Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 01:02

10 років тому угорським депутатам настирливо радили не визнавати Голодомор в Україні


24 листопада буде рівно 10 років із часу ухвалення парламентом Угорщини резолюції, в якій на прохання української меншини Голодомор 1932-33 років в Україні визнається геноцидом і де угорські депутати висловили свою солідарність з українським народом у боротьбі з тоталітарною комуністичною системою. На прохання Радіо «Свобода» голова Центрального органу самоврядування українців в Угорщині (ДОСУУ) і Товариства українського культури в Угорщині (ТУКУ), голова президії Європейського конгресу українців (ЕКУ) та перший заступник президента Світового конгресу Українців (СКУ) Ярослава Хортяні розповіла про те, якою ціною і зусиллями давалася підготовка цього документа.

– Отже минає 10 років від пам’ятного для української громади Угорщини дня – 24 листопада 2003 року. Але не всі знають, скільки підводних каменів довелося оминути на шляху до ухвали резолюції. Як це було насправді?

В історичному вимірі хронологічничний відрізок навіть у десять років становить великий інтерес для дослідників, не кажучи про самих учасників і свідків тих подій, про які йтиметься. Зараз я можу сказати, що попри усі явні і приховані складнощі і перешкоди, нам досить швидко вдалося домогтись визнання угорським парламентом Геноциду українського народу. У травні 2003 року комісія з питань захисту прав людини, національних меншин і релігії парламенту Угорщини провадила слухання центральних органів етнічних громад країни у поточних справах. По завершенню цієї процедури я звернулася до членів цієї параламентської комісії висловити солідарність із сусіднім народом України, визнавши штучний Голодомор геноцидом українців.

– Якою ж була реакція членів комітету?

Деякі представники соціалістів і вільних демократів відговорювали нас, мовляв, не потрібно домагатися визнання Голодомору в Україні геноцидом
Як не дивно, моє прохання не відкинули. Натомість була пропозиція: «Якщо ви дасте нам документи, у тому числі архівні матеріали, вже у вересні ми повернемося до цього питання». Так і сталося: за літо я попрацювала в Києві у державному архіві України і знайшла багато матеріалів, у тому числі фотодокументів на потрібну тему і впорядкувавши їх, подала в угорському перекладі на засідання згаданої комісії. До цієї папки я також долучила вже ухвалені резолюції деяких інших країн світу – Канади, США, Великої Британії тощо. Активно заохочували і підтримували мене до цього депутати опозиційних на той час партій молодих демократів (ФІДЕС) і християнських демократів. Більше того, значний інтерес і певну підтримку я відчувала навіть із боку правлячої коаліції ліво-центристів, проте не одностайну. Деякі представники соціалістів і вільних демократів відговорювали нас, мовляв, не потрібно домагатися конче ухвали парламентської резолюції і визнання Голодомору в Україні геноцидом, а досить це зробити на високому політичному рівні, вшанувавши жертви Голодомору в парламенті.

– Тобто вони пропонували обмежитися одноразовою акцією, і на цьому досить?

Ні, нас це аж ніяк не влаштовувало. Ми почали домагатися і наполягли врешті-решт на тому, щоб це питання почали розглядати в комітеті з питань захисту прав людини, національних меншин і релігії. Ми були там із моїм першим заступником Юрком Кравченком, головредом нашого часопису «Громада» Василем Плоскіною та тележурналістами. А перед тим мене запитали, чому я не маю на руках готового тексту резолюції. Я здивувалася, бо так далеко ми ще не загадували наперед і досвіду складання подібних текстів у нас не було. Ніколи не забуду, як представники партії ФІДЕС і християнських демократів допомагали нам у цій важливій справі. Це були Ласло Сасфалві, Янош Гарґітаї та інші депутати правих партій. На першому засіданні комісії головуючий Тамаш Зухман так і сказав нам: «Матимете на руках готовий текст – буде розмова, а ні, тоді це – безпредметна бесіда». Відтак я не раз ходила в офісне відділення угорського парламенту і з секретаркою Ілоною Арц вивчали тексти англомовних резолюцій, і складали угорську версію проекту резолюції про визнання Голодомору в Україні геноцидом.

– Як переконували потім членів комітету пристати на Вашу думку?

– На вересневому засіданні цієї комісії ми говорили про український голокост. Й одразу почалися суперечки поміж депутатів щодо цього поняття. Один відомий представник соціалістичної партії зауважив, що голокост – виключно трагедія єврейського народу і що це слово у перекладі з грецької мови означає «смерть від вогню», отже воно не тотожне тим подіям, які відбувалися в Україні впродовж 1932-33 років. Відтак дискусія переросла в політичну суперечку між представниками різних політичних партій Угорщини. У самому її розпалі я втрутилася, сказавши народним обранцям, що ми не для того подали прохання, аби посварити правлячу коаліцію з опозицією, тим більше, що угорська мова дуже багата і на одне значення знайдеться більше синонімів. Я нагадала їм про винищення народу (угорською «népírtás»), адже це поняття цілком відповідає трагедії українського народу 1932-33 років. І коли я це сказала, помітила здивування на обличчях депутатів, і на цьому суперечка між ними припинилася, бо було дійдено загального консенсусу: всі члени комісії погодилися вписати у текст майбутньої резолюції слово геноцид, тобто винищення народу. Це була наша перша перемога на цьому довгому шляху, адже попереду було ще друге засідання комісії та пленарна нарада парламенту.

– Але паралельно з цим відбувалася і тиха підкилимна боротьба політиків, щоб резолюція не була ухвалена в парламенті Угорщини, чи не так?

Я здивувалася, відповівши, що не очікувала, що Угорщина ще й досі боїться Росії
Почнемо з того, що коли я займалася питаннями підготовки резолюції, мені показали лист одного статс-секретаря, прізвище якого я з етичних міркувань наразі опущу, котрий, керуючи управлінням нацменшин, написав: «Просимо комісію делікатно відмовити пані Хортяні». Прочитавши листа, я захотіла зробити копію, але мені не дозволили, сказавши, мовляв, вистачить і того, що ми тобі розкрили цю міжвідомчу таємницю. Отож цей сигнал мене вже насторожив. Відтак раз-по-раз мене стали дуже чемно запрошувати на співбесіди до міністерства закордонних справ Угорщини на тему Голодомору. Я приходжу в МЗС, і зі мною заводять бесіду троє мужчин, чиї прізвища я також не називатиму, хоча я знала, з якого вони відділу. Отож мої співбесідники биту годину намагалися переконати мене, що ідея запропонувати й ухвалити на засіданні парламенту Угорщини резолюцію про Голодомор є невдалою, тому що може зашкодити двостороннім стосункам між Угорщиною та Росією і не відомо, як на це ще відреагує Кремль. Я щиро здивувалася, відповівши, що не очікувала, що Угорщина ще й досі боїться Росії, хіба Угорська держава не є незалежною від Москви і хіба Росія не є демократичною країною? Одна справа, якщо вона успадкувала зобов’язання колишнього СРСР, але ж не його злочини. Отож якщо ми викриваємо історичні злодіяння, назвавши їх своїми іменами, наголосила я у розмові з представниками угорського МЗС, то Росія, якщо не співчуває, має прийняти це хоча б до свого відома. Звичайно, як показали подальші події, російські правлячі еліти і не співчувають народу України, і не беруть це до відома. Отож мої співбесідники погодилися зі мною в тому, що я маю рацію. Однак після цього мене, як кажуть, прямо у лоба запитали, а що на цю резолюцію скажуть у Брюсселі? Я знову висловила чимале здивування, запитавши: «Зачекайте, шановні, адже ви ще недавно боялися Росії, а тепер побоюєтесь реакції Євросоюзу? Буде дуже дивно, якщо угорська преса наведе мої слова про те, що МЗС Угорщини порядкує справи з оглядкою на Брюссель». Але на цьому наша дискусія не припинилася, бо мої співрозмовники взялися знову переконувати мене відмовитися від ідеї підготовки парламентської резолюцції про Голодомор. Наприкінці цієї зустрічі я вже дуже втомилася від цих безплідних розмов. Гірше того: я відчувала практично відсотків на 90, що нашу акцію зірвуть. Я вийшла з будівлі МЗС і порівнялася з греко-католицькою церквою Святого Флоріана, де угорські українці часто проводять релігійні богослужіння. Я була в такому важкому душевному стані, що аж плакала з досади і болю... Церква була на той час уже закрита. За храмом є хрест із розп’яттям Ісуса Христа. Неподалік від цього місця саме прибирала якась бабуся. Вона запитала мене, чого я так плачу. А я відповіла, опустивши конкретні деталі, місце й імена людей, з якими я щойно розмовляла: «Відчуваю, що задумана мною справа, яка повинна бути доведена до кінця, буде зірвана». А вона мені порадила: «Якщо Бог вважає ваші починання чесними і щирими, ви тут помоліться, і Він вам допоможе». Я зупинилася перед розп’яттям Христа і помолилася. Мені стало легше на душі. Йдучи по дорозі додому, думала собі: «Буде що буде: я свою справу зробила, а решта залежить від Бога. На все Його воля. Якщо мені судилася Божа допомога, то я її отримаю».

– Як склалися подальші події?

– Пройшов час, і мені повідомили, що текст резолюції про Голодомор перебуває на розгляді парламентської комісії з питань закордонних справ. Знаючи, що більшість у цьому комітеті становлять соціалісти, я набралася сміливості і пішла в парламент до керівника правлячої на той час фракції соціалістів Ілдіко Лендваї з проханням про допомогу. Мене заспокоїли, сказавши, що не треба дуже перейматися і нервувати, бо резолюцію не зарубають у цьому комітеті. І дійсно, це питання вирішилося позитивно за кілька днів, причому так, що нас навіть і не викликали на засідання цієї комісії, хоча я вже готувалася до цього і думала, як доведеться захистити свою думку про необхідність ухвалення парламентської резолюції про Голодомор. Це вже була передостання інстанція, після якої питання виносять на пленарний розгляд парламенту. Але перед тим, знаючи, який великий спротив є в деяких проросійських колах МЗС Угорщини щодо нашого питання, я попросилася на прийом до глави угорської дипломатії пана Ласла Ковача, голови соціалістичної партії. Розказала йому, як посуваються наші справи, як виглядає текст резолюції, хто підтримує, хто ні. Ласло Ковач зупинив мене, підбадьоривши: «Я вам вірю, пані Ярославо, так що не переживайте: все буде добре».

– Він справді переконав Вас?

Була небезпека, що через посольство України інформація піде до якогось іншого, і наш захід буде зірвано
– Через деякий час ми нарешті отримали запрошення на пленарне засідання парламенту, де, згідно з порядком денним, мали розглядати питання ухвали резолюції про Голодомор. Побоюючись того, що після озвучення тексту проекту резолюції проти нього може проголосувати більшість угорських депутатів, зранку 24 листопада 2003 року я пішла до Маґди Кошаней-Ковач у соціалістичну фракцію, а потім обійшла усі інші парламентські фракції, питаючи їхніх представників, чи вони зможуть підтримати проект резолюції? Мені дали зрозуміти, що і правляча коаліція, й опозиція готові підтримати наше прохання. Отож, по обіді того дня делегація угорських українців кількістю до 30 осіб зайняла місце в гостьовій ложі залу пленарних засідань парламенту Угорщини. А за тиждень до цієї події мене викликають у Посольство України в Угорщині, навіть машину за мною послали, з чого я зробила висновок, що мене будуть відговорювати. Дипломат високого рангу (його прізвища зараз я не хочу називати, адже він до цього дня працює в структурі МЗС України), який на той час заступав посла, дорікнув мені, мовляв, а чому це я не поставила до відома українських дипломатів про нашу акцію, коли вона фактично вже вийшла на фінішну пряму і чому в цьому питанні ми не разом? Оскільки в мене тоді було мало часу на обтічні розмови, я сказала цій людині: «Хочете щиру відповідь? Ми вам не довіряємо, бо якби довіряли, ви б також знали про наші кроки. Але була небезпека, що через посольство України інформація піде до якогось іншого, і наш захід буде зірвано».

– І тоді українські дипломати відмежувалися від вас?

Українці встали зі своїх місць, вітаючи одне одного з великою моральною перемогою
– Як не дивно, цього не сталося: на пленарні слухання до угорського парламенту прийшли і представники Посольства України. Ми чекали на розгляд годину, потім другу, третю... В сесійній залі точилися поточні дискусії депутатів, а в мене знову виник страх, що до нашої резолюції просто не дійде черга. Врешті-решт головуючий оголосив про розгляд проекту резолюції про Голодомор в Україні. У цей час я побачила, як шість депутатів устали зі своїх місць і вийшли з залу. Один народний обранець зробив це дуже демонстративно. Проте решта залишилися. Ласло Сасфалві, як голова парламентського комітету з питань захисту прав людини, нацменшин і релігій, зачитав текст резолюцій. Головуючий поставив проект на голосування. І тоді мене охопив найбільший страх: а що як провал? Аж ні – «за» проголосували 347 депутатів, жодний – «проти» і не було нікого, хто б утримався. Усі наші українці встали зі своїх місць, вітаючи одне одного з великою моральною перемогою; багато хто витирав сльози, нас охопила справжня ейфорія. Відтак ми почали радісно махати руками депутатам урядової опозиції в залі, вони нам. Лунали вигуки «Молодці!», народні обранці проявляли солідарність разом із нами.

– Справді, хто з нас міг на таке сподіватися ще кілька хвилин перед тим?

– Більше того, побачивши таке щире братання опозиції з нами, Маґда Кошаней-Ковач із проурядової фракції соціалістів підійшла до чинного на той прем’єр-міністра Угорщини Петера Медьєші і щось йому прошепотіла. Мій заступник Юрко Кравченко у цей час мені і каже: «Дивись, Ярославо, Петер Медьєші щось унизу тобі сигналить». Отож, уже й прем’єр-міністр мене вітав на відстані, а я у відповідь послала йому повітряний поцілунок і соціалістам сигналила, мовляв, вони молодці, якщо зважились ухвалити таку важливу резолюцію. Радість і справді була всеохоплючою, причому настільки, що коли я через 10 років зустрілася з чинним зараз віце-прем’єр-міністром Угорщини Жолтом Шемьєном на презентації однієї книги, він буквально дякував мені за те, як ідея проявити солідарність з українським народом згуртувала народних депутатів і що вони цим самим зробили дуже велику і добру справу. Це мене так підбадьорило.

– Які можливості для українців Угорщини відкрилися після цієї події?

– Резолюція почала жити своїм життям. На превеликий жаль, в Україні про неї повідомили з купюрами, витягнувши слово «геноцид» . Офіційний Київ побоявся вживати цей термін у той час як в Угорщині ним вже широко послуговувались. 9 грудня 2003 року ми провели в Будапешті велику наукову конференцію, в якій взяли участь відомі українські історики й публіцисти. У музеї терору на чолі з Марією Шмідт за короткий час організували велелюдну сучасну виставку про Голодомор 1932-33 років. Минув час, і на зустрічах з угорськими політиками я почула, яка велика закулісна гра велася довкола цієї резолюції. Виявляється, МЗС Росії подав ноту протесту угорському послу в Москві, через це, виявляється мене і викликали на довгі і виснажливі «співбесіди» до угорського міністерства закордонних справ. Передусім росіяни, як мені повідомили, найбільше чинили тиск на соцпартію Угорщини. Це була велика помилка, як на мене, бо якби посольство Росії не пресувало постійно членів правлячої партії, можливо, депутати і не проголосували б за проект резолюції про Голодомор в Україні 1932-33 років. Але виник ефект зворотньої дії, адже кому подобається працювати під чужий диктат? До речі, за історію роботи угорського парламенту дуже мало випадків, коли присутні на пленарних засіданнях депутати голосують одноголосно.

– Чи можна говорити про вплив цієї резолюції на політичне життя в Україні?

– Після візиту президента Віктора Ющенка до Угорщини у 2006 році та його зустрічі з угорськими українцями, де ми йому докладно розповіли про цю подію, нам зателефонували з Верховної Ради України. Депутати фракції «Наша Україна» просили детально описати умови, за яких було підготовлено й ухвалено цей документ, бо в українському парламенті не набирали достатньо голосів за рішення, в якому Голодомор визнається геноцидом українського народу. Я, звичайно, як могла, поділилася своїми знаннями і досвідом. На додачу порадила народним обранцям шукати нормальних людей у всіх наявних парламентських фракціях – серед соціалістів, регіоналів, представників «Нашої України», «Батьківщини» тощо. Виключення становили тількі комуністи. Отож одностайного голосування все одно не вийшло б, адже Україна до цієї пори відчуває фізичні і ментальні наслідки Голодомору – нації фактично зламали становий хребет. Найбільшим ворогом українців є страх, особливо на сході України, де найбільше заперечують Голодомор і де він проявився найвідчутніше. Уявімо собі, щоб в Ізраїлі хтось взявся заперечувати голокост. Може, там і знайшлося б пару неадекватних осіб, але це одиниці. Особисто я тішуся з того, що чимось могла спричинитися до офіційного визнання голодомору в Україні. Шкода, що новий уряд України та її глава зараз мовчать, ігноруючи тим самим закон України, в якому йдеться про застосування покари до тих, хто заперечує голодомор. Особливо це стосується людей, які нині формують суспільну думку в державі – історики, журналісти, політики, діячі культури, які безкарно знущаються над пам’яттю мільйонів невинних жертв. А порядним дослідникам, в яких ще збереглася совість, треба навчитися захищати приховану історичну правду від неадкватних опонентів з проросійського табору. На щастя, українська молодь вже не має того генетичного страху старших, уся надія на неї, щоб нарешті наше українське суспільство могло вилікуватися від історичної амнезії.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG