Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 02:52

Tамара Трацевич

(Рубрика «Точка зору»)

Порівнюючи державу (ми і влада) з людським організмом, візьму на себе сміливість стверджувати, що організм Україна хворий на рак, украй небезпечну, але все ж не завжди смертельну хворобу. При тому, що в кожному живому організмі, яким є і суспільство, є ракові, а в державі це насамперед корупційні, тобто, ворожі до організму, елементи. Ракове захворювання, як правило, діагностується в організмі з послабленим імунітетом.

Тож не дивно, що три сотні літ знищення імунітету української нації колективізаціями, геноцидами, голодоморами, «розстріляним відродженням» для України не минули безслідно: ракова, корупційна, пухлина, яка виникла не раптом, і навіть не вчора але на разі швидко прогресує – це наша влада. Побачити, що з нашою владою все негаразд пересічний люд практично не міг не тільки тому, що ні з чим було порівнювати – залізна завіса Холодної війни між тоталітаризмом та демократією, між азіатчиною та цивілізацією не давав можливості не тільки лікуватись, а й навіть поставити діагноз – а і тому, що нова імперія, «где так вольно дышит человек» мала на меті створити новий різновид homo sapiens.

Homo soveticus це недооцінюючі свої можливості з заниженою самооцінкою пасивні мешканці замість суб’єктних, здібних і вольових Громадян. Хвороба запущена, час, коли убезпечитись або хоча би вилікуватись, як кажуть, малою кров’ю, упущено, але не незворотньо. Бо, як доводять вчені, генофонд повертається до свого архетипу, починаючи з четвертого покоління. А четверте покоління після голодомору 30-х – ровесники Незалежності України, які і мають відновити державний імунітет.

Приклад Польщі

Однак, порівнюючи владу з раковою пухлиною, вже маючи можливість порівняти нашу владу з владою в інших країнах, варто зазначити, що це порівняння не є коректним стосовно демократичних країн, насамперед ЄС. За прикладом далеко не ходити: керівництво успішної сьогодні Польщі, що волею долі теж після Другої світової війни потрапила за колючий дріт соцтабору та була відкинута назад у своєму розвитку, проте імунітет якої не знищувався цілеспрямовано, аж ніяк не можна назвати раковою пухлиною.

Можливо, тому і з’явився Лешек Бальцерович, що незацьковані в соцтаборі громадяни Польщі не встигли втратити громадянську відповідальність? Що саме цей Громадянин пожертвував своєю політичною кар’єрою задля рятування власного народу в здоровому суспільстві скоріше закономірність, ніж виняток. А ще були Громадяни поляки, які зважились на відому «шокову терапію». І приклад цей не поодинокий: чинний канцлер Німеччини мешкає у трикімнатній квартирі у «хрущобі», президентів штрафують за порушення ПДД, інші йдуть у відставку, бо були помічені у плагіаті… Не небожителі, тобто.

Для нас, що після оголошення незалежності перебували в ейфорії від усамостійнення від мачухи та очікуванні манни небесної як нагороди за таку сміливість, навіть усвідомлення, що за відокремлення, що пройшло у нас безкровно, на відміну від інших колишніх радянських республік, доводиться заплатити добробутом, вже стало шоком, оскільки було прямо протилежним очікуваному. І не тільки для пересічного люду, який важко назвати громадянами попри навіть те, що проголосували за незалежність.

При тому, що у зовсім невеличкої частки суспільства резонувало одвічне прагнення свободи, незалежності, переважна більшість українців, голосуючи за незалежність, вважала себе чи не героями через таку сміливість. Хоча, ніде правди діти, і насамперед можновладці, голосували не стільки за незалежність, скільки за те, щоб не ділитись з азійськими республіками, які дотувались зі спільного казана СРСР, чи не основним наповнювачем якого пропагандисти незалежності називали саме нас, українців. Про те, що СРСР – організм політичний, свідомо спотворений, штучний, тоді не йшлось.

Та після ейфорії першого кроку – нібито політичної незалежності від кровососа, після діагностування пухлини, на той час, можливо, ще не злоякісної, треба було, як це зробили поляки (це найяскравіший приклад), а згодом і балтійська тріада, – починати лікування, болісні процедури.

Практично у всіх країнах, що виборсались із багнюки соцтабору, була проведена люстрація, і це був болісний, але, як показав час, безальтернативний крок, хоча декому здавалось, що позбуватись досвідчених адміністраторів не можна. На жаль, у нас встановлення жахливого діагнозу замість свідомої волі до здорового життя спричинило просто страх: куди ще затягувати паски, коли животи і так майже поприсихали до хребтів, де брати досвідчених менеджерів, якщо позбавитись всіх найкращих організаторів, які були долучені до управління державою.

Тож, страх перед важким лікуванням і сподівання, що можна врятуватись домашніми, м’якими ліками, призвели до того, що маємо – ухиляння від оперативного втручання може бути вже майже смертельним. Майже. Бо смертельність або несмертельність навіть в такій стадії залежить насамперед від налаштованості на життя або смерть. При тому треба усвідомлювати, що лікувати треба не прояв хвороби, а весь організм, який сам впоратись вже нездатен і потребує зовнішнього втручання висококваліфікованого профільного фахівця, а ще краще консиліуму, який скликає ведучий лікар. Цим ведучим лікарем в державі зазвичай є патріотична інтелектуальна еліта.

Необхідна воля суспільства до змін

В онкології, як і в державотворенні, лікування, особливо на стадіях, коли пропущена можливість легкого, ну, майже легкого, лікування дуже жорстке. При тому досвід і людей, і країн, що процедуру оздоровлення вже пройшли і на разі є здоровими, підтверджує, що лікування, як правило, починається не з видалення злоякісної пухлини, а в державотворенні – революції, які за оперативного втручання мають властивість активізуватись в ослабленому хворобою організмі, а з її знешкодження, некротизації. В іншому випадку організм відповідає такими метастазами, які ми могли спостерігати на прикладі наслідків жовтневого перевороту.

Як у медицині, так і в державній політиці, жорстке лікування є вже майже безальтернативним. В онкології хіміотерапія покликана не тільки припинити активність пухлини, яка є згустком, концентрацією клітин, наших, власних клітин, що, переважно за нашого потурання, перетворились на смертоносні, і не тільки для організму, який вони з’їдають, а і для них самих, бо життя поза власного організму вони мати не можуть апріорі. Так і корумповані можновладці, що ведуть свою країну до краху, не мають політичної перспективи в успішних країнах, де вони на разі мають маєтки, відпочивають, лікуються, навчають дітей.

І якщо в онкології організм до оперативного видалення некротизованої пухлини готується за допомогою хіміотерапії, то в суспільстві цю роль має виконувати насамперед воля суспільства до змін своїми силами, без розрахунку на домінуючу, вирішальну, зовнішню допомогу. Бо підтримка організму живильними розчинами, глюкозою, наприклад, призводить до зворотного ефекту: зміцнюється не організм, а пухлина, яка прискорює кончину організму, на якому паразитує.

А тепер дозволю собі нотацію: аби одужати, треба, насамперед, сприйняти діагноз, не впасти у відчай, і бути готовими вистояти у нерівній боротьбі, виборюючи своє право на життя, а не очікуючи, що хтось це зробить за нас і без нас, і, головне, не забуваючи бути пильними, бо ракові клітини в будь-якому організмі завжди присутні і завжди готові до чергового бою.

Тож, витратьте, куме, сили, аби бути живим і здоровим!

Tамара Трацевич – член НСЖУ, голова ради Центру прав людини «Древо життя»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG