Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 20:17
(Рубрика «Точка зору»)

В українських ЗМІ з’явилися повідомлення про намір державних структур підняти з глибини 50 метрів поблизу мису Тарханкут у Криму радянський підводний човен «Щ-216», що загинув у лютому 1944 року.

Деякі експерти стверджують, що технічно це надзвичайно складно і небезпечно. Мабуть, що так. Проте, на жаль, ніхто не повідомляє про вартість цієї акції для державного бюджету України. Під час останньої світової війни загинули сотні підводних човнів. Чому їх треба піднімати з морського дна – незрозуміло. Аргументи наводяться суто пропагандистські, мовляв, це посприяє патріотичному вихованню. Але промовці завжди уникають конкретики, відповіді на те, про виховання якого саме патріотизму йдеться.

Поняття патріотизму походить від латинського слова «patria» – «батьківщина». Отже, про яку батьківщину тут йдеться? Невже про Україну? Але Україна разом зі Сталіним і Гітлером аж ніяк не сприяла розпалюванню Другої світової війни, Україна в той період не була незалежною державою і радянська армія та флот не були її збройними силами. Спроби ж вищих чиновників України називати нинішню суверенну державу правонаступницею СРСР заперечуються і оспорюються Російською Федерацією. Тож Україна ніяк не може ототожнюватися з Радянським Союзом та його минулим.

Таким чином, у даному випадку йдеться про ще одну акцію з утвердження і виховання саме радянського патріотизму. Це намагання ідеалізувати радянську історію, оспівувати СРСР, а відтак сприяти ідеології його відтворення та відновлення в тій чи іншій формі. Це ідеологія реставрації, в ім’я котрої не шкодують ресурсів нужденної країни. Звісно, це робиться з орієнтацією на президентські вибори 2015 року, щоб ще раз догодити частині електорату, що сповідує комуно-імперські цінності, що позбавляють Україну нормального розвитку як частини європейської цивілізації.

Яке минуле вшановують?

Голова Республіканського комітету Автономної республіки Крим з охорони культурної спадщини Лариса Опанасюк вважає, що в Україні мало пам’ятників героям-підводникам. Мало – це скільки? А нормально, достатньо – це скільки? Вся Україна рясніє пам’ятниками комуно-імперським діячам і катам українського народу. Всілякі косіори, постишеви, котовські, фрунзе, суворови, імператриці Катерини, сталінські маршали, генерали, офіцери і т.д. стоять мало не в кожному селі. Це робилося активними зусиллями райкомів, міськкомів, обкомів КПРС. Вшановувалась і дотепер ушановується в Україні імперська і комуністична Росія, але не Україна з її історією і культурою. Українська історична пам’ять упосліджується і принижується й робиться все це системно, на рівні державної політики, хоча радянський патріотизм за своєю природою є антиукраїнським, деструктивним щодо української нації і держави.

У Криму й досі панує змова мовчанки щодо української історії. Не було такої і край! Удають, що не було ніякої української державної фльоти на Чорному морі в 1918 році, не було українських адміралів Покровського, Остроградського-Апостола, Клочковського, удають, що не визволяла Крим від червоних Армія Лівобережної України полковника Петра Болбочана (що здійснила стрімкий рейд від Харкова до Перекопа), що не проголосувала більшість моряків Чорноморського флоту в 1918 році за те, щоб служити Україні…

А коли в квітні 2008 року за президента Ющенка в Севастополі на Графській пристані встановили меморіальну дошку на честь 90-річчя підняття на щоглах кораблів Чорноморського флоту державного прапора України, з цією дошкою вчинили так, як з дошкою на честь професора Юрія Шевельова в Харкові Добкіна-Кернеса: розбили молотами, а те, що залишилося, втопили в морі… Російські вандали були нагороджені державними відзнаками Російської Федерації. А український (!!!) військовий прокурор у тому, що сталося, звинуватив… українських моряків, мовляв, вони самі були винні в тому, що на них напали українофоби.

Пропаганда радянського, комуно-імперського патріотизму руйнує Українську державу, сприяє зростанню антиєвропейських, антизахідних настроїв, підсилює прихильників нового видання євразійської імперії (число тих громадян, хто сьогодні проти незалежності України, не без допомоги влади вже сягнуло чверті дорослого населення)

Україні вже час згадати про власних героїв, тих, хто воював не «за родіну, за Сталіна!», а за свободу і незалежність таки ж української Батьківщини.

А, може, краще рятувати дітей?

Моторошно буває дивитися, слухати, читати оголошення вбитих горем батьків про те, що їхня дитина вмирає від важкої недуги і конче треба на операцію в іноземній клініці зібрати 50-70-100 тисяч євро чи доларів. Де пересічна українська родина може знайти такі гроші? Добре, як вистачить чуйних людей, а в них – коштів. А як ні – дитина приречена на смерть. Люди залишаються сам на сам зі своїм горем.
Але є держава, влада, уряд. Проте дивна річ, в державі вистачає грошей на підняття іржавого підводного човна з морських глибин, а це шалені гроші, яких би вистачило на порятунок сотень дитячих душ; є кошти на європейські футбольні й баскетбольні чемпіонати, а на те, щоб купити життя хворим дітям грошей немає. Олігархи витрачають сотні мільйонів євро на закупівлю бездарних футболістів із екзотичних країн, а діти України вмирають, бо немає коштів на їх лікування… В багатьох містах країни зводять дорогі й незграбні пам’ятники всіляким «визволителям» (аж ніяк не на добровільні пожертви!), а юним громадянам України всі ці адміністративні «будівничі» на допомогу не поспішають…

І ця абсолютно аморальна ситуація в державі легітимізована, стала нормою і на неї вже ніхто не звертає уваги.

Коли кажуть, що в Україні дефіцит грошей, це неправда. Немає такого глупства, на яке їх не знайшли б. Якщо не бракує коштів на розваги, на комуно-імперську пропаганду, на підкуп електорату, але бракує на те, щоб врятувати життя українським дітям, то з пріоритетами такої влади щось дуже негаразд. І чого варте суспільство, позбавлене елементарної людської солідарності, співчуття до ближнього, розуміння, що саме людське життя є найвищою цінністю? Якби було встановлено мораторій на сумнівні з огляду на справжню суспільну користь витрати з державного бюджету, то можна було б заощадити чимало грошей, щоб подарувати це життя, врятувати від інвалідності багато маленьких українців. Зрештою, діти не винні в дурості, підлості й жадібності дорослих…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG