Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 23:13
(Рубрика «Точка зору»)

Все літо тераси кав’ярень, ресторанів, піцерій та «макдональдсів» столиці України були переповнені. Та й зараз, у вересні, коли трапляється відносно теплий вечір – також. Пристойно вдягнені люди – віком переважно від 20 до 45 років – сидять за столиками, щось замовляють, розмовляють, сміються, слухають музику. Такого люду вистачає не тільки вечорами, а нерідко і вдень, особливо у вихідні; крім того, є ще й нічні заклади, і далеко не завжди дорогі, елітарного штибу, де майже завжди радо розважається молодь. Одне слово, вистачає охочих витратити за вечір приблизно півтисячі у закладах, де банальний чай (інколи жахливої якості, із «завареного» в ледь теплій воді пакетика) коштує аж 50 гривень…

І що цікаво: йдеться не про «мажорів» (у них свої заклади), не про «золоту молодь», не про чиновників високого рівня чи «крутих» бізнесменів, не про депутатів всеукраїнського чи міського рівнів – ідеться про ту публіку, яку прийнято звати «середнім класом». Ясна річ, не весь столичний середній клас більш-менш регулярно відвідує такі заклади – але вони призначені саме для середнього класу, принаймні, для його вагомої частини. А разом із тим (і це не менш цікаво) на лівобережжі Києва не залишилося, здається, книгарень (ані з тих, що були побудовані за радянських часів, ані з тих, що відкрилися у роки незалежності). Крім однієї, що скніє неподалік від метро «Лівобережна» й от-от припинить існування як нерентабельна. Щоправда, кілька років тому з великою помпою був відчинений новий книжковий базар поблизу станції метро «Дарниця». Сьогодні там залишилося з десяток книжкових яток, все інше – електротовари, хатнє начиння, котячий і собачий корм тощо; значний же шматок цього базару відхопив собі «стоковий одяг із Європи», простіше кажучи, банальний «секонд-хенд».

При цьому декілька новомодних (і завжди ввечері повних відвідувачів) забігайлівок Лівого берега розташовані на місцях, де до них давно вже чи зовсім недавно були книгарні…

І справа тут далеко не тільки у міській владі (яка б мала встановити суто символічну орендну плату для книгарень й інших соціально значущих торговельних закладів) і не у ринковій економіці (ще Адам Сміт – той, кому належить класичний вираз про «невидиму руку ринку», яка, мовляв, керує економічним розвитком у напрямі суспільного блага, наголошував: не все має підпорядковуватися ринковим механізмам – наприклад, освіта). Справа в тому (і передусім у тому), що якісно змінився середній клас України, і тепер йому потрібні передусім не книгарні (і навіть не електронні книги, скачані з інтернету), а зручні забігайлівки, де можна розслабитися і не зважати на вельми тривожні політичні й економічні прогнози найближчого майбутнього.

Яким був «класичний» український середній клас

Не злічити, скільки було виголошено за минулу чверть століття панегіриків – аж до майже істеричних – на адресу українського середнього класу. Автор цих рядків також чимало писав про цей клас, щоправда, без панегіриків і без істерик (охочі можуть перевірити, використавши інтернет-пошуковик). Середній клас оголошувався рушієм та опорою демократичних змін, гарантом незворотності прогресивних перетворень, опорою ринкових реформ і – чи не головне – ідейно переконаним захисником української незалежності.

Усе це не висмоктувалося з пальця. Середній клас, актуальний і потенційний (студентство), справді виявився у період із 1988 по 2005 роки тією суспільною силою, яка чи не найбільше переймалася скасуванням цензури і здобуттям свободи слова, проведенням вільних виборів і становленням багатопартійної політичної системи, боротьбою з корупцією й усуненням одіозних персон із владної вертикалі. Середній клас мужньо терпів владний ідіотизм, який гучно звався «ринковими реформами»: закрилися галузеві НДІ й зупинилися високотехнологічні виробництва, зникли вітчизняний одяг, взуття та товари широкого вжитку – інженери й наукові співробітники пішли працювати «човниками», забезпечуючи потреби населення. А хтось і намагався створити власні фірми, що продукували ті чи інші товари. Майже перестали платити гроші в Національній академії наук (аж на три довгих роки) – нічого, науковці вижили, знайшли джерела того чи іншого підробітку (хтось читав лекції у приватних вишах, хтось подавав на іноземні гранти, хтось працював консультантом та пропагандистом у партійних структурах різного рівня, хтось вирощував картоплю та огірки на дачах тощо). Медики та вчителі теж якось пристосовувалися до непростої ситуації – і далеко не кожен за рахунок «подарунків» (хоча, звісно, школи би просто закрилися, якби батьки не збирали гроші на ремонт і приладдя).

Інакше кажучи, той середній клас, який почав складатися в кілька останніх десятиліть існування СРСР унаслідок необхідності конкурувати з Заходом у науково-технологічній сфері, відтак – переходу комуністичної влади до точкових репресій замість тотальних та до задоволення більшого, ніж необхідно для підтримання фізичного існування, обсягу життєвих благ, – той середній клас у своїй масі прагнув змін у країні. Причому змін, образно кажучи, «в європейському напрямі». І попри своє далеко не завжди відповідне статусу середнього класу фінансове становище, ці люди ніколи у своїй більшості не втрачали інтерес до суспільного життя і до інтересів країни. Адже від робітників та подібних до них груп найманих працівників середній клас відрізняється не тільки рівнем доходів, а й родом занять та рівнем освіти. Від вищих суспільних страт – більшою повсякденною практичністю, більшою моральною цілеспрямованістю, тобто іншим етосом, і необхідністю заробляти на існування. Дослідники визначають ще й інші позаекономічні критерії належності до середнього класу: необхідність у самовдосконаленні, самонавчанні, постійному самочинному підвищенні кваліфікації – і наявність достатнього від задоволення повсякденних потреб вільного часу, тобто об’єктивної передумови для того, щоби активно діяти у громадянському просторі, поза економічними і побутовими рамками.

Що такий середній клас був реальним фактом і фактором українського буття, засвідчують події минулих років; бо ж без масових і самочинних дій актуального та потенційного (студентство) середнього класу не стали б можливими ані незалежність України, ані її інституційне зміцнення, ані тиск на адміністрацію Леоніда Кучми задля недопущення її «лукашенкізації», ані підготовка і проведення акцій громадянського протесту проти авторитарних тенденцій влади, які врешті-решт вилилися у Помаранчеву революцію.

Але десь так після 2005 року ситуація почала поволі змінюватися. Щось відбувалося з українським середнім класом. Й одним із симптомів цих змін стало те, що його представники старшого та середнього віку почали викидати на смітники свої книжкові шафи та свої зібрання книжок. Якби йшлося про один такий випадок, то його не можна було би вважати симптомом. Але авторові цих рядків відомі десятки подібних випадків…

Зміни відбулися. На краще? На гірше?

І якби ж то йшлося тільки про втрату пошани до книжок чи про набуття звички до сидіння у рестораціях. Бо ж, скажімо, у Польщі чи Чехії середній клас посткомуністичного суспільства, можливо, ще більше, ніж у нас любить посидіти за столиком і погомоніти про життя (хоча при цьому, звісно, на душу населення там книг публікується і читається незрівнянно більше, ніж у нас, попри всі принади комп’ютерної доби). Але ж у Польщі чи Чехії в принципі неможлива влада, яка тримається на беззаконні «в законі», на постійній брехні громадянам і на систематичному порушенні Конституції. Той самий середній клас, відірвавшись на час від чарчин із «виборовою» чи «бехерівкою» та дружніх розмов про все і ні про що, вийшов би на вулиці і допоміг би чесним політикам навести лад у державі. А якби таких політиків раптом не знайшлося б – висунув їх зі своїх лав або вивів на перші ролі представників інтелектуальної еліти, як, власне, за останні чверть століття вже траплялося у цих країнах – і жодного разу не трапилося у нас.

Проте, варто ще раз повторити, щось трапилося в українському соціумі. І тепер не тільки ті, хто пробився чи був рекрутований до середнього класу за роки незалежності, а й представники старшого покоління прагнуть передусім одержувати від життя задоволення, а не служити нації, державі, своїй фірмі, виховувати у школі чи виші молодь, займатися ризикованим венчурним бізнесом тощо. Інтелектуалізм, бодай показний, також відходить у цьому середовищі на другий план. А громадянська активність локалізується на рівні боротьби із незаконними забудовами, вирубкою парків та скверів тощо.

Інакше кажучи, існують підстави вести мову про «новий середній клас», який не має певного числа рис класичного, «старого», пострадянського. І важко сказати, на що, на які його дії (чи відсутність дій) можна очікувати. Ясна річ, ідеться про певні узагальнення, про переважні настрої та настанови. Певна частина «класичного» середнього класу ще існує, але, схоже, не вона наразі є вирішальним чинником – відтак і політична боротьба за останні роки набула істотно інших вимірів. І не треба це пояснювати лише звичкою і «партії влади», і «лівих сил» (які лівими насправді, ясна річ, не є), і частини партій опозиційного штибу скликати на масові акції оплачених «майданарбайтерів». Суть проблеми тут, схоже, в іншому, у якостях «нового середнього класу».

Важко без конкретних соціологічних досліджень щось упевнено говорити про ці якості, але, видається, чимось схожі процеси відбувалися у середньому класі Іспанії за «пізнього Франко» (1950-60 роки) чи в Росії у перше дванадцятиліття правління Володимира Путіна (частково замаскованого під «президентство» Медведєва). Можуть сказати: нічого страшного в масштабі Великої Історії там не сталося, тамтешній «новий середній клас», що довго не переймався загальнонаціональними проблемами і не ставав на двобій з авторитарною владою, врешті-решт почав діяти, причому в Іспанії – вельми успішно, а в Росії за останні півтора роки – вельми активно. Але Україна має серйозну відмінність від Іспанії та Росії, і невідомо, чи вона збереже свою незалежність у разі, якщо її середній клас, в якому домінує не ідея служіння, а настанова на всебічне життєлюбство, обмежиться сидінням у кафе, інтернет-активністю і ситуативною боротьбою з незаконними забудовами…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG