Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 12:46
(Рубрика «Точка зору»)

У гострих дискусіях щодо ролі й значення української мови в Українській державі наголос занадто часто робиться на естетичному аспекті: мовляв, українська – «калинова та солов’їна», гарна, милозвучна і таке інше. Цей «просвітянський» підхід приховує інший надзвичайно важливий факт, той, що мова, якщо вона має статус державної, є насамперед важелем політики й адміністративного управління і в цьому контексті краса і милозвучність жодного реального значення не мають. Естетика – не є найважливішою чеснотою зброї, головне, аби вони стріляла швидко і влучно.

Мова, крім усього іншого, є основою національної культури, а національна культура є потужною політичною силою. Саме тому за цю силу вже понад 20 років точиться невпинна боротьба в незалежній Україні. Об’єктом закону Ківалова-Колесніченка є не лише мова як така, але й в першу чергу Українська держава, її існування. Адже статус нації у справді незалежній чи постколоніальній державі визначається статусом мови цієї нації. Древні римляни з їхнім велетенським державницьким та адміністративним досвідом недаремно казали: «Чия мова, того й влада». Виходячи з цієї максими, неважко здогадатися, як нині в Україні розподілено владу і чи є Українська держава справді українською.

На відміну від дурнуватих ідей, що намагаються навіяти українцям («хіба це важливо? Аби людина була добра!»), в інших державах, зокрема в сусідній Російській Федерації чудово усвідомлюють значення мови як суттєвого елементу державної політики. Тому й невипадково колишня дружина російського президента Людмила Путіна публічно заявляла: «Росія скрізь, де розмовляють російською!» А прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв закликав активно поширювати російську у світі і наголосив, що цей процес має бути наступальним. Тут немає жодних ілюзій стосовно реального значення мови для забезпечення політичної, ідеологічної та економічної експансії. Це лише в Україні деякі недолугі «державні діячі» щиро переконані, що питання мови то справа купки національно стурбованих інтелектуалів…

Мова як знаряддя державної політики

Як засвідчує історія, чимало провідних держав світу дбали, дбають і дбатимуть про поширення своїх мов за межами національних територій. Наприклад, так робили греки за часів еллінізму, а потім римляни з латиною. Латинська мова панувала в усьому Середземномор’ї протягом багатьох століть, і це було наслідком величезних звершень римської цивілізації. Римляни були геніями адміністративного управління, вони вперше створили фундаментально розроблену систему права, ретельно вироблену наукову мову. Сьогодні в усіх університетах цивілізованого світу студенти-правники вивчають римське право як основу юридичного мислення. Латину вчать медики, ботаніки, зоологи, археологи, історики, фармакологи та інші, незважаючи на те, що ця мова «мертва»… Але справді велика.

Ось чому латинська мова і після загибелі імперії ще кілька віків панувала на європейських теренах, освячена великими досягненнями її носіїв у минулому. Десь до XVI століття латина неподільно панувала в науці, освіті, західній церкві, державному управлінні тощо. Знаючи латинську мову, можна було без проблем навчатися скрізь, від Саламанки в Іспанії до Ягелонського Краківського університету в Польщі.

Лише з XVIІ століття починається несміливий перехід освіченої спільноти від латини до національних мов, саме цим переходом опікувалися перші Королівські академії (Британська, Французька, Іспанська та інші). Вони випрацьовували національні літературні мови як засіб управління і консолідації своїх країн і націй.

У XVII–XVIII століттях в Європі спостерігається гегемонія франкофонії: французька мова стає найпопулярнішою – блискуча культура, поезія, драматургія, філософія, мистецтво, аристократичний побут тощо. А ще особлива політична роль французької держави на континенті.

Через те у Російській імперії аж до середини ХІХ століття панує французька. Починаючи з другої половини ХІХ століття стає помітним лідерство німецької мови. Це було пов’язана не тільки з об’єднанням Німеччини «залізним канцлером» Бісмарком і перетворенням її на велику державу, але також із блискучими досягненнями німецької фундаментальної і прикладної науки, багатьма винаходами і відкриттями. Не випадково навіть у Радянському Союзі до 50-х років ХХ століття найбільш поширена іноземна мова, що вивчалася у школах, – німецька. Англійська тоді ще рідкість, екзотика.

Мовна геополітика в сучасному світі

Після 1945 року починається однозначне лідерство англійської мови, англофонія, чим ця мова завдячує США та їхній ролі у світі. Сьогодні майже всі європейці вміють по-англійськи, але не завжди хочуть нею розмовляти (це особливо стосується німців і французів). У наш час кілька мільярдів людей на планеті або володіють, або бодай розуміють англійську. І це сталося не в результаті нав’язування чи якогось примусу, а цілком мирно.

США, Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія та інші англофонні країни не ставлять свої відносини з іншими державами в залежність від того, як на їхніх територіях почувається англійська мова і не вимагають для неї ніякого статусу (на відміну від лідерів Російської Федерації). Величезні маси населення Землі опановують англійську, бо це справді світова мова, мова найвищих досягнень в економіці, науці й технологіях, у культурі й соціальних модернізаціях. Понад 90% світової наукової інформації поширюється саме англійською. Російською мовою в сучасному світі поширюється 0,5% наукової інформації…

Напевно саме тому знаменитий український хірург академік Микола Амосов (уродженець Вологодської області Росії) ще на початку 1990-х років в інтерв’ю київській газеті сказав: «Якщо українці хочуть досягти успіху в розвитку, вони повинні вивчати англійську, а не російську мову». Звісно, як другу після рідної української.

Розумні країни не підносять поширення своєї мови у світі на рівень політичної експансії і тиску. Цими справами у них тихо, спокійно і ефективно опікуються культурницькі організації на кшталт «Альянс франсез» у Франції, «Інституту Гете» в Німеччині, «Інституту Сервантеса» в Іспанії, «Британської ради» у Британії і так далі. Якщо країна буде символом поступу і розвитку, то її мову залюбки і цілком добровільно вивчатимуть мільйони людей в усьому світі, якщо ж вона задовольняється іміджем відсталості, реакційності та шовінізму, то охочих вивчати її мову, незважаючи на всі заклики, фінансові вливання і вимоги, залишиться обмаль. Навіть «наступальність», до якої закликає прем’єр Росії Дмитро Медведєв, не допоможе. Але завдасть чимало проблем як тим, на кого «наступають», так і врешті-решт «наступаючим».

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG