Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 14:51

Заробітчанство – це пастка – письменниця Наталка Сняданко


Київ – Тема заробітчанства спрофанована, у ній багато надриву і пафосу, переконана письменниця Наталка Сняданко. Вона каже, що не бачила прикладів ні успішної інтеграції в суспільство, де працюють нелегальні заробітчани, ні реінтеграції. «Можливо, ми й переживемо революцію дітей заробітчан», – припускає Наталка Сняданко.

Вчора у Києві Ви презентували книгу «Фрау Мюллер не налаштована платити більше». Про що книга?

– Це книга про українських заробітчанок. У центрі – дві колишні вчительки музики зі Львова, які втрачають роботу і потрапляють у Берлін на заробітки. І тут починається для них інше життя, яке прийнято вважати сумним, страшним, катастрофічним, повним злиднів і непорозуміння. Але саме для них складається трохи інакше. Це дві жінки, подруги, яких поєднують стосунки, зокрема інтимні стосунки. І вони після того, як живуть у достатньо гомофобному середовищі, раптом знаходять людей, які їх розуміють, хоча і працюють нелегально. Але вони відкривають для себе не тільки негативні сторони заробітчанства. Одна з них працює доглядачкою бабці, і її завданням є не стільки доглядати бабцю, як записувати її життєву історію, яку вона з якихось причин не може розповісти своєму синові. Дія відбувається протягом 1 дня. Вранці одна з цих жінок, Христина, читає в газеті, що її товаришка Соломія викинулася з вікна, попередньо вбивши цю бабцю, і не знає, правда це чи ні, і боїться перевірити цю інформацію. І протягом дня вона відтворює життя своє, Соломії, взагалі життя певної епохи. І от під кінець з’ясовується Щось.

– Тобто в книзі присутня тема кохання. А наскільки для Вас був важливий соціальний аспект?

– Там про це є достатньо багато, і мені важко далася ця тема, я її трохи боялася. Бо вона з одного боку не дуже поширена, а з іншого боку трохи спрофанована, в цьому мало щирості і багато надриву, пафосу, який не завжди відповідає почуттям людей, які справді там живуть. Я не знаю, як хотіли б вони, щоб про них писали, я досі цього не знаю. Тому я вирішила не писати, як це я собі думаю, а вирішила почути це.

І коли я збирала ці життєві історії, їх переписувала, перетворювала, я зрозуміла, що це так і треба розповідати. Це мусить бути від першої особи, від багатьох перших осіб. Там є багато різних заробітчанок, здебільшого жінки, і кожна з них говорить своєю мовою. Тобто так як вони говорять на вулиці, і багато де це записано фонетично. І це було важливо, бо ця інтонація втрачається на письмі. Якщо це переписати, це перестає бути щирим, починається театральщина, а хотілося цього уникнути.

– Ви глибоко занурилися в тему, яким Ви бачите явище українського заробітчанства?

Толерація буде проникати глибше і глибше в суспільство, воно перестане бути таким кастовим, закритим, патріархальним і штучно стримуваним у своїй відсталості
– У цьому, ясна річ, дуже багато негативу. Допоки це статусно є так, як воно є зараз, поки наші заробітчани на одному з найнижчих щаблів у тих країнах, де вони працюють, і ні тамтешнє суспільство, ні наше не робить нічого, щоб покращити цей статус «чужого», буде негатив і буде пафос, і надрив.

Але ми можемо порівнювати це з досвідом східноєвропейців, які вже пройшли це все і які зраз сприймають заробітчанство як позитивний досвід. Звісно, не лише позитивний, але такий, що розширює горизонти людей. І ми це також помічаємо. Навіть на такому примітивному рівні, коли на будь-якому нашому базарі бачимо великий вибір італійських делікатесів, і ці продавчині, які ще кілька років тому не мали ніякого уявлення про це, можуть фахово про них розповісти. Це теж якийсь елемент культури, який приходить. Ці люди міняються, їхня психологія міняється, вони бачать іншого… Нехай вони вважають його ворожим і чужим, але вони це бачать, вони це толерують. І ось ця толерація, яка розширюється, це дуже важливо, це не минеться, це буде проникати глибше і глибше в суспільство, воно перестане бути таким кастовим, закритим, патріархальним і штучно стримуваним у своїй відсталості.

– Ви маєте на увазі, що позитив заробітчанства в тому, що ця людина побувала закордоном, попрацювала там і має вже якісь розширені горизонти?

Якби в нас була трудова міграція всередині країни, це був би корисний досвід
– Тут справа не лише в закордоні. Специфіка нашої країни така, що ми мало їздимо всередині країни, переважно кожен знає в кращому випадку свій регіон, і якщо буває десь, це дуже коротко. Я думаю, якби в нас була трудова міграція всередині країни, це був би корисний досвід. Але в нас її нема, оскільки нема розвиненого ринку. Відповідно, люди їдуть закордон. Але, безперечно, будь-яке розширення горизонтів, вихід назовні за якісь задані рамки – це насамперед позитив. Звичайно, є якісь неприємні моменти, але це теж досвід у результаті.

– Але чому українці, на Вашу думку, їдуть за кордон? Це суто економічне питання чи можливість знайти самореалізацію?

– Зараз це вже дуже диференційовано, є звичайно старше покоління доглядальниць, прибиральниць, яке їде з економічно примусу. Але є фахівці, які виїжджають, тому що їм пропонують кращі умови праці. Є айтішники, що працюють у різних регіонах, бо їм так зручно. І це добре, це нормальний світовий процес, фахівці, які можуть знайти кращу роботу деінде, їдуть. Їм це цікаво і це нормально.

– Чи знаходять ці люди повагу чи самореалізацію там?

– Я бачила у якійсь соціальній мережі в інтернеті сайти 20-30-річних молодих українців, які активно працюють і задіяні закордоном на фаховому ринку. Вони починають утворювати якісь групи. Одне одному допомагають. Профспілкою це не назвеш, але вони обмінюються інформацією, досвідом. Я не знаю наскільки їх багато, але це активні рухи.

– Однак все одно видається, що українське заробітчанство має жіноче обличчя… Насамперед ми згадуємо про жінок, які є доглядальницями, прибиральницями, які покинули тут сім’ї, дітей. Чому це так і чи це дійсно так?

Може з’явитися така генерація, яка раптом виявить, що не хоче жити у цій країні. І таких буде критична маса
– Безумовно, це так, і це дуже погано. Я думаю, що у більшості випадків, якби було більш ліберальне законодавство, діти б могли жити із мамами тут чи там, як це відбувається в інших випадках заробітчан з Єврозони. Це велика соціальна проблема, якої бояться також і європейці. Я про це не раз чула у ЗМІ, що в Європі існує страх того, коли до нелегальних емігрантів почнуть їхати їхні діти.Це буде ціла армія.

Я думаю, що їхні діти навряд поїдуть працювати до своїх мам, які працюють на різних непрестижних роботах. Однак цей елемент є непередбачуваним. Невідомо, як це розвинеться. Я не бачу іншого розумного вчинку, ніж легалізація. Так, як це починають робити італійці чи греки. Але далеко не всі європейські країни на це погоджуються. І взагалі, ці процеси відбуваються дуже повільно. Якщо цього не зробити, може виникнути дійсно велика соціальна проблема. Якщо говорити про нас, то ця проблема в Україні вже присутня. Діти виростають і мають хибне уявлення про дійсність, у якій живуть, оскільки стикаються з нею зовсім по-іншому. Я не знаю, чи дадуть вони собі у цьому раду – побачимо це лише у найближчих роках. Ймовірно, що може з’явитися така генерація, яка раптом виявить, що не хоче жити у цій країні. І таких буде критична маса. А, можливо, ми переживемо революцію дітей заробітчан.

– А яким є ставлення держави до цих людей?

Наша держава не має звички захищати своїх громадян
– Я думаю, що нашу країну насамперед цікавить, як добратися до цих грошей. Перекрити шляхи надходження чи щось ще у такому роді. Справді наша держава ставиться до заробітчан так само, як і до жінок. Тобто, вважає це питання вирішеним. Рідко хтось говорить про цю проблему, але коли вже, то говорять, як не про нашу. «Вони ж не у нас працюють, тож нема чого переживати». І це дуже сумно. Тому що, насправді, наша держава не має звички захищати своїх громадян, і ми це прекрасно бачимо на прикладі заробітчан. Якби з боку нашої держави лобіювалися якісь закони на захист заробітчан, то це б і для нашого бюджету було корисним. А так «заробітчанські» гроші приходять до нас чорним шляхом. І до того ж, не завжди потрапляють туди, куди мали б.

– На Вашу думку, чого психологічно найбільше бракує цим людям?

Працювати заради себе – якось не дуже ствердно звучить, а от заради дітей – це вже зовсім інше
– Мені здається, що є така штука, як суто психологічний комплекс «саможертовності». І він присутній у дуже багатьох, особливо у старших жінок, які працюють на дуже важких фізичних роботах. При тому, що у них уже досить дорослі діти, які, в принципі, могли б самі за себе подбати і мали б це робити. Вони самі могли б теж працювати. Але вони не роблять цього, бо це важка праця. І ці жінки мусять продовжувати далі працювати. Я не дуже вірю у суто економічні причини цього явища. Це все ж якийсь комплекс. Можливо, дається у знаки суспільне нагнітання. Начебто матері покинули своїх дітей і мусять їм чимось віддячити. Але насправді ця схема не працює. Але цей комплекс саможертовності залишається неоціненим. Ці жінки у глибині душі ображені. Ніхто не усвідомлює, як їм важко працюється. Але вони продовжують сповідувати імідж успішності. Насправді, коли вони повертаються додому, виникає роздвоєність.Вони імітують успішність, а коли вирушають знову закордон, потрапляють знову у злидні. Вони не мають захищеного існування. І ось цей комплекс жертви ще більше поглиблюється. І це насправді сумно. Тобто це самообман, який не розвіюється. Але з іншого боку, це дає їм сили. Це якась така мотивація, заради якої варто працювати. Треба якусь мету. Працювати заради себе – якось не дуже ствердно звучить, а от заради дітей – це вже зовсім інше.

– Як повернути цих людей додому?

– Чи хочуть вони повертатися додому, це треба їх питати. У більшості випадків люди, які жили більше 5-7 років закордоном, починають відчувати більше себе вдома на тому місці, де вони живуть. Економічна статистика теж не на користь того, щоб повертатися в Україну. Я думаю, що реальнішим сценарієм є легалізація їх на тому місці, де вони працюють, аніж їх насильне повернення назад, звідки вони приїхали. Але, зрештою, це має вирішуватися індивідуально, а не: «виїхав, то не повернешся». Принаймні, якщо вони щось заробляють, то не забрати у них це у вигляді різних поборів.

– А наскільки важко заробітчанам повторно інтегруватися в українське суспільство, звикнути до українських реалій?

Я не бачила прикладів якоїсь успішної інтеграції ні в суспільство, де працюють нелегальні заробітчани, ні реінтеграції
– Я не бачила прикладів якоїсь успішної інтеграції ні в суспільство, де працюють нелегальні заробітчани, ні реінтеграції. Таких механізмів не існує. Я не бачила такого не тільки там. Окрім українців, наприклад у Німеччині, є проблема турків, діти яких народилися у Німеччині і ніколи не були в Туреччині. Часто таких дітей депортують до Туреччини, у якій вони ніколи не були. Але і у тій Німеччині, у якій вони народилися і жили, вони не є соціально адаптованими й інтегрованими. Вони вчаться у поганих школах. Не мають хорошої освіти, відповідно, не є конкурентоспроможними на ринку праці. Це є величезна європейська проблема. Ці емігранти «другого сорту» потрібні європейцям переважно на нефаховій і дешевий роботі. З одного боку, це зручно, а з іншого – це те, що руйнує ринок праці. Це така пастка, яку наразі не розв’язало не тільки наше суспільство, але й європейське. Тут треба щось із цим вирішувати. А що, не я вам скажу.

– А чи можуть ті люди стати щасливими закордоном?

– Я не думаю, що щастя залежить від категорій легальність-нелегальність чи візи у паспорті. Все решта – це якесь внутрішнє, індивідуальне. Я думаю, що щасливим можна бути тут і там, незалежно від роботи. Можна бути високооплачуваним фахівцем як тут, так і там. Але не мати почуття, що ти щасливий. Можна бути щасливим на будь-якій посаді чи без неї.
  • 16x9 Image

    Андрій Баштовий

    Журналіст Радіо Свобода
    !function(d,s,id){var js,fjs=d.getElementsByTagName(s)[0];if(!d.getElementById(id)){js=d.createElement(s);js.id=id;js.src="//platform.twitter.com/widgets.js";fjs.parentNode.insertBefore(js,fjs);}}(document,"script","twitter-wjs");
    Andrii Bashtovyi | Створіть Свою Візитку

  • 16x9 Image

    Марічка Набока

     У 2004 році закінчила Український гуманітарний ліцей КНУ ім. Тараса Шевченка. У 2010 отримала диплом магістра журналістики Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Має публікації в газеті «Громадський захисник», журналах «Книжник-review», «Київська Русь» та інших виданнях. Працювала в програмі «Підсумки» на телеканалі Ера. На Радіо Свобода – з 2007 року. Коло професійних зацікавлень: права людини, українська культура, волонтерський рух.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG