансування і невпевненість у тому, що глядач оцінить новий продукт.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG