Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 14:36

Треба контролювати владу, щоб не сталося подібне Голодомору – Глузман


Київ – Чому потрібно пам’ятати, що на цій землі, яка зараз є однією з трьох головних житниць світу, у 1932-1933 роках померли від голоду мільйони людей? Як проявляється постгеноцидний синдром у поведінці сучасних українців? Про це Радіо Свобода розповів дисидент і політв’язень радянських часів, президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман.

Експерти кажуть, що така масштабна соціальна катастрофа, як Голодомор 1932-33 років, позначається на поведінкових реакціях багатьох наступних поколінь. Пережите просочувалося навіть у радянські часи тотального замовчування – у вчинках людей, у примовках та приказках.

– Що таке постгеноцидний синдром, у чому проявляється генетична пам’ять про перенесений голод?

Пам’ять, яка існує сьогодні – це свідома пам’ять людей, які знають, що в цій країні зовсім недавно коїлося страшне. Цей геноцид не може вийти із свідомості сучасників, тому що про це знають не тільки люди, які вижили. Про це пам’ятають люди, які робили це
– По-перше, я вважаю, що це не генетична пам’ять, а звичайна пам’ять. Це розповіді батьків, дідів, сусідів і це страшніше. Це було. І було не тисячу років тому десь в Англії чи Франції, а було з нашими дідами.

Я – киянин, народився у свідомій інтелігентній родині й чув про Голодомор не тільки від моїх батьків. Я знав про канібалізм. Моя мама з маленького села Медвин Київської області, і там їли людей. Тому я знаю про це і знає багато людей.

При радянській владі не можна було навіть говорити про це та й ніколи ніхто не писав про це. Але пам’ять, яка існує сьогодні – це нормальна пам’ять, не якась генетична. Це свідома пам’ять людей, які знають, що в цій країні зовсім недавно коїлося страшне.

І це геноцид. Юридична полеміка, яка мене не стосується, але я так це називаю. Цей геноцид не може вийти із свідомості сучасників, тому що ми не існуємо в ізоляції одне від одного. І про це знають не тільки люди похилого віку в селах, які пам’ятають і пережили це, вижили. Про це пам’ятають люди, які робили це і вони теж українці, і росіяни, і євреї, але це громадяни нашої країни. Я не впевнений у тому, що хтось із них розповідає дітям чи онукам, що вони накоїли в 30-ті. Але це було й існують документи в архівах СБУ та й інші документи. Пам’ятати про це потрібно, але потрібно і розуміти, що слід того ми маємо сьогодні у свідомості щойно вільних українців, які залишаються рабами.

– Як проявляється постгеноцидний синдром у повсякденному житті? Зокрема, психологи кажуть про властиве для всіх українців намагання нагодувати кожного, хто заходить у дім. Навіть у радянські часи, і навіть у ті 80-і роки, коли нічого на полицях магазинів не було, у більшості міст Радянського Союзу, окрім Москви і частково Києва, то якщо ви заходили до когось у гості, то вам намагалися щедро накрити стіл.

Перш за все страх перед державою
– Я не певен, що це прямо пов’язано, але мабуть така гіпотеза, як кажуть вчені, має право на існування. Я думаю, що перш за все страх. Страх не перед звіром чи вулканом, а страх перед державою.

Я пам’ятаю, коли був маленьким, я народився у 1946 році, мої тато і мама, які пройшли війну, закінчили її в Берліні й мали нагороди, як вони стискали мої маленькі долоні, коли назустріч ішов якийсь міліціонер. Я думаю, що вони це несвідомо робили. Вони боялися. Члени Комуністичної партії, колишні фронтовики боялися так, як і всі радянські люди.

18.11.2008
Постгеноцидний синдром

Недовіра до влади і невпевненість у майбутньому – такі основні риси постгеноцидного синдрому вбачають філософи в сучасних українцях далі

– З тих пір, цей страх перед людиною у формі нікуди не зник. Він ніби передається з покоління у покоління, і поки що українській міліції не вдалося зробити так, щоб міліції довіряли, а не боялися.

Вибираємо найгірших
– Тут справа не лише в міліції – тут справа й у виборах, тому вибираємо найгірших, різних, я не про нинішню владу. Ми так емоційно обрали Віктора Ющенка… і що вийшло!?

– Про страх говорив у цій студії і свідок Голодомору Павло Рожко, який пережив голод на Луганщині у селі Піски. Він був 11-річним хлопчиком й посивів, коли бачив, як помирав його батько і від того, що відбувалося навколо нього. Ось його розповідь:


– Це розповідь свідка Голодомору Павла Рожка. А хіба зараз українці втратили цей страх? Хіба зараз є довіра до сусіда? Попри свою привітність, все ж українці не довіряють не лише владі, а ще й ближньому – тому, хто живе поруч. Нікому не відкриваються до кінця.

Коли моя генерація відійде, тоді відійде цей тоталітарний радянський страх. Це головна проблема. Люди не вірять нікому, а якщо ти не віриш нікому, то байдуже кого обирати
– Я думаю, що Ви праві. Але я певний, що це не тільки сліди Голодомору – це сліди життя в тоталітарному режимі. І це вийде, коли ми помремо, моя генерація українців відійде, тоді, я думаю, що частково чи повністю відійде цей тоталітарний радянський страх. І це головна проблема, бо це і проблема виборів, не тільки президентських. Люди не вірять нікому, а якщо ти не віриш нікому, то байдуже кого обирати.

– Соціологічні дані, які оприлюднив днями фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», свідчать, що більшість опитаних знають про Голодомор. І з тих, хто знає – половина сказали, що ці свідчення вони отримали від своїх близьких, членів своїх родин Лише 2% сказали, що вони нічого про це не чули. Більшість опитаних вважає, що Голодомор був штучним, що це геноцид проти українців.

Радіо Свобода вийшло на вулицю і розпитувало молодих школярів і студентів, що вони знають про Голодомор і що про це думають:


– Прозвучали різні думки, але є спільне – «треба пам’ятати». Ніхто не розмовляв так, як намагається розмовляти головний український комуніст – Петро Симоненко.

– В Україні є молоді люди, які підтримують комуністів.

Петро Симоненко має таке відношення до комунізму, як я до космосу
– Я розумію. Це інша тема і вона несерйозна. Адже люди шукають простих рішень, примітивних. Але Петро Симоненко має таке відношення до комунізму, як я до космосу.

– Ті, хто себе зараз в Україні називає себе комуністами, кажуть, що Голодомору не було, а був голод через неврожай. Але є ще думка, що пам’ять про Голодомор розділяє людей в Україні?

Через 5-10 років прийде нове європейське покоління. Контролювати владу треба, аби не сталося щось подібне до Голодомору
– Я не думаю, що пам’ять сама по собі роз’єднує. Те, що є різні думки – це нормально. Я сподіваюся, що поки все в Україні розвивається нормально. Ми ж бачимо, що 10 років тому інші погляди були.

Через 5-10 років прийде нове покоління і це вже буде, я думаю, європейське покоління. Вони вже будуть нормально, спокійно ставитись до влади і може навіть навчаться контролювати владу. А контролювати владу треба, аби не сталося щось подібне до Голодомору.

– Дуже часто українців ділять політики й використовують для цього історію. Зокрема, кажуть, що той, хто не пережив Голодомор і жив на Західній Україні ніколи не зрозуміє подолянина або жителя Київщини, які пережили Голодомор. І ті, хто жив на Сході, теж не розуміють. Тобто, Україна це таке механічне об’єднання людей, які не мають нічого спільного між собою.

Ось розповідь жінки, яка під час Голодомору жила у Західній Україні. Вона згадує, як її родина рятувала тих, хто тікав через кордон – перепливав Збруч, рятуючись від голоду.


То що, українці чимось відрізняються від інших народів у бажанні допомогти, бути дружнім?

Ми одна нація. Я не розумію людей, які розділяють
– Ми такі ж дружні, як голландці, як шведи… Я не розумію таких соціологічних термінів як «дружні», «недружні». Ми всі особистості.

Я можу розповісти про свій власний випадок. Коли я був у таборі, я мав дуже близького приятеля Ігоря Калинця. Він розповідав мені, як вони, із західної сторони України, бачили Голодомор. Майже такі ж враження як і у цієї жінки, чиї свідчення прозвучали.

Ми всі маємо проблему моральної та інтелектуальної деформації. Це актуально і у центрі, і на сході, і на заході. Я думаю, що ми одна нація і це не погано. Я не розумію людей, які розділяють. Чим можна розділити луганчанина і донеччанина? У мене є колега, яка каже, що луганці відрізняються від донецьких.

– Звісно, хмельничани від вінничан теж відрізняються. Трохи по-іншому слова вимовляють.

Нам треба жити своїм життям, пам’ятати про ті страшні часи, але будувати зараз нормальне життя
– А в Англії є шотландці… Я думаю, що нам треба жити своїм життям, пам’ятати про ті страшні часи, але будувати зараз нормальне життя.

Я думаю, що у часи Віктора Ющенка якось політизували пам’ять про Голодомор і це прикро. Не треба примушувати дітей пам’ятати про страшні деталі, про це повинні пам’ятати історики. Але всі повинні знати, що тут був Голодомор – не тільки від батьків, діда і бабусі, але й з підручника.

Ми маємо знати, що було, щоб знати, що треба робити, щоб якось краще почуватися в цій країні. Це не найгірша країна в світі.

– Для нас – найкраща, бо вона наша.

Це вже інша країна і тут можна не тільки розмовляти вголос, а можна казати «ні». Треба вчитися користуватися своєю свободою
– Наша! Ми іншої не маємо! Але навіть коли я порівнюю з іншими країнами, то я розумію, що є багато країн, які не мають такої демократії. Зараз я сиджу з Вами і ніякий офіцер не стоїть за склом і не питатиме, чому я сказав так, а не інакше. Це вже інша країна і тут можна не тільки розмовляти вголос, а можна казати «ні». Це не має стосунку до Голодомору, але треба вчитися користуватися своєю свободою.

Коли мене привели «підсвітлювачі» нинішнього президента Віктора Януковича, члени Громадської ради, я перше, що йому сказав при всіх: «Вікторе Федоровичу, запам’ятайте, що я не є Вашим виборцем». То була моя дистанція. Я – вільна людина. Він також вільна людина. Він – президент. Я – просто людина. Але треба користуватися можливістю таке казати. Не всі українці намагаються бути вільними.

– Але без цього, без свободи, як показав якраз досвід Голодомору 32-33 років, можна втратити все – родину, життя, шанс жити нормально.

– Майбутнє.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG