Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 17:51

Спочатку ми діяли партизанськими методами, навіть «захопили трамвай» – активіст


Ярослав Мінкін (центр)

Ярослав Мінкін (центр)

Київ – Луганське арт-угруповання «Стан» уже близько 10 років влаштовує акти мистецької непокори і намагається привернути увагу до проблем свого міста – як мерії, так і самих мешканців. Так митці «захоплювали» трамвай, аби наголосити на критичній ситуації із цим видом громадського транспорту, організовували флеш-моби, концерти і фестивалі, а зараз створюють культурну карту – путівник по альтернативному Луганську. Очільник об’єднання поет і активіст Ярослав Мінкін розповів про те, як можна змінювати міський простір довкола себе.

– Будь-які спроби покращити щось у місті – процес дуже тривалий. Особливо якщо місто не має значних фінансових можливостей. Наприклад, колись у Росії у місто Перм «влили» великі гроші і спробували «зверху-вниз» зробити місто комфортним для життя. Але з таким сценарієм є певна проблема: коли змінюється керівництво – ці ініціативи дуже швидко згортаються. Так там, до речі, і трапилось. Тому оновлення має відбуватися «знизу» і бути важливими для самої громади, а не тільки для тих людей, які щось планують впроваджувати.
Ми у Луганську протягом, не знаю, десяти років, мабуть, намагалися змінювати ставлення громади до свого міста, показати, як знаходити ті фактори, якими можна пишатися.

– І що, успішно?

Спочатку ми намагалися щось впровадити досить радикально, якимись партизанськими методами
Зараз ми шукаємо більш системний підхід, розробляємо стратегію, і залучаємо городян до обговорень
– Інколи успішно, інколи – ні. Важливо розуміти, що є, наприклад, молодь, і є люди старшого віку. І коли молодь постійно хоче щось змінити, так звані «дорослі» люди всіляко намагаються цьому опиратися. Не те, що вони не хочуть, щоб було краще. Але вони не довіряють молодіжним ініціативам.

Ми думали, що можна провести велику акцію і так от просто змінити ставлення до міста його мешканців. Спочатку ми намагалися щось впровадити досить радикально, якимись партизанськими методами. Або, наприклад, робили «захоплення трамваю», флеш-моб, на який прийшло більше ніж 300 людей. Або привозили у Луганськ відомих українських письменників. Але якщо це якийсь одноразовий захід, то городяни хоча й реагують спочатку дуже бурхливо, але вже через місяць знову говорять, що нічого ніколи тут не було і не буде, бо Луганськ – місто для простих людей, а в місті для простих людей не відбувається нічого цікавого.

Тому зараз ми шукаємо більш системний підхід, розробляємо стратегію, і залучаємо городян до обговорень того, яким вони бачать своє місто і що їм потрібно робити. Як продовження нашого великого проекту зі створення культурних карт, ми збираємо різні аудиторії, із якими намагаємось уявити, як Луганськ виглядатиме у майбутньому. І тут бачимо, що є дуже багато психологічних бар’єрів у людей. Всім дуже легко уявити абстрактне місто-свято, але коли виникає потреба уявити це «свято» в конкретному місті…

– Тобто проблема у психології людей, які живуть у місті? Не у грошах, не у міській владі, яка не підтримує проекти?

Зробити місто комфортним для життя – це, перш за все, дати можливість його мешканцям уявити, що це можливо
– Зробити місто комфортним для життя – це, перш за все, дати можливість його мешканцям уявити, що це можливо. Бо якщо люди у це не вірять, то навіть якщо дати їм усе, що вони захочуть, вони говоритимуть: ні, цього не може бути. Звісно, якщо ти постійно чуєш у новинах, що то у сусідньому будинку вибухає газ, то ще що-небудь відбувається погане, складно бути локальним патріотом. Але все – в голові: якщо ти, припустімо, живеш у будинку без туалету і нічого не робиш, щоб жити в будинку з туалетом, отже, тобі саме так жити і зручно.

– Ви говорите, майбутнє – за низовими ініціативами. Чи знаєте Ви якийсь приклад, щоб отак, зовсім без допомоги влади, вдалося щось реально досягти у масштабах міста?

Часом в одному будинку можуть бути чисті під’їзди і абсолютно загиджені. Все залежно від волі та ініціативи мешканців будинку
– У Москві була низова ініціатива велосипедистів: вони вночі на вулицях наносили розмітку велосипедних доріжок. І їх за це ловила міліція, їх штрафували, і ця війна тривала десь півтора року. А після цього міська влада вирішила, що їм таки потрібно промаркувати велодоріжки. І вона звернулася саме до цих людей, і вже почала разом з ними працювати над створенням велосипедних маршрутів. А зовсім без допомоги влади? Ну, якщо подивитися: часом в одному будинку можуть бути чисті під’їзди і абсолютно загиджені. Все залежно від волі та ініціативи мешканців будинку.

– Ну, це якщо говорити про будинок. А про все місто?

– Якщо уявити ідеальний варіант, що всі стали свідомими і впорядкували те, що їх безпосередньо оточує, можна припустити, що впорядкується і все загалом. Але люди не стануть цього робити, бо вони не впевнені у майбутньому, не можуть нічого планувати, не кажучи вже про те, щоб щось робити для себе та інших людей.

– А як влада луганська реагувала на ваші заходи? Чи зробили вони що-небудь?

Влада, зрозумівши, що від графіті вона нікуди не дінеться, вирішила, що вона буде обговорювати із художниками, де і що можна малювати
– О, можу сказати про певні зрушення, що відбулися за останні два роки. Наприклад, несподівано, коли ми провели кілька заходів зі стріт-арту, нам зателефонували із міської ради: «А ви не плануєте найближчим часом щось розмальовувати?» Ну, ми кажемо, ні. Як так, питають, а ми якраз підготували людину із департаменту архітектури, із якою можна узгоджувати ваші малюнки. Виявилось, що влада, зрозумівши, що від графіті вона нікуди не дінеться, вирішила, що вона буде обговорювати із художниками, де і що можна малювати. А це означає, що стріт-артисти уже не будуть боятися, що їх спіймає міліція, а будуть більш упевнені в тому, що вони роблять цікаву й важливу справу і що це дійсно мистецтво. По-моєму, це вже певне зрушення. Але якщо люди, самі городяни, не будуть контролювати ці процеси, не будуть намагатися вести діалог зі владою, якій вони делегували повноваження, то нічого і не буде.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG