«Компартія жива, бо комунізм живе у наших головах і душах» – Маринович

Київ – Оприлюднення інформації про належність до Компартії Радянського Союзу не на жарт обурило свободівку Ірину Фаріон. Ці дані вона спершу гаряче заперечувала, а згодом пояснила, що «вступила в лайно з мотивів кар’єрного зростання». Між тим серед її колег-депутатів чимало тих, хто свого часу з тих чи інших причин теж був комуністом, але, на їхню думку, належність до КПРС – не вирок. Подібної думки і ті, кому вступу до Компартії вдалося оминути. Тим часом експерти наголошують, що комунізм в Україні житиме доти, доки українці не навчаться визнавати своїх помилок.

Не лише не був, але і не хотів бути членом Компартії колишній голова СБУ, а нині депутат від фракції УДАР Валентин Наливайченко. Наприкінці 80-х він навіть долучився до студентського руху, який намагався протидіяти радянській системі.

«Тоді головне було бути сильнішими, відкидати стереотипи, не вірити в пропаганду. Ось чим жило тоді студентське середовище (Київського університету, так точно). Вступити в Компартію було вже у ті роки як зрада студентського руху, як зрада руху за незалежність України», – каже він.

Відтак, навіть вступаючи до інституту розвідки СРСР, Наливайченко наголошував, що не є членом КПРС і не поділяє переслідувань через інакодумство. Попри це, до вишу його зарахували, адже «шукали нові обличчя».

Утім, тих, кому свого часу не вдалося уникнути членства у Компартії, депутат не засуджує. Вважає, що головне в людині вчинки та особиста позиція, а не партійність.

«Це нав’язана ідеологія самими комуністами за радянських часів, коли, якщо ти член партії, то ти вірний Леніну, а якщо не член партії, то тобі немає спецпайків, тому стій у черзі за ковбасою. Це все рецидиви абсолютно нелюдського режиму. Головне не соромитись і бути впевненим та діяти чесно і відкрито. Якщо ти завжди був на боці людей, добра, чесності, чого соромитись?» – говорить Наливайченко.

На переконання колишнього очільника СБУ, нині соромитись треба тим, хто, будучи причетний у минулому до КДБ чи провокаторів, наразі намагається дискредитувати людей, які вступали свого часу до Компартії вимушено.

Неправильно оглядатись на минуле – Слюз

Про те, що вступ до КПРС для багатьох диктувався колись вимогами часу, говорить і колишній керівник Держказначейства, а нині депутат від фракції «Батьківщина» Тетяна Слюз. Як і Наливайченко, до Компартії вона не належала (каже, що була у той час «занадто юною»). А от комсомольське минуле таки мала.

І хоча, на переконання депутата, попорпатися у чужому минулому некоректно, однак і соромитись чи заперечувати подібні сторінки біографії нікому не варто.

«Тут немає нічого такого страшного. Ну, була людина тоді (членом КПРС – ред.). Ну, і що? Багато великих політиків також, коли були молодшими, були членами партії. Тоді така була обставина. На керівних посадах, хто був, науковці… Тоді була така вимога, щоб бути обов’язково членом партії. Це зараз неправильно виставляти. Треба дивитися, хто зараз чим дихає і на що дивиться. Треба дивитися вперед – у майбутнє, а не назад», – каже вона.

Подібної думки і колишній очільник Херсона, а нині депутат фракції Партії регіонів Володимир Сальдо. Водночас він вважає, що якщо людина реагує болісно на оприлюднення подібних фактів зі свого минулого, то, очевидно, має певні «скелети у шафі».

«Оце питання. Тому що, дійсно (людина – ред.) приховала, може, свого часу це, а треба було зразу говорити, а чому ні? Що тут такого? Так можна соромитись батьків. Болісність тут абсолютно не при чому. Треба бути чесним», – наголошує Сальдо.

При цьому Сальдо визнає, що свого часу сам ледь не вступив до КПРС, коли у 1989 році став головним інженером будівельного управління і зобов’язаний був прийняти партійність. Однак, як зауважує сам, на щастя, все обмежилось лише кандидатством у члени Компартії, з приводу чого він не сумує.

У Компартії було багато порядних людей! – Яворівський

А от колега Сальдо, регіонал Анатолій Кінах до КПРС таки увійшов – у середині 80-х років, коли очолював виробництво одного з найбільших суднобудівних заводів СРСР і водночас раду його трудового колективу.

«Коли мені запропонували (вступити до КПРС – ред.), то особливих роздумів не було. Це була позиція не пошуку якихось особливих можливостей в посадовій кар’єрі чи щось інше. Тим більше, що в цій ситуації доводилось конкретно працювати з людьми», – наголошує регіонал.

Наразі до таких сторінок у своїй біографії депутат ставиться достатньо спокійно. Ба більше, зауважує, що членство у КПРС особливої шкоди йому не принесло, адже він безперешкодно обрався до парламенту першого скликання. При цьому свого виходу з Компартії у 1992 році Кінах не афішував і партійний квиток «демонстративно не кидав».

Входив у КПРС і письменник та опозиціонер Володимир Яворівський. За відкритою інформацією, її членом він був з 1981 до 1990 року, однак у коментарі Радіо Свобода сам депутат зазначив, що вступив до Компартії близько 1984-го і вже до 1989-го її покинув.

«Це була одна-єдина партія, в якій було дуже багато порядних людей: Олесь Гончар (він давав мені рекомендацію), Павло Загребельний... Це люди суперчесні, це совість нашої нації! Але дуже багато було швондерів, кар’єристів, які сиділи на партійних посадах. Але я ніколи не був партійним чиновником. Ми – рядові люди – мали цей партійний «бльочок», щоб мати роботу. Не вступити я просто-напросто не міг», – наголошує Яворівський.

За незалежності чимало змінило політичні переконання по 4–5 разів – соціопсихолог

Тим часом соціопсихолог Віктор Пушкар констатує, що партійна належність як інструмент кар’єрного зросту для чималої кількості українців є важливою навіть сьогодні. Відтак ці люди розглядають партію не як соціальну мережу однодумців, а насамперед як елемент адмінресурсу.

«Є люди і в політикумі, і поза ним, які встигли вже за роки Незалежності змінити свою партійну афіліацію вже по 4–5 разів, і кожній такій людині, яка була у партії, можна закинути: «Ну, що ж ти перефарбувався чи перефарбувалась?» – наголошує Пушкар.

Між тим, експерт зауважує, що нерідко партійну орієнтацію люди змінюють не скільки через прихід нової влади, скільки через політичне розчарування. Утім, брак культури дискусії у суспільстві та недостатня політична толерантність часто заважають його представникам ставитися з повагою до політичних поглядів і переконань одне одного.

Живучості Компартії сприяють як громадяни, так і політики – Маринович

Що ж до соціологів, то втрату комуністичною ідеологією чималої кількості адептів після досягнення Україною Незалежності вони пояснюють їхнім психологічним типом. Згідно із дослідженням Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», чимало прихильників крайніх ідей (зокрема, комунізму) є «фанатами», які хоч і віддані ідеї, але здатні логічно мислити, а відтак і «переосмислювати» за потреби свої погляди, якщо «факти явно починають суперечити їхнім фанатичним переконанням» (це і сталося на початку 90-х років).

Попри це, протягом усього існування незалежної України представники Комуністичної партії раз-у-раз обиралися до Верховної Ради. За результатами останніх парламентських виборів 2012 року, вони набрали трохи більше ніж 13 відсотків голосів і стали четвертими у рейтингу 5 політичних сил, які наразі потрапили до вищого законодавчого органу.

Тим часом їхні супротивники неодноразово намагались заборонити діяльність КПУ, однак безуспішно. Таку живучість комуністичної ідеології в Україні колишній дисидент Мирослав Маринович пояснює тим, що українці так і не навчились визнавати своїх помилок.

«Кожен вважає себе жертвою обставин і не хоче визнавати своєї власної вини у підтримуванні комуністичної системи, яка трималась на загальній згоді і на загальному страхові. Для того, щоб засудити комуністичну партію, потрібно казати собі, що ти був неправий, займав сторону злочинної організації. Комунізм живе тільки тому, що він живе у наших головах, у наших душах», – констатує він.

Окрім того, КПУ наразі жива, завдячуючи і самим українським політикам. Зокрема, за словами Мариновича, вони міркують тими ж категоріями, що і радянська еліта.

Відтак, якщо нинішнє покоління політиків не спроможне визнати своєї відповідальності за попередню систему і її наслідки, можливо, зміни не стануться, допоки не прийде інше покоління, яке вже за віком не могло підтримувати комуністів за радянських часів.