Доступність посилання

ТОП новини

В ілюзію не вписався


(Рубрика «Точка зору»)

«Не сиди в окопі, наше майбутнє у Європі», «Даремно намагається лицемір, ми не хочемо в СРСР» – із такими гаслами активісти руху «Молодий Донбас» прийшли на комуністичний мітинг, присвячений агітації за Митний союз. Ще недавно «молододонбасівці» та представники інших українських громадських рухів, пов’язаних із Партією регіонів, самі агітували за цей же союз і переконували співгромадян, що все зло – від «помаранчевих» партій, які неодмінно затягнуть Україну в розбещену, антислов’янську і антиправославну Європу. Але, як пояснювали самі активісти, вони продовжують підтримувати політику президента. А раз президент сказав – у Європу, значить – у Європу.

У Москві такий перебіг подій, звичайно ж, уявляють собі з труднощами, хоча в російській політичній історії таке бувало не раз. Російські політики й експерти придумали спеціально для власного користування міфічний проросійський електорат, готовий розірвати кожного, хто засумнівається в необхідності багатовікової дружби України з Росією – і завдяки якому Партія регіонів і перебуває при владі. Ніхто навіть не намагається згадати, що робив цей же проросійський електорат 1 січня 1991 року, коли на сході і південному сході України за незалежність країни проголосували практично так само, як і на «націоналістичному» заході. Але ж якби жителі сходу дійсно були б налаштовані так проросійськи, ніякої незалежної України просто не з’явилося би на мапі світу.

Ні, я зовсім не почну переконувати читача в тому, що в Донецьку, Харкові чи Одесі живуть замасковані бандерівці, які вдень розмовляють російською мовою і проводять пушкінські читання, а вночі переходять на українську, декламують Івана Франка та чекають у підворіттях російських туристів, що загуляли. Ні, ми маємо справу, скоріш за все, з двома типами політичної свідомості. Політична свідомість заходу України дійсно пов’язана з культом незалежної держави. А політична свідомість сходу пов’язана з культом начальства – і в цьому сенсі вона дуже нагадує російську, тільки от начальство різне. Саме ця повага до начальства і допомогла українській партійній номенклатурі в один день стати номенклатурою державною, отримати такі приголомшливі результати на референдумі 1 грудня 1991 року. І саме ця повага до начальства допоможе Віктору Януковичу і Партії регіонів пережити нахил у європейську сторону без яких би то не було серйозних електоральних проблем.

Те, чого «регіонали» і їхні попередники на сході України дійсно домоглися, так це консервації російського типу політичної свідомості у своїй електоральній вотчині. І Кремлю це подобалося, це здавалося найвищим досягненням «керованої демократії», не випадково ж Партія регіонів є улюбленим партнером і учнем «Єдиної Росії»!

Що ж, Володимир Володимирович може висилати Віктору Федоровичу свою фотографію зі звичним написом – «перемігшому учню від переможеного вчителя». Тому що повага до начальника може спрацювати як в один бік, так і в інший. От уявімо собі – ну, на хвилиночку, – що завтра Олександр Григорович Лукашенко з’являється на білоруському телебаченні і каже, що Митний союз не виправдав його надій і Білорусь вже починає інтеграцію з ЄС. Може хтось думає, що обурені білоруси скинуть «батьку»? А післязавтра Нурсултан Абішевич скаже, що Казахстану не потрібна інтеграція з Росією, а потрібна – з Європою. Або з Китаєм. Хтось буде заперечувати?

Коли я кажу, що насправді ніякого Митного союзу немає, а є тільки союз авторитарних правителів, то маю на увазі наступне: три людини, які погодилися з такою схемою співіснування, можуть знищити її в будь-який момент, тому що за нею немає жодної бази електоральної підтримки, ніяких державних інтересів, ніякої національної ідеї, жодної економічної стратегії. Тільки повага до начальства. Янукович став першим правителем такого типу, що не вписався в євразійську ілюзію і вибрав європейську реальність. І те, що він, як і раніше, може розпоряджатися настроями співгромадян як своїми власними, стане важливим прецедентом для його колег, вимушених із тих чи інших обставин підігравати Кремлю.

(Передрук статті з сайту Російської редакції Радіо Свобода)

Віталій Портников журналіст Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1990 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG