Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 15:11
Київ – Одинадцятирічним хлопчиком пережив Голодомор Павло Рожко у селі Піски на Луганщині. Поховав спочатку старшого брата, а потім посивів, коли бачив, як мати ховала батька. Через сивину Рожка не хотіли брати у льотне училище, але він зумів вивчитися й ще встиг у 1945-му політати на бойові завдання й отримати поранення.

У свій 91-й рік Павло Рожко має чудову пам’ять, записує свої спогади, співає у хорі та їздить навчатися в університеті третього віку.

Голодомор називає страшним лихом, яке принесла радянська влада його щасливій і великій родині, його гордим і працьовитим односельцям, його малій батьківщині, де колись жили «вільні козаки, а тепер не говорять українською й підтримують комуністів на виборах».

Найщасливішим періодом свого життя називає дитинство – час до колективізації, коли його родина дружно працювала на власній землі.

Народився Павло Рожко 12 липня 1922 року в старому козацькому селі Піски Новопсковського району Луганської області.

Батько сам у матері приймав пологи. Мама мала проблеми зі здоров’ям, то батько її дуже жалів й відра води не дозволяв підняти
«Народився я, коли батьки працювали у полі. Батько сам у матері приймав пологи. Мама наша мала проблеми зі здоров’ям, то батько її дуже жалів й відра води не дозволяв підняти. Нас у сім’ї було семеро дітей: старші за мене були брати Ваня, Антон і сестра Шура, а молодші були Марія, Петро і Гриша. Батько мав 7 десятин землі, в ярмі у нас ходила корова і бик, коней не було. Мали ще ягнят. Батьки дбали, щоб ми були ситі та одягнуті», – згадує Рожко.


Село Піски жило за старими козацькими традиціями: панів там не було, а життям села керувала рада старійшин із найкращих господарів. За існуючими правилами, кожній новій родині треба було давати шмат землі, щоб вона сама могла себе годувати.

До колгоспів люди у нашому селі жили добре, голодних і нужденних не було
«Через село текла річка Айдар, там було багато риби й ми її ловили. Батько виточував із дерева човни, посуд, шив взуття, я вирізав дерев’яні ложки, і все це ми возили на ярмарок у Новопсков. До колгоспів люди у нашому селі жили добре, голодних і нужденних не було. Хто добре працював, той і більше мав», – стверджує Павло Рожко.

У 30-му році одноосібників вже не було й незабаром почався голод

Колективізація у Пісках почалася з 1927 року. Поприїжджали «козачки» й почали «створювати комбіди – комітети бідноти». Туди йшли ті, хто на землі працювати лінувався й собі не міг ради дати, але влади хотів.

Худобу всю в людей позабирали до колгоспу, сіна не заготували й уся та худобина подохла
«Худобу всю в людей позабирали до колгоспу, сіна не заготували й уся та худобина подохла. До бантин підв’язували корів та коней, бо на ногах від голоду не стояли. А вже як впаде худобина, то вже все», – переповідає жахіття колективізації Павло Рожко.

У 1930 році у селі вже не було одноосібників, усі мусили задарма працювати на полях. Батьки розривалися, бо ж треба не лише працювати, а й родину якось годувати.

Приїхали та забрали все, що залишилося. Старший брат не давав, так його побили й роздягнутим на морозі тримали. Навесні у травні помер
«Батько від колгоспу довго відбивався, але і його загнали. В 32-му році в нас було 14 мішків зерна, а потім сказали залишити зерно тільки для посіву, а решту здати. Батько 7 мішків відвіз, а 7 залишив на посів і на їжу. Не пройшло і трьох місяців, як до нас приїхали та забрали все, що залишилося. Старший брат не давав, бо батька не було удома, так його побили й роздягнутим на морозі тримали. Він ногу відморозив, взялася виразка. Навесні у травні помер. Квіти цвітуть, ми винесли його на вулицю… а він помирає… » – плаче й через 80 літ Павло Рожко.

Діти усі попухли від голоду, їли траву, кору, мідій із річки. Тоді, взимку 33-го року «помер і батько». «Він такий хороший був, так співав українських пісень і в той день перед смертю заспівав «Дивлюсь я на небо». І матері сказав, помираючи, дбай про дітей, бо старший Павло не подужає. Я від того всього посивів. Але батькові слова мене зачепили, то я сам ледве ноги тягав, але ходив скрізь, й за 60 кілометрів ходив, просив їсти й додому носив – меншим», – переказує страшну правду чоловік.

14.11.2013
Свідок Голодомору Павло Рожко

Народився 12 липня 1922 року в селі Піски Луганської області. Розповідає, як забрали все у його родини, як померли брат і батько, й про те, як намагався знайти харчі та врятувати інших своїх братів та сестер від голодної смерті. далі

За словами свідка Голодомору – Павла Рожка з Луганщини, у селі Піски померло багато людей від голоду. Частину відібраного зерна з села вивезли, а частину зсипали у церкву – «з-під дверей висипалося». Люди ж пухли з голоду й помирали. Людоїдства не було, бо у Пісках народ сильний був, але страшні історії про інші села розповідали. Померлих збирала по дворах спеціальна бригада й скидала до однієї великої могили. Павло Рожко, попри те, що став льотчиком, встиг у 1945-у році здійснити кілька бойових вильотів й отримати поранення, найбільшим своїм життєвим досягнення вважає те, що не дав померти від голодної смерті своїм рідним.

Читайте більше тут:

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG