Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 06:38

Ввічливим бути не обов’язково, якщо хочете жити поза суспільством – публіцист


Жити в суспільстві вихованих людей приємніше, легше і навіть безпечніше. Добрі манери є продуктом культури того чи іншого суспільства, вони відрізняються в різних країнах, проте спільними залишаються такі риси, як обачність до інших, прояв поваги та доброзичливість. Як вони проявляються у країнах Центральної та Східної Європи, чи помітною є різниця, навіть для людини, яка часто подорожує? Про це я розмовляла з чеським публіцистом українського походження Богданом Копчаком. Із Богданом ми знаємося багато років, тому давно перейшли на «ти».

– Колись Оскар Уайльд дав своїй п’єсі назву: «Як важливо бути серйозним». Наскільки важливо бути чемним у чеському суспільстві, Богдане?

– На мою думку, це дуже важливо, але якщо людина прагне бути бомжем, то про культурну поведінку, ввічливість можна забути. Але це люди, які живуть поза стандартним суспільством, так що якщо не мати такі низькі амбіції, в такому випадку треба завжди думати про те, як вбратись, як поводитись на публіці, які стосунки мати з людьми навколо себе, у під’їзді свого будинку, на вулиці, в автобусі, у школі.

– Голова протоколу президентської адміністрації президента Гавела говорив в інтерв’ю з Радіо Свобода про те, що все починається з домашнього виховання, з домашнього прикладу. Як чеська родина починає навчати своїх дітей? Що вона пояснює? Як оцей процес починається?

На початку дітям аж так багато не пояснюють, або замість пояснення кажуть, так просто треба робити, так всі роблять, так прийнято
– Я переконаний, що на початку дітям аж так багато не пояснюють, або замість пояснення кажуть: так треба робити, так усі роблять, так прийнято. І так є. У дітей з перших рочків, коли вони усвідомлюють собі своє навколишнє середовище, їм кажуть: треба поздороватися з людьми, яких ми зустрічаємо в нашому будинку, в під’їзді, треба поздороватися з людьми, які приходять до нас у гості, треба поздороватися з людьми, з якими починають говорити або здороваються наші батьки.

– Богдане, люди, які побували в Чеській Республіці, можуть сказати, що чемними чеські чиновники, зокрема, з ними були не завжди. І це також стосується поведінки поліцейських у відділі чеської поліції для іноземців. Чи це пояснюється тим, що стандарти культури поведінки залежать від аудиторії, до якої звертаються ці чиновники? Тобто з людьми, які, в принципі, акцептують нижчі стандарти поведінки, вони можуть собі дозволити не намагатися?

– Все набагато складніше. Чеське суспільство за довгі роки звикло до того, що воно однорідне. Чехи не звикли до того, що спілкуються з чужинцями. Це дуже важливо зрозуміти. Коли чеські урядовці почали мати контакт з людьми з інших країн, не тільки з сусідніх країн, а й з далеких країн, де інша релігія, де все якось по-іншому, чеські чиновники взагалі до того не були готові. Ані психологічно, ані мовно.

Наприклад, якщо всі водії будуть знати, що на дорогах сьогодні нема поліції, що всі автоматичні радари вимкнені, через 5 хвилин настане хаос, бо всі будуть робити, що завгодно, тільки не їхати за правилами. І з чиновниками, і їхнім ставленням до чужинців щось подібне. Коли чиновник дозволить собі щось нестандартне стосовно жителя Чехії, він може очікувати, що буде якась скарга, що та людина буде знати, куди цю скаргу написати, зможе підняти телефон. Але коли приходить чужинець, а йому просто грубо переходять на ти, кажуть, отак треба, наступного разу кажуть знову щось інше, часто чиновники впевнені, що чужинець нікуди не піде скаржитися.

А другий момент – часто вони мовно не на рівні. Так що замість того, щоб перейти на англійську, німецьку чи російську мову, чиновники просто тупо повторяють щось, чого той чужинець не розуміє. І в чужинця деколи може виникнути відчуття, що до нього недобросердечно відносяться не тому, що так є, а тому, що між ними є мовне непорозуміння.

– Богдане, ти працюєш журналістом у Празі вже багато років, походиш зі Словаччини, і в ролі чужинця тобі довелося побувати і в Україні, і в Росії. Наскільки ти відчув різницю і у ставленні до чужинців, і у стосунках у суспільстві?

– Якщо порівнювати культуру поведінки, дуже-дуже багато відмінностей. У Росії дуже часто в ресторані сидять і думають, коли у нас є гроші заплатити, ми можемо поводитися так, як хочемо. В Україні таких моментів я не зустрічав. Але молоді люди не автоматично піднімуться з крісла, щоб пропустити сісти пенсіонера. У Празі також буває так, молоді сидять, старших не пускають. Але всі батьки своїх дітей в молодості привчали до того, що «ваші ніжки ще молоді, ви можете постояти, а як бачите тут пенсіонер у трамвай зайшов, відразу встаньте і пустіть його сісти».

Що мені дуже запам’яталося з Росії. Якщо людина в Чехії або у Словаччині заходить у якийсь будинок, то намагається двері притримати, щоб пропустити людину, яка йде за нею, або відчинити двері і просто пропустити людину. У Росії так не було прийнято, бо люди, які йшли за вами і ви їм притримали двері, вони відразу лякалися, вони думали, що коли вони зроблять півкроку, ви двері на них пустите. Було видно, що кожен там дбає тільки про себе, і люди не були готові до того, очікувати, що хтось якось ввічливо може до них поставитись.

– Богдане, я пригадую нашу розмову, коли ти повернувся після висвітлення Помаранчевої революції з України, і згадував про те, як люди ввічливо ставилися одне до одного у Києві. Що, на твою думку, послужило причиною для цього, і як цю зміну можна було б зробити тривалою?

В Україні дуже багато чого змінюється на краще. Треба почекати, і все буде гаразд
– Все потребує часу. Ціле наше життя є якась мозаїка. І люди, які очікують, щоб до них гарно ставилися, повинні самі почати з того, що будуть гарно ставитися до інших. І потім може колись дочекаються того, що й самі будуть приймачами такої якоїсь допомоги, ввічливості. Завжди, коли приходить якась революція, зрушення, люди ввічливі до себе. Я це дуже добре пам’ятаю з революції в Чехословаччині 1989 року. Але потім проходить час, і люди знов закриваються. Але я переконаний, що в Україні дуже багато чого змінюється на краще. І те, що Помаранчева революція залишила за собою, я переконаний, що десь воно глибоко в серцях людей залишається. Треба почекати років із 20, і все буде гаразд.
  • 16x9 Image

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG