Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 16:11
Сімферополь – Чи не найяскравіший кримськотатарський актор і режисер Ахтем Сейтаблаєв живе і працює в Києві. Грає тут в академічному театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, знімається і знімає фільми. Хоча його постановки і ролі в кримськотатарському театрі були помічені кримським глядачем і відзначені урядовою премією, всеукраїнське визнання до нього прийшло у столиці. Тут він отримав «Київську пектораль». А з фільмом «Чемпіони з підворіття» став переможцем Третього Одеського міжнародного кінофестивалю. Але справжньою зіркою, щонайменше в Криму, він став після прем’єри картини «Хайтарма» – першого художнього фільму про трагедію кримськотатарського народу – депортацію 1944 року. Нещодавно Ахтем Сейтаблаєв знову побував у Криму і з ним поспілкувалося Радіо Свобода.

– Ахтеме, ти народився в Узбекистані, потім повернувся на батьківщину твоїх предків, до Криму, але уже кілька років живеш у Києві. Став киянином?

Крим був, з розповідей батьків, якоюсь землею обітованою, де палицю увіткнеш в землю і з неї відразу виросте дерево
– Я кримчанин, звичайно. Мені так гармонійніше себе відчувати. Справді, я народився в Узбекистані, у 72-му році. Як, власне кажучи, велика частина моїх ровесників, тому що, ні для не секрет, наші батьки під час депортації ще були дітьми. Власне кажучи, моє покоління, практично все народилося у депортації.

Але у мене було дуже хороше дитинство. До якогось періоду, класу 4-5-го, я нічого не знав про депортацію: батьки, як зараз вже розумію, берегли дитячу психіку і не розповідали, чому ми були там. Потім, коли ми стали дорослішими, вони розповіли про те, звідки ми тут, що ми тут, про те, що ми колись обов’язково повернемося до Криму. Для кожного кримського татарина, на власному прикладі це кажу, Крим був, з розповідей батьків, якоюсь землею обітованою, де палицю увіткнеш в землю і з неї відразу виросте дерево.

– Напевно, кримські реалії розчарували?

– Найбільше розчарування було у 80-му році, 11 липня, коли я вийшов з літака о 4-й ранку в тоді ще зовсім маленькому Сімферопольському аеропорту і, на свій подив, не побачив ні пальм, ні берега моря, ні мавпочок на пальмах (сміється). А вилітали з тоді вже великого Ташкентського міжнародного аеропорту і, звичайно, для мене було таке здивування, що та земля, про яку я так багато чув, виглядає зовсім інакше, ніж я очікував. Звичайно, через кілька днів, коли я потрапив до Бахчисараю і Бахчисарайського району і побачив той Крим, про який розповідали батьки. І я зрозумів, що всі ці розповіді – правда. Я пам’ятаю, коли ми до Бахчисараю в’їжджали, побачив на його околицях багато лавандових полів. І ось у мене поняття Батьківщина асоціюється із запахом лаванди.

Афіша фільму «Хайтарма»

Афіша фільму «Хайтарма»

– Зрештою, тепер ти у Криму. Як змінилося твоє життя після «Хайтарми»? Тут цей фільм став подією, причому, не лише в культурному житті, а й громадсько-політичному.

– Сказати, що життя кардинально змінилося було би перебільшенням. Скажу просто про внутрішні відчуття. З’явилося відчуття більшої відповідальності. Хоча б тому, що коли ти зустрічаєшся з молодими людьми, набагато молодшими за тебе, або, навпаки, з людьми похилого віку, які іноді, дякуючи за фільм, раптом починають плакати і обіймати тебе, ти розумієш, що, якщо хочеш хоч якоюсь мірою відповідати і бути врівень тому ставленню, яке ти відчуваєш від цих людей, значить, ти не маєш права обманювати їхні очікування. Я не знаю, до чого це призведе у подальшому. Я мрію далі продовжувати займатися хорошим кіно. Дуже хочеться, щоб наступні кроки, фільми або спектаклі, ролі, відповідали тим очікуванням, які ти відчуваєш від людей.

– Як правило, журналісти запитують у творчих людей про плани на майбутнє на завершення інтерв’ю, але, оскільки ти вже торкнувся цієї теми, точи є якісь плани робити щось таке, щоб відповідати новим очікуванням твоїх глядачів, якщо це не секрет?

Коли українці і кримські татари, Запорізька Січ і Кримське ханство були союзниками, вони були непереможні
Наша команда розпочала роботу над документальною історією про кримську дівчину, яка в 1942 році врятувала від смерті 88 єврейських дітей
– Ні, ніякого секрету тут немає. Вже у вересні знімаюся як актор на одній з українських продакшн-студій. Це фільм за сценарієм Аркадія Ініна. Пам’ятаєте, була чудова картина, «Одиноким надається гуртожиток», із чудовою, царство їй небесне, Наталією Гундарєвою. Це буде 4-серійний телевізійний фільм, своєрідний рімейк. Мене запросили на одну з головних ролей у ньому.

Також мене затвердили на роль у фільмі з робочою назвою «Гетьман», його зйомки розпочнуться у жовтні. Я дуже сподіваюся, що ця картина стане подією в Україні, Це історія про становлення Богдана Хмельницького як гетьмана Запорізької Січі, становлення молодої української держави. І, звичайно ж, там буде дуже велика лінія взаємовідносин із Кримським ханством і ханом Іслам-Гіреєм. Мене затвердили на роль Іслам-Гірея. Що для мене і відповідально, і знаково. Сподіваюся, що це буде саме та сама перша спроба розповісти історію об’ємніше, тому що, це не секрет, що в художніх фільмах, літературних творах, як раз цей дуже непростий період, на мій погляд, представлений дуже однобоко. Як правило, за те, що не встояла українська державність велику відповідальність перекладають на кримського хана Іслам-Гірея. Стверджують, що він зрадив Богдана Хмельницького і пішов, хоча історичні дані говорять зовсім про інше. Якраз тоді, коли українці і кримські татари, Запорізька Січ і Кримське ханство були союзниками, вони були непереможні.

Також ми захистилися і виграли тендер у Держкіно на створення казки-фентезі на українському матеріалі, на основі українських міфів, легенд, казок, хоча це оригінальний сценарій Сергія Гаврилюка та Сергія Ухачевського. Ми зараз перебуваємо в стадії розробки режисерського сценарію.

Одночасно наша команда розпочала роботу над документальною історією про кримську дівчину Саїде Аріфову, яка в 1942 році врятувала від смерті 88 єврейських дітей, під крилом якої вони жили до депортації. Вона їх навчила кримськотатарської мови і мусульманських молитов. І коли її депортували разом з іншими кримськими татарами, ці врятовані від нацистів єврейські діти бігли за машиною, що відвозила її, і кричали: «Віддайте нашу маму Саїде!». Нами написаний тріпнем – це подієвий ряд: що, де, коли відбувається, у нас є напрацювання по співучасті в інвестуванні цього фільму.
Кадр із фільму «Хайтарма»

Кадр із фільму «Хайтарма»


– І хто буде продюсером?

– Не маю права зараз називати цю людину. Але я дуже хочу, щоб це був продюсер зі світовим ім’ям, виходець з України, самі здогадайтеся хто це. У нас одна-єдина людина, яка повною мірою відповідає тому розумінню, що є продюсер. Людина, яка знімає вже фільми в Голлівуді, він ще нічого не знає, але я дуже мрію, щоб він був нашим продюсером, тому що я абсолютно переконаний, що людина такого масштабу, і такого розуміння кінематографічного процесу, і такої внутрішньої культури, я переконаний, що це саме його територія.

– Ахтеме, мої колеги кажуть про тебе, що ти дуже відповідальна людина. Ти маєш свою позицію, свої погляди, відповідаєш за свої слова. Разом з тим, ми бачимо, що в акторському середовищі часто протилежні приклади. Ось нещодавній скандал із відомим російським актором Паніним. Що ти думаєш з цього приводу?

– Люди, які займаються творчістю, тим більше, публічні люди, яким є пан Панін, мають бути набагато ширшими у своїх поглядах, дуже уважні до того, що вимовляють, і дуже дбайливі, як мінімум, до своєї репутації. Панін – людина публічна, він артист, я не беруся судити про його акторських дані, про рівень його обдарування, це не моя справа, про це глядач голосує ногами, приходить на спектаклі з його участю, дивиться фільми з його участю і так далі. Я кажу про те, що, якщо той молодий чоловік, кримський татарин, порушив правила дорожнього руху, – для цього є відповідні служби, ДАІ, які карають винних, ну і відповідна законодавча процедура, причому тут національність? Дорожньо-транспортна пригода не має національності. Звичайно, коли артист, публічна людина, до думки якого, як мінімум, його шанувальники або шанувальниці прислухаються, і його думка є важливою для них, звичайно, мені гірко, що вони опускаються до таких речей. Я щиро сподіваюся, що, напевно, він сказав це зопалу, напевно, був занадто якось емоційно зведений. Але якщо говорити конкретно про Олексія Паніна, то з ним так багато пов’язано скандальних ситуацій, що у мене, чомусь, це не викликало подиву, просто ще один такий штрих до портрета.

– Я був свідком, як один впливовий у Криму чоловік назвав тебе «людиною над національністю», очевидно, маючи на увазі те, що твоя творчість належить всім людям, а не лише кримським татарам. Разом з тим, ти трохи торкнувся теми відповідальності перед кримськотатарським народом, яку ти відчуваєш. Чи бачиш ти ще якусь свою місію всередині кримськотатарської спільноти, окрім свого творчого внеску, коли твоїм ім’ям пишатимуться співвітчизники?

– Як казав персонаж у фільмі «Міміно», такі речі говорите, дорогий товаришу, що відповідати аж ніяково (сміється). Я себе відчуваю Ахтемом Сейтаблаєвим, який робить певну роботу. Якщо це виходить, то чудово. Якщо це знаходить відгук у серцях не тільки кримських татар, ще краще. Те, що роблю я, моя команда, мої друзі, соратники намагаємося допомагати людям відкритися один одному, і ще раз сказати про те, що, перш за все ми всі люди: кримські татари, українці, росіяни, вірмени, греки, болгари. Ми насамперед люди і ось це найголовніше. Я абсолютно переконаний, в тому, що ми, всі ті, хто знімає фільми, хто пише книги, хто працює в журналістиці, радіо, телебаченні, хто пише картини, якщо нам Всевишній дав інструментарій, ремесло, дещицю таланту, і завдяки цьому ми можемо розповідати історії, котрі з одного боку, яскраві та динамічні, але з міцним моральним фундаментом і з масштабними ідеями, то ми зобов’язані це робити. З тієї простої причини, що ми ж всі хочемо, щоб наші діти жили під мирним небом на родючій землі. З добрими сусідами, які поважають тебе, в незалежності від кольору шкіри, тверджень, політичних поглядів і так далі.

Тут згадаю Олександра Юхимовича Роднянського, який у своїй книзі «Вийшов продюсер», що нещодавно видали, навів приклад найбільших американських продюсерів, таких як Джеррі Брукхаймер, брати Вайнштейн. Ви можете в це вірити чи не вірити, але ці люди за відносно короткий певний період часу створили цілу модель життя, завдяки тому, що вони продюсували певні фільми та історії і показали їх світові. Це якраз підтверджує нам думку про те, що твір мистецтва здатний допомогти щось зрозуміти людині, і, звичайно, в ідеальному випадку, допомагає їй змінитися в кращий бік, і, врешті-решт, змінити світ. Може, це утопічна сентенція, але я хочу в це вірити. Напевно, тому існують чудові приклади з культури і живопису, якими ми захоплюємося вже багато століть, роботами да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандта, Рафаеля, Пушкіна, Шекспіра, це вічні твори. Тому я й кажу, що, якщо комусь це дано, в когось є такий інструментарій, то ми повинні намагатися зробити світ кращим. Хоча б із простого, фундаментального почуття, що наші нащадки, наші діти повинні жити у мирі.

– Ти слідкуєш за політикою, за тим, що відбувається в Криму, загалом в Україні та довкола неї?

Мені гірко від того, що Україна перебуває в якійсь ізоляції
– Мені гірко, звичайно, від того, що Україна перебуває в якійсь ізоляції. Я думаю, що ніякої новини не відкрию, коли скажу, що нам завжди здорово, наприклад, чути про Батьківщину захоплені та хороші слова, правда ж? Ми переживаємо гордість, коли кажуть: о, Україна, Кличко, Шевченко! Клас, супер, Україна forever! І дуже гірко, коли крім цих прізвищ є цілий масив різних явищ політичного, правозахисного спрямування, відносин держави і людини, які, на жаль, залишають гіркий осад в душі у кожного, і я не виняток. Мені гірко від того, що у нас за найважливіше визнається не людина.

Нещодавно київська правозахисниця, пані Наталя Беліцер запитала у мене, яка філософія мені ближче: Гегеля, чи яка? Долі народів, долі великомасштабних якихось історичних явищ, або що? Ні, я більше схиляюся до Аристотеля, який колись сказав: якщо ви хочете розповісти історію народу – розкажіть історію однієї людини, і за нею виросте історія цілого народу. Я прихильник того, щоб ми займалися людиною, бо за масштабними яскравими словами – «епохи», «народи» – дуже легко не помічати людину, конкретну, з її проблемами, її радощами, горем, сподіваннями, очікуваннями. Тому я прихильник того, щоб держава дбала про людину, про дитину, про старого, про людину середнього віку, щоб держава була готова, щоб ці інституції, які покликані займатися людиною і зробити максимально комфортним його існування в рамках цієї країни. З різних приводів – з приводу ведення бізнесу, з права говорити і мати свою думку та висловлювати її. З права жити у великому світі, а не замикатися в собі. Я прихильник цього. І коли цього не відбувається, чи, на мій погляд, відбувається погано з якимось дуже великим списком обмежень, що вам може бути це дозволимо, але замість цього у вас не буде того, того і того, то я відчуваю велику прикрість.

– Ти часто буваєш у Криму, ти знаєш, чим живе Крим. Чи все тобі подобається, що відбувається тут?

В Криму, як і загалом в нашій країні, слід багато чого міняти
– Я сказав би як кінематографіст. Крим – унікальне місце, ніякого секрету в цьому немає. Він з давніх-давен був багатоконфесійним, багатонаціональним, багатрадиціональним. І ось наші предки – я знаходжу тому підтвердження в історичних документах, і в літературі, і в записках тодішніх послів різних держав – вже дуже давно знайшли гармонійну форму існування один з одним. Люди тут здавна знають ту формулу нормального життя поруч один з одним: як мінімум мати бажання почути і поважати думку іншої людини.

Я, звичайно, можу помилятися, але, тим не менш, мені здається, що Крим міг би стати таким прикладом того, як можна зробити модель перспективного регіону, що бурхливо розвивається. Якщо говорити про кіно, це ж, крім іміджу, створення величезної інфраструктури. А це все – готелі, транспорт, харчування, спеціально створені павільйони, майданчики, і навколо цього дуже багато людей можуть жити, розвиватися, заробляти собі на хліб насущний, і що не маловажно, підвищувати міжнародний іміджевий рівень нашої країни.

На прикладі тієї ж Туреччини ми бачимо, що коли сприятливі умови для розвитку туризму, і всієї пов’язаної з ним інфраструктури, то вся економіка піднімається, у людей з’являються робочі місця. З того, що принаймні я знаю, з джерел, ЗМІ, у нас в точності до навпаки. Я не відчуваю чіткої ідеології розвитку, концепції турботи про людину. Кожен виживає, як може. Ми якось навчилися жити в Україні паралельним життям: там ті, хто має державну владу і живе якимось своїм життям, тут ми живемо своїм. Я вважаю, що це погано, це шлях у нікуди. В Криму, як і загалом в нашій країні, слід багато чого міняти.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG