Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 21:44
(Рубрика «Точка зору»)

Колись герой російської сатиричної літератури Козьма Прутков мріяв про запровадження «єдіномислія» в Росії. Нині його мрії в сучасній Російській Федерації втілюються в життя. «Національний лідер», як називають Володимира Путіна найбільш віддані політологи і журналісти, висловив публічно своє невдоволення тим, що в Росії є багато підручників з історії, що дуже по-різному тлумачать російське минуле, сприяючи шкідливому плюралізму в головах тамтешніх школярів. Лідер озвучив побажання-наказ, щоб було написано один стандартний підручник із історії, який дав би вчителям та учням чітке розуміння генеральної лінії Кремля, розуміння, що було добре і що було зле у попередні століття й роки. Язикаті оглядачі вже назвали цей підручник «Коротким курсом історії» В. В. Путіна (за аналогією з «Коротким курсом історії ВКП(б)» Йосипа Сталіна).

Офіційні історики зі складу ще недобитої путінською реформою Академії наук, університетів, а над усе – Російського історичного товариства, кинулися виконувати побажання партії і уряду (справа звична). Не можна сказати, що шкільна історія в Росії не потребує змін і уточнень. Наприклад, питання виникнення Древньоруської держави, що дуже важко викладати по-старому з огляду на існування сьогодні в її історичному центрі незалежної Української держави і очевидний факт наявності Української нації, що суттєво підважує сталі в російській імперській історіографії міфи про древньоруський народ (який ототожнюють з російським), древньоруську мову, про єдність тієї держави і таке інше.

Вирішили російські історики в путінському підручнику відмовитися від поняття «татаро-монгольське іго», замінивши його на «Золоту Орду». Справедливо, адже російські князівства у складі Улусу Джучи мали більше прав, ніж УРСР у складі Радянського Союзу (вони мали власне військо, карбували власну монету, сповідували власну віру тощо).

Хоча й дещо менше, ніж Польща, Чехословаччина, Угорщина і т.д. у межах так званого соціалістичного табору. Та й з сучасними тюркськими і монгольськими автономіями (Татарстан, Башкортостан, Тува, Бурятія, Калмикія, Якутія-Саха) не варто сваритися.

Однак найпринциповішим є питання про ставлення нинішнього російського суспільства до сталінського періоду своєї історії. І це є найважчим у тому завданні, що поставив перед істориками РФ Володимир Путін.

Важкі пошуки ідеології. Квадратура кола

Після дегенерації і краху совєтської імперії, занепаду світового комунізму, що втратив рештки своєї привабливості (за винятком комуністичних заповідників на кшталт Куби й Північної Кореї, та ще частково Китаю, де комуністи заповзято будують капіталізм), у Росії утворився жахливий (враховуючи її традиційну надідеологічність) ідеологічний вакуум. Кремлівський режим без ідеологічної санкції і легітимності своєї влади почувається вкрай незатишно. Тому, щоб позбутися цього убозтва філософії, Кремль хапається ось уже 22 роки за все, що здається ідеологічним порятунком. Хапалися за слов’янофільство: мовляв, слов’яни це мало не єдиний народ (принаймні в межах колишнього СРСР) і тому мають всі гуртуватися навколо Москви. Хапалися за євразійство: мовляв, Росія – це не Європа і не Азія, а окрема особлива цивілізація – Євразія, з притаманними їй особливо теплими відносинами з тюрко-монголами. Російський історик і політичний діяч Павєл Мілюков єхидно зазначив: «Та яка вже там Євразія, суціальна Азіопа…» Тепер хапаються за «Рускій мір» – примару нового ідеологічного Кентавра – комунізовану Російську імперію.

Але, як засвідчують деякі настанови путінського «Короткого курсу», надзавданням виступає реабілітація і адаптація сталінізму в його модерних і прийнятних у ХХІ столітті стилізованих формах до сучасної російської офіційної ідеології. «Олюднити», «лібералізувати» сталінізм дуже важко – це справжня квадратура кола. Але російські «нестори» стараються, і в новому підручнику весь комплекс явищ, що раніше в РФ воліли називати «сталінським соціалізмом» (тоді все, що відбувалося в Німеччині з 1933 року було б логічно назвати «гітлерівським соціалізмом»), тепер буде називатися «радянським варіантом модернізації». Значить, масове нищення людей, ГУЛАГ, Голодомор – це все не просто геноцид і терор, а прагнення великої мети – модернізації і поступу. Чи вистачить сміливості кремлівським історикам визнати, що ця «модернізація» насправді вела до створення системи комунізованого «воєнно-феодального імперіалізму» (так сам Сталін визначав сутність Російської імперії)? Реабілітація сталінізму є насправді спробами легітимізувати сьогодні елементи тоталітарного устрою (не забуваймо, що саме Росія в 1917 році стала колискою тоталітаризму, фашизм в Італії і націонал-соціалізм у Німеччині з’явилися пізніше і під величезним впливом Жовтневого перевороту, що зазначалося у знаменитому листі до Раднаркому СРСР Нобелівського лавреата академіка Івана Павлова: «Ви з величезним успіхом сієте у світі не революцію, а фашизм. До вашої революції фашизму в світі не було») і використати їх в управлінні суспільством. Недаремно режим Володимира Путіна дедалі більше набуває виразних рис неосталінізму.

Як це робиться в Україні

В Україні регенерація сталінізму відбувається у формі відродження комуно-радянського патріотизму. Цей різновид патріотизму має потужний антиукраїнський потенціал, бо такий патріотизм ніколи не передбачав і не передбачає виникнення та існування на радянському просторі незалежних держав.

Він націлений сьогодні на відновлення Радянського Союзу в будь-якому вигляді з будь-якою назвою. Відновлення не є можливим без ліквідації незалежної Української держави та маргіналізації Української нації. Тому ті діячі, які сприяють процесу відродження комуно-радянського патріотизму, повинні чесно сказати українському народові, куди вони його ведуть…

Усі ці елементи радянської монументальної пропаганди, всі ці реконструкції переможних баталій сталінського війська, «визволення» Києва чи Дніпропетровська (суть якого полягала в тому, що на місце відомства партайгеноссе Гіммлера постало відомство товариша Берії…) так чи інакше працюють на оспівування генералісимуса та його імперії як чудового зразка, до відновлення якого (чи, принаймні, певних його соціально-ідеологічних конструкцій) треба прагнути.

Найбільш виграшною для влади формою психологічної ресталінізації виступає в Україні пропаганда ідеологічного конструкту «великої вітчизняної війни», адже об’єктивно цей конструкт виступає адвокатом сталінізму, водночас ставлячи опонентів перед штучним вибором без вибору: якщо ти проти Сталіна, значить, ти за Гітлера, якщо ти проти Гітлера, значить, ти за Сталіна. Цей конструкт постійно відтворює в свідомості мільйонів людей совєтські «цінності», «радянський народ», якого не було (що показали вельми переконливо події 1991 року) і немає.

Ми бачимо цікаві і небезуспішні спроби ідеологічно об’єднати совєтчину з інтересами сучасного антинаціонального (за своїми прагненнями) олігархічного капіталу в Україні. Тут у нас днями деінде «вічно вчорашні» святкували чергову річницю «ленінюгенда» – ЛКСМУ, комсомолу, що брав найактивнішу участь у всіх злочинах комуноімперії. Зокрема, в одному із міст Донбасу на вулицю вийшли червонопрапорні товариші і вивели діточок у червоних піонерських галстуках. Одного з хлопчиків журналіст запитав: «А ти знаєш, хто такий Ленін?» І політично освічений малюк переконливо відповів: «Це Партія регіонів». Здавалося б, не можна з’єднати ленінізм із його ненавистю до приватної власності – і партію «акул великого бізнесу». А, виявляється, цілком можливо… Отже, якщо не відбудеться дрейфу України у бік цивілізованого світу, українцям доведеться жити в специфічному суспільстві, що візьме все найгірше від комунізму і дикого капіталізму. То ж, оновлюючи колишні святкові гасла ЦК КПСС відповідно до поточного моменту, можливо, нас скоро закликатимуть: «Під прапором Леніна до нових перемог олігархічного капіталізму! Ура, товариші!».

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG