Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 00:26

Родину Кучерів від голоду врятувала схована картопля


Голодні роки 10-річний Федір Кучер разом із родиною пережив у селі В’язівок на Черкащині. Хліба, як і в інших, у Кучерів не було. Рятуючись від голоду, родина на кілька місяців переїздила на Вінниччину. Після повернення у рідне село, пригадує нині 90-літній Федір Кучер, рятувалися залишками схованої картоплі, сухими кукурудзяними стеблами, листям. У розмові з Радіо Свобода Федір Кучер розповів:

Заготівля хліба була така – мало того, що забрали все з колгоспу, так оголосили ще зробити закупівлю зерна із присадибних ділянок. Бо не вистачає державі, розумієте. Забрали все із колгоспів. Урожай був хороший, але колгоспникам, хто сіяв, жав і молотив, не дали нічого. Батько теж нічого не отримав. Він взимку був охоронцем на цукровому заводі в Городищі, а на весну знову прийшов у колгосп працювати садівником.

Одним словом, без хліба ми були. І мусили виїхати у Вінницьку область. Там у батька був товариш директором каменоломні, то він запросив нас туди. Вдома, коли вже не дали нічого, то люди почали ходити красти. А в нас було 60 соток городу і чимало вродило картоплі. То ми з батьком викопали у сінях глибоку яму і усю картоплю принесли та заховали. Та й залишили там дядька з дочкою, щоб він жив недалеко, щоб дивився, аби не вкрали картоплю. І поїхали ми у Вінницю. Поїхали ми в грудні, перед Новим роком, і прожили ми там три місяці. Батько у кар’єрі завідував їдальнею, не колгоспною, а державною. То одержували хліб на сім’ю. Влада, мабуть, роздивилася, як це селяни отримують хліб, то їдальню закрили.

А люди вже там голодували, я бачив. До школи там ходив. Якось взимку вийшли діти на перерві, побачили, що внизу біля річки люди, дядьки якісь і коняка лежить. Побігли ми туди усі разом. А ту коняку, чи вона, може, й здохла, не знаю, вони вже ділять між собою. То дядько моєї однокласниці взяв відрубав дві ноги і приніс додому. А сусіда через дорогу, я бачив, їв суп з однієї картоплі. Це зима 33-го, картопля у людей іще була, а хліба не було. А ще бачив, люди взимку з-під річки виловлювали черепашок-молюсків, їли їх. У мене сусід хліба просив кусок…

Весною, якраз перед березнем, закрили цей кар’єр, і ми приїхали додому. У нас там трохи картоплі залишилося, бо дядько ж із сім’єю їв її. Залишилося трохи, але ж треба було ще й на посадку зберегти. То ми зрізали лушпиння з вічками і відкладали на посадку, а те – розтягували, звичайно. У нас із минулого року під повіткою стояли кукурудзяні стебла – одні, без нічого. То батько сказав обдирати верх, а середину ватяну, як у соняшника, витягати. Ми її сушили, товкли, і в картоплю додавали. Щойно відлига прийшла – батько пішов у ліс жолудів шукати. Але немає ніде, визбирали люди ще з осені. Ніде ні жолудя не знайшов. Уже було тепло, як я побачив: іде сусід зі ставку із торбою, повної води. І жаби несе, наловив їх їсти. Я батькові розказав, він пішов подивитися, але уже усіх жаб виловили. Пішли ми в урочище неподалік, нарвали липового листя чимало, вдома насушили, потовкли, поїли.

Восени і взимку картопля ще була у людей, то вони ще так-сяк пережили. Із весни почало ходити багато пухлих. Один за другим, і не свої, а з інших сіл. І хто що йому дасть? Немає ні в кого. А той, хто має, і не дасть.

Якось батько ходив у справах, повернувся та й розказує: ті, які підбирали мертвих, заїхали у один двір, пішли у хату і мій батько за ними. А в хаті лежить мертва жінка з одрізаною литкою – дочка одрізала і вже варить в казані.

А врожай був дуже гарний. Скрізь засіяно було густо пшеницею. Але була об’ява: хто різатиме колоски – п’ять років. Я пас корову, якраз почало наливатися зерно. З колоска можна було вим’яти це зерно. То я картуза зніму, намну колосків у картуз, і їм. Ось так разом з коровою пасся. А це вже білок, то я хоч наїдався.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG