Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 12:09
(Рубрика «Точка зору»)

Листопад в Україні можна назвати місяцем протестів. У 2004 році розпочалася Помаранчева революція, в 2010 – протести підприємців проти Податкового кодексу, і ось тепер, в 2013-му – мітинги проти небажання української влади підписувати угоду про асоціацію з Європейським союзом. При чому всі ці акції тісно пов’язані з персоною Віктора Януковича.

Користувачі соцмереж жартують: українці мають таку традицію – раз в кілька років 22 листопада виходити на майдани своїх міст та мітингувати. Гумор-гумором, але так дійсно є. Спробуємо проаналізувати, чи має шанс Євромайдан, як уже встигли охрестити ці події, стати вдалою акцією протесту?

Чому саме зараз?

Будь-який протест має свої потенційно сильні та слабкі сторони.

Мабуть найпозитивнішим моментом для проведення мітингів зараз є доволі високі протестні настрої населення. Майже чверть українців заявляє про готовність взяти участь в масових виступах. До цього також слід додати дуже високий рівень недовіри жителів нашої країни до влади. Понад 50% не довіряють усім гілкам влади.

До того, що грає на руку мітингувальникам, можна віднести те, що Янукович остаточно ще не порвав стосунків з Європою. І він, і глава уряду Микола Азаров постійно наголошують на тому, що країна продовжує свій рух у західному напрямку. Попри відверту боязнь протестів, президент не мав би відважитися на силовий сценарій його розгону.

У випадку, якщо Янукович вирішить вдатися до придушення мирних акцій, це означатиме для нього повний розрив стосунків із Європою та ізоляціонізм у кращих традиціях Лукашенка. Тоді нашому гарантові доведеться залишитися сам-на-сам із Росією та відійти від «політики шпагату» між Сходом та Заходом, чого йому би зовсім не хотілося.

Під час Помаранчевої революції українці виходили на центральні вулиці своїх міст і сіл. Тоді мітинги охопили всю країну, а не зосередилися виключно на столиці. Подібна ситуація відбулася й на початку Євромайдану, коли водночас із центральним майданом Незалежності, протести розпочалися у Львові, Черкасах, Луцьку, Донецьку та інших містах. Деякі були доволі велелюдними, а деякі, як Донецький, налічували менше десятка осіб, проте головне, що ці люди були і вони вийшли на площі своїх міст за власним бажанням, демонструючи запит на протест та свою незгоду з рішенням влади.

Велику позитивну роль також можуть зіграти організаторські ресурси. За цю роботу взялися «Відсіч» та «ДемАльянс», що мали би виконувати роль «Пори» часів Помаранчевої революції.

Виклики та загрози

Проте для Євромайдану далеко не все так гарно. Існує доволі багато викликів та загроз, які слід буде подолати протестувальникам.

На відміну від Помаранчевої революції, на Майдані цього разу немає єдиного лідера, котрим був Ющенко і довкола персони якого готові були гуртуватися українці. Натомість – є спільна ідея та цінності, навколо яких би й мало відбутися єднання. У ролі ж керівників виступають не лише політики, а й громадські діячі, котрі вийшли на протест трьома днями раніше за заплановану акцію опозиції.

Власне, одним із ключових викликів, котрий потрібно буде здолати протестувальникам – вирішити, як поводитися з опозицією. Частина українців вважає, що опозиція цілком себе здискредитувала, фактично немає достойних політиків, тому не можна віддавати «їм» «наш» Євромайдан. Протестувальники по різному реагують на присутність опозиціонерів на акціях, проте багато-хто виголошує думку про неприпустимість використання партійної символіки під час мітингів – лише державні та стяги ЄС. Без чіткої консолідації позицій цих двох сторін протести приречені на провал або роздроблення на кілька дрібніших Євромайданчиків і… провал.

У суспільстві також існує велика кількість скептиків, розчарованих наслідками Помаранчевої революції та тим, що попередні протести не досягли свого – Харківські угоди все одно були ухвалені, а мовний закон – підписаний. Як змусити цих людей вийти – ось завдання для організаторів мітингів.

Ще одна важлива деталь – нічого не вдасться без місцевих жителів. При чому участь ця має означати не лише безпосередню участь, а й готовність приносити їжу чи брати людей до себе на ночівлю. Без активної участі мешканців столиці у випадку безстроковості протестів, протриматися буде складно.

Важливо, щоби Євромайдан протримався якнайдовше, тому координаторам слід забезпечити безперервне перебування людей на площі. Принаймні, до неділі, на коли запланований головний мітинг і на котрий мають намір з’їхатися українці з усіх регіонів держави.

Саме цей недільний протест має показати Європі, що українці прагнуть підписання угоди про асоціацію навіть попри те, що влада вирішила змінити свій зовнішньополітичний курс. Він має бути масовим. Опозиціонери розраховують на хоча б 50 тисяч протестувальників. На даний момент виглядає, що ця цифра дуже велика і стільки людей вивести не вдасться. Проте тут слід пригадати слова головного свободівця Олега Тягнибока, який, після ухвалення Харківських угод закликав колег по опозиції вивести на Майдан депутатів місцевих рад, чисельність котрих налічує близько 10 тисяч. За аналогією, супротивникам влади слід вивести на мітинги членів своїх партій, а їх разом назбирається під 700 тисяч осіб (600 тисяч – «Батьківщина», 32 тисяч – УДАР, 15 тисяч – «Свобода»). Хоча б сьомої частини буде достатньо для масштабного протесту.

Для того ж, щоби на вулиці вийшли й позапартійні люди, потрібно чітко окреслити вимоги, які протестувальники ставитимуть перед владою. Зараз такий перелік більш-менш сформований. Передовсім – це підписання угоди про асоціацію, а в разі провалу Вільнюського саміту – відставка уряду та перевибори парламенту і президента. Тепер цю позицію слід донести до якнайширшої аудиторії.

Також варто зважати на цифри, котрі надають соціологи. За даними соцслужби «Рейтинг», 65% киян підтримують вступ України до ЄС. Тобто близько 1,5 мільйона жителів столиці, що мають право голосу.

Зберігайте спокій та критичне мислення

Чи збереться достатня кількість людей – прогнозувати важко. Тим паче, що Євромайдан організований через соціальні мережі, чого у нас ще не було. Тому мітингувальникам слід зробити висновки не лише з неуспішних акцій, а й революцій Арабської весни.

Також потрібно, щоби опозиційні політики спробували підірвати монолітність лав правлячої партії, схиливши на свій бік регіоналів та позафракційних, котрі незадоволені маневрами Банкової в бік Кремля. Своє невдоволення висловлювали як мінімум Жванія та Богословська, крім них назбирається ще зо два десятки, чим варто скористатися і спробувати протягнути у Верховній Раді закони, необхідні для підписання угоди про асоціацію. А законопроект про відставку уряду можуть підтримати і комуністи.

Учасники акцій, зокрема координатори, повинні пропонувати чіткий порядок дій, а також моделювати можливі ситуації та швидко відповідати на виклики. В тому числі, у випадку силового згортання Майдану, приходу судових виконавців чи провокацій, що ймовірно спробує застосувати влада.

Самим ж українцям потрібно зберігати критичність мислення та не покладати надмірних сподівань на протести, щоби потім не розчаруватися. Врешті-решт, навіть якщо акція не буде успішною – це не означає, що вона була марною. Тут слід пригадати Революцію на граніті, учасники якої частково добилися своїх вимог. З числа тогочасних протестувальників зараз маємо не лише цілу низку політичних та громадських діячів, а й митців, журналістів, науковців і т.д. Це чудовий момент кшталтування нових громадських лідерів, продовження процесу творення політичної нації та громадянського суспільства.

Важливим залишається питання, чи достатньо в країні тих, кому для протесту достатньо зриву підписання угоди про асоціацію з ЄС? Мабуть, ні, тому потрібно пояснити іншим, що вони теж можуть долучатися, висловлюючи свою незгоду з політикою влади, а не обирати лежання на євродивані, замість того, щоби бути на Євромайдані.

Назарій Заноз політичний оглядач, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG