Доступність посилання

logo-print
07 грудня 2016, Київ 16:40
(Рубрика «Точка зору»)

Це видається глибоко символічним, навіть містичним, що європейська перспектива України зараз вирішуватиметься у Вільнюсі. Адже майже п’ятсот років тому українці допомогли цій теперішній литовській столиці лишитися в європейському просторі. Отож, чи віддасть тепер Вільнюс свій «борг»?

Битва за Вільнюс під Оршею

Про цю історичну для Східної Європи битву майже не знають в Україні. П’ятсот років тому значна частина нашої землі, в тому числі Київ, входили до складу Великого князівства Литовського. Згідно з російською історіографією, в наших підручниках часто можна зустріти думку, що ця держава була для нас «чужою» і загарбала наші землі. Хоча, насправді, її варто розглядати як наступницю Київської Русі. І територія її переважно була руською, і мова державна теж руською іменувалася. Зрештою, руські, власне українські, можновладці мали в ній сильні позиції. Та й саме Вільно, теперішній Вільнюс, було руським містом, де жили предтечі сучасних білорусів.

У той час набирає сили Московія, яку, до речі, не вважали «правдивою» Руссю. У плані політичному вона продовжувала більше традиції Золотої Орди, а не Київської Русі. Московити з другої половини ХІХ століття починають здійснювати активну експансію на Захід. 1478 року під їхніми ударами впала Новгородська республіка, яка й економічно, й культурно була пов’язана з європейськими землями. У 1512 році московський цар Василь ІІІ починає війну з Великим князівством Литовським. Військо московитів бере в облогу Смоленськ (у той час це місто й уся Смоленщина була частиною Білорусі; лише пізніше воно, як Псков і Новгород, були помосковщені). Василь ІІІ вирішує завдати смертельного удару. У червні 1514 року йому вдається зібрати 100-тисячне військо. 1 серпня впав Смоленськ. Дорога до столиці Великого князівства Литовського стала відкритою.

У князівстві збирають армію, яка б дала відсіч ворогові. У ній були загони з Білорусі, України, Литви, Польщі (у той час вона була в унії з Великим князівством Литовським). Очолював це військо український князь Костянтин Іванович Острозький. Князівству не вдалося зібрати співмірне московитам військо. Інша річ, що воно було краще озброєне, використовуючи досягнення тогочасної європейської військової техніки. А військо московське мало застарілу зброю, притаманну татарам. І взагалі за тогочасними описами московське військо майже не відрізнялося від татарського. Мала відбутися битва не лише двох армій, а, за великим рахунком, двох цивілізацій.

Битва відбулася на початку вересня 1514 року під білоруським містечком Орша на берегах Дніпра. Армія московитів утричі переважала військо князівства (співвідношення приблизно виглядало таким чином: 100 тисяч проти 30). Відповідно, московити мали всі шанси на перемогу. Їхні полководці навіть не сумнівалися в цьому.

Не буду описувати хід битви під Оршею – це зайняло б багато місця. Зазначу таке: військо Великого князівства Литовського блискуче виграло цю битву. Сталося це передусім завдяки військовому генію князя Костянтина Острозького. Ця перемога викликала величезний резонанс у Європі. Вона знайшла відображення і в літературі, й образотворчому мистецтві.

Не важко уявити, що було б, якби московити перемогли. Вони б захопили велику частину Великого князівства Литовського. Вільно могло б опинитися в складі Московського царства й згодом стати, як Новгород, Псков та Смоленськ, глибинкою «русского мира».

Нова битва між Європою і «московською Азією»

Історія ніби повторюється. Як майже п’ятсот років тому на Дніпрі під Оршею відбулася битва між Європою та «московською Азією», так і сьогодні йде така битва на берегах цієї ріки. І місцем цієї битви є Київ. До речі, призабутий український мислитель Францішек Духінський, твори якого були досить популярними у Франції в середині ХІХ століття, вважав, що цивілізаційний кордон між «Європою» та «Азією» якраз проходить по Дніпру. Не будемо абсолютизувати цю тезу. Цей «кордон» часто пересувався як на Схід, так і на Захід. Але Дніпро й донині лишається важливою демаркаційною лінією.

Взагалі, якщо розібратися, історія Центральною і Східної Європи за останні століття – це історія змагань між Європою та «московською Азією». Звісно, форми цих змагань змінилися. Сумнівно, що хтось зараз буде вдаватися до відкритих збройних конфліктів. Тепер для цього є торгові війни, інформаційні… Замість того, щоб кидати військові загони в бій, можна закрити (або відкрити) ринки, створити відповідні інформаційні ресурси (або ж ліквідувати їх), пролобіювати «потрібних» політиків тощо. Словом, змінюються форми, але суть не міняється.

Певно, не варто ідеалізувати Європу як цивілізаційну модель. Вона має свої плюси і свої мінуси. Але європейське суспільство – це суспільство, в якому панує не стільки право сили, скільки закон; де існують визначені правила гри і де людина, граючи за цими правилами, відчуває себе вільною і захищеною. Модель же «московської Азії» – це право сили, а не сила права. Там людина безсила перед «сильними світу цього». Розумію, що, характеризуючи ці моделі, вдаюся до спрощення. Але, як на мене, саме це є засадничою відмінністю між цими двома цивілізаційними світами.

Звісно, країни «московської Азії» можуть бути заможніші, навіть ефективніші, ніж деякі країни «справжньої Європи». Однак в останніх людина – лише гвинтик державного механізму. І повинна вона поділяти «колективну думку». Тому сумніваюся, що людина в країнах «московської Азії» (навіть відносно заможних!) відчуває себе комфортно.

Зараз в Україні ведеться своєрідна «дискусія». Мовляв, євроінтеграційні кроки України можуть привести до розриву з Росією економічних зв’язків, а це приведе до втрат, зниження життєвого рівня. Воно ніби й так. Проте на це прихильники євроінтеграції України особливо не зважають. Чи потрібне їм «благополуччя», забезпечене олігархічними кланами? Певно, для них значення мають інші цінності. Цим людям потрібні нормальні умови, в т.ч. й правові, які б давали їм можливість самостійно заробляти собі на життя, а не чекати подачки від олігарха чи то у вигляді «робочих місць», чи «благодійної допомоги».

Ці люди хочуть бути вільними!

На жаль, Україна не є європейською державою, як дехто вважає. Точніше – вона напівєвропейська. І на це є поважні причини – культурні, ментальні, політичні, історичні. Не будемо говорити про них. Це предмет для великої й серйозної розмови. Нагадаю лише, що значна частина нинішньої української території ніколи (!) не входила до держав європейського типу. Це землі на Сході й Півдні, де панували такі «азіатські» держави, як Кримське ханство, Оттоманська й Російська імперії. І цей «азіатський спадок» не міг не вплинути на українців.

Власне, зараз Україна є територією цивілізаційної битви між Європою та «московською Азією». І сили як з одного боку, так і з іншого приблизно рівні. Хто виграє цю битву в Києві? Чи допоможе проєвропейській Україні Вільнюс? Чи європейським українцям треба розраховувати лише на власні сили?

Але як би ми не відповідали на ці питання, заглядаючи в майбутнє, уже зараз зрозуміло, що від результатів цієї битви, як битви під Оршею п’ятсот років тому, залежить цивілізаційна доля значного фрагменту східноєвропейського простору. І не лише українського.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG