(Рубрика «Точка зору»)
Після зустрічі з українським президентом Віктором Януковичем міністри закордонних справ Швеції і Польщі говорили з журналістами без звичних обтічних формулювань. Сама думка про те, що Європа очікує не блефу, а дій – це аж ніяк не те, що очікуєш почути від глави зовнішньополітичного відомства. Однак Радослав Сікорський, як і багато інших європейських співрозмовників українського президента, зрозумів, що закінчився не тільки час блефу, але і час інакомовлень.
Європейці досить довго думали, що розмовляють з Віктором Януковичем і його командою на одній мові – і віддавали перевагу у чіткому і зрозумілому викладу своїх умов мові кулуарної дипломатії, обережного пошуку компромісів, консультацій та обіцянок. Вони не врахували, що Україна – це не єдина цивілізація, а сплав цивілізацій. І та її частина, яку представляють в українському керівництві сам Янукович і його найближчі соратники, – це Схід, а не Захід.
А на Сході, як відомо, всі ці пошуки і консультації сприймають аж ніяк не як бажання домовитися – а як ознаку очевидної слабкості партнера. Звідси і виникли ілюзії, що буквально пронизують українське суспільство від президента до пересічних громадян: нікуди вони від нас не подінуться, підпишуть і так. Якщо вони нас так вмовляють, значить, ми їм дуже потрібні, куди вони без нашої землі, куди вони без нашої робочої сили, і не зможуть вони зганьбитися перед Росією. І, нарешті, вінець творіння – фраза, яка точно ілюструє всю глибину правового, політичного і морального падіння української влади та українського суспільства – не може доля однієї людини визначати долю цілої країни!
Оскільки серед європейських політиків справді було чимало людей, які щиро бажали допомогти Україні у підписанні угоди про асоціацію та розраховували на – смішне слово – розсудливість Януковича, з’явився цілий загін колабораціоністів із лав світлих голів української журналістики та політичної думки, що обслуговували це царство ілюзій і божевілля. А, втім, немає лиха без добра: саме ця наївна віра Януковича в те, що підпишуть і так, і переконаність Путіна в тому, що європейці домовляться з Києвом, тільки щоб насолити великому і могутньому московському цареві, призвели до остаточного розриву настільки схожих за своєю суттю еліт і відвели Україну подалі від трясовини Митного союзу та інших інтеграційних симулякрів, створюваних по сусідству. Але коли прийшов час підписувати, виявилося, що так – не підпишуть.
І тут європейці, що зневірилися у натяканнях і проханнях, зрозуміли, що їх просто не розуміють. І перейшли на мову, яку зазвичай не вживають в дипломатії і брюссельських кулуарах, але яка точно демонструє: пацани приїхали вирішувати проблему, а не для того, щоб на їхні європейські вуха навішувати українську локшину. Те, що людям, які розтоптали право, не потрібно на нього кивати, чудово пояснив у дворі президентської адміністрації Януковича міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт, який наголосив, що європейців «не цікавлять юридичні нюанси і деталі». Ще щось не зрозуміло?
І – диво, диво – як тільки європейці стали розмовляти зрозумілими словами і, найголовніше, зрозумілими поняттями, щось стало в українському королівстві зрушуватися з мертвої точки і зажевріла надія на розуміння, звільнення, підписання. Тому що з пострадянськими лідерами потрібно розмовляти зрозумілою їм мовою – тільки тоді вони повірять, що ти не жартуєш і обдурити тебе не вдасться.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
(Передрук статті з сайту Російської редакції Радіо Свобода)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
