Київ – Хорватський режисер Лордан Зафрановіч привіз до Києва одну з найвідоміших своїх стрічок – «Окупацію у 26 епізодах». У рамках 43-го кінофестивалю «Молодість» глядачам вперше показали повну, не цензуровану версію цього фільму. У інтерв’ю режисер наголосив: його робота перш за все крик проти війни, який, на жаль, мало хто чує.
– Фільм «Окупація у 26 епізодах» викликав велику полеміку в Югославії і у ЗМІ, і серед політиків, і серед простих громадян. Вам навіть довелося емігрувати. Через що? Через відверті сцени, сцену жорстоких вбивств в автобусі чи через війну і саму окупацію?
– Я вважав, що у загальній ситуації зла, яка панувала тоді, фільм має виконувати роль добра. Ми дуже переживали, що показана війна 40-х років, знову повториться у Югославії. Тому цей фільм був криком проти війни. Страшно, що люди, коли починається війна, займають різні ідеологічні точки зору. Наприклад, наші сусіди стають злочинцями. І це мене дуже здивувало і вразило, коли проходила остання війна на Балканах. Я був дуже розчарований у 1991 році, бо я зрозумів, що наші фільми не залишили сліду і що нова війна почалася так само, як і в 1941 році, зло повернулось за тим самим сценарієм.
Я змушений був емігрувати фактично через те, що тодішні злочинці прийшли до влади і було дуже небезпечно залишатися у Хорватії, особливо після смерті президента Туджмана. У своїх фільмах я хотів показати зло, яке чинив наш народ, а вже потім дозволити собі говорити про зло, яке чинили стосовно нас.
Справді, сцена в автобусі є чи не головною. Щоб ви розуміли, у Дубровніку до того не було воєн чи злочинів. Цей фільм виконаний у системі контрастів, оскільки ми хотіли показати крик проти війни. Це саме той слід, який мав би залишитися після фільму.
– Незважаючи на те, що «Окупація у 26 епізодах» – ігрове художнє кіно, багато хто сприймає його як історичне…
– Я справді вважаю, що ми, ті хто займається кінематографом, маємо бути відповідальними. Ми маємо бути дуже уважні, оскільки фільм це не театр, коли вистава триває одну годину і лише один вечір. Фільм залишається назавжди. Маємо звертати увагу на історичність, оскільки «Окупація у 26 епізодах» знята за історичними документами, фактами. Багато сцен було реконструйовано за фотографіями з музею, як наприклад підняття нацистського прапору у Дубровніку. Звичайно, фільм має свою історію і тут це історія про трьох друзів, які зайняли різні позиції.
Я не є історичним хроніком. Я лише автор, що відчуває світ навколо себе і лише так я можу пояснити речі. Після смерті Тіто було відомо, що Югославія розпадеться. І той страх, що Югославія може розпастися в будь-який момент ми намагалися передати в своїх фільмах. І це є агресивний націоналізм, який залишився після Тіто, не лише хорватський, а й сербський і словенський, і який витворив своїх політичних лідерів – Мілошевича, Туджмана, які були націоналістичними вождями.
Повірте, коли я вперше відвідав концтабір «Ясеновац» і ми поверталися звідти у Загреб автобусом, всі почали дуже голосно співати оперні арії, щоб якось викинути з себе те зло, яке побачили дві години перед тим. Що нам залишається робити, як не знімати фільм про це?
– «Окупація у 26 епізодах», «Падіння Італії», «Вечірні дзвони» – ці три фільми відносяться до військової трилогії. Які ще проблеми Ви порушували?
– Так само я зняв фільм про вже згадуваний відомий концтабір «Ясеновац» і він був предметом полеміки з президентом Туджманом. Тоді у його книзі у 1991-1992 роках я був представлений ворогом. Тож коли смерть очікувала за кожним поворотом, було дуже небезпечно залишатися у Хорватії. Також я робив великий документальний проект, який складався з двох частин, «Тестаменто». Це був фільм про військового злочинця Андріса Артуковіча, котрий був міністром внутрішніх справ Незалежної держави Хорватії і котрий підписав закон, за яким кожен міг вбити людину не тієї раси чи релігії. Це стало своєрідним сигналом для того, щоб розпочати розмову про ситуацію 1941-1945 років на території Югославії. Цей фільм став приводом для еміграції, оскільки я мав його закінчити і закінчити у Чехії.
Останнє, що я робив, це серіал про Тіто – тринадцять серій по годині. Я знімав їх п’ять років. Врешті-решт цей серіал показали на хорватському телебаченні і це означало, що я нарешті знову став громадянином своєї країни. Я сподіваюсь, що я зараз зніму одну чорну комедію, яку я знімаю у Спліті. Вона називається «Карузо». Звісно, я знімав і інші фільми. Навіть повірити не можу, що я є автором сотні фільмів.
Довідка Радіо Свобода
«Окупація в 26 епізодах» є першою частиною масштабної кінотрилогії Лордана Зафрановіча про Другу світову війну, що показує звірства воєнних часів. Стрічка зустріла неприйняття та скандал на Канському кінофестивалі 1979 року. Також її було піддано цензурі на фестивалі в Каїрі, коли стрічку намагалися скоротити удвічі. В скороченому, цензурованому вигляді (викреслена тема єврейства, еротичні сцени) фільм демонструвався і в українському прокаті.
Останнього разу в Україні Лордан Зафрановіч був 33 роки тому на тижні югославського кіно, де презентував свою не менш відому стрічку «Падіння Італії».
– Фільм «Окупація у 26 епізодах» викликав велику полеміку в Югославії і у ЗМІ, і серед політиків, і серед простих громадян. Вам навіть довелося емігрувати. Через що? Через відверті сцени, сцену жорстоких вбивств в автобусі чи через війну і саму окупацію?
– Я вважав, що у загальній ситуації зла, яка панувала тоді, фільм має виконувати роль добра. Ми дуже переживали, що показана війна 40-х років, знову повториться у Югославії. Тому цей фільм був криком проти війни. Страшно, що люди, коли починається війна, займають різні ідеологічні точки зору. Наприклад, наші сусіди стають злочинцями. І це мене дуже здивувало і вразило, коли проходила остання війна на Балканах. Я був дуже розчарований у 1991 році, бо я зрозумів, що наші фільми не залишили сліду і що нова війна почалася так само, як і в 1941 році, зло повернулось за тим самим сценарієм.
Я змушений був емігрувати фактично через те, що тодішні злочинці прийшли до влади і було дуже небезпечно залишатися у Хорватії, особливо після смерті президента Туджмана. У своїх фільмах я хотів показати зло, яке чинив наш народ, а вже потім дозволити собі говорити про зло, яке чинили стосовно нас.
Справді, сцена в автобусі є чи не головною. Щоб ви розуміли, у Дубровніку до того не було воєн чи злочинів. Цей фільм виконаний у системі контрастів, оскільки ми хотіли показати крик проти війни. Це саме той слід, який мав би залишитися після фільму.
– Незважаючи на те, що «Окупація у 26 епізодах» – ігрове художнє кіно, багато хто сприймає його як історичне…
– Я справді вважаю, що ми, ті хто займається кінематографом, маємо бути відповідальними. Ми маємо бути дуже уважні, оскільки фільм це не театр, коли вистава триває одну годину і лише один вечір. Фільм залишається назавжди. Маємо звертати увагу на історичність, оскільки «Окупація у 26 епізодах» знята за історичними документами, фактами. Багато сцен було реконструйовано за фотографіями з музею, як наприклад підняття нацистського прапору у Дубровніку. Звичайно, фільм має свою історію і тут це історія про трьох друзів, які зайняли різні позиції.
Я не є історичним хроніком. Я лише автор, що відчуває світ навколо себе і лише так я можу пояснити речі. Після смерті Тіто було відомо, що Югославія розпадеться. І той страх, що Югославія може розпастися в будь-який момент ми намагалися передати в своїх фільмах. І це є агресивний націоналізм, який залишився після Тіто, не лише хорватський, а й сербський і словенський, і який витворив своїх політичних лідерів – Мілошевича, Туджмана, які були націоналістичними вождями.
Повірте, коли я вперше відвідав концтабір «Ясеновац» і ми поверталися звідти у Загреб автобусом, всі почали дуже голосно співати оперні арії, щоб якось викинути з себе те зло, яке побачили дві години перед тим. Що нам залишається робити, як не знімати фільм про це?
– «Окупація у 26 епізодах», «Падіння Італії», «Вечірні дзвони» – ці три фільми відносяться до військової трилогії. Які ще проблеми Ви порушували?
– Так само я зняв фільм про вже згадуваний відомий концтабір «Ясеновац» і він був предметом полеміки з президентом Туджманом. Тоді у його книзі у 1991-1992 роках я був представлений ворогом. Тож коли смерть очікувала за кожним поворотом, було дуже небезпечно залишатися у Хорватії. Також я робив великий документальний проект, який складався з двох частин, «Тестаменто». Це був фільм про військового злочинця Андріса Артуковіча, котрий був міністром внутрішніх справ Незалежної держави Хорватії і котрий підписав закон, за яким кожен міг вбити людину не тієї раси чи релігії. Це стало своєрідним сигналом для того, щоб розпочати розмову про ситуацію 1941-1945 років на території Югославії. Цей фільм став приводом для еміграції, оскільки я мав його закінчити і закінчити у Чехії.
Останнє, що я робив, це серіал про Тіто – тринадцять серій по годині. Я знімав їх п’ять років. Врешті-решт цей серіал показали на хорватському телебаченні і це означало, що я нарешті знову став громадянином своєї країни. Я сподіваюсь, що я зараз зніму одну чорну комедію, яку я знімаю у Спліті. Вона називається «Карузо». Звісно, я знімав і інші фільми. Навіть повірити не можу, що я є автором сотні фільмів.
Довідка Радіо Свобода
«Окупація в 26 епізодах» є першою частиною масштабної кінотрилогії Лордана Зафрановіча про Другу світову війну, що показує звірства воєнних часів. Стрічка зустріла неприйняття та скандал на Канському кінофестивалі 1979 року. Також її було піддано цензурі на фестивалі в Каїрі, коли стрічку намагалися скоротити удвічі. В скороченому, цензурованому вигляді (викреслена тема єврейства, еротичні сцени) фільм демонструвався і в українському прокаті.
Останнього разу в Україні Лордан Зафрановіч був 33 роки тому на тижні югославського кіно, де презентував свою не менш відому стрічку «Падіння Італії».
