Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 03:33
У четвер увечері у віці 95 років помер перший чорношкірий президент Південно-Африканської Республіки Нельсон Мандела. Він був видатним символом демократії і все життя боровся за рівноправ’я народів. У Радянському Союзі багато даних про нього замовчували, створювали інший, потрібний радянській владі, образ Мандели, і в результаті сьогодні його діяльність та роль у розвитку демократії різні покоління сприймають по-різному.

Нельсон Мандела, який очолював рух проти апартеїду в Південній Африці і пережив майже три десятиліття у в’язниці, став тріумфальним першим чорношкірим президентом своєї країни, помер у віці 95 років.

Протягом десятиліть цей церковний гімн був духовним гімном руху проти апартеїду в Південній Африці. Представники чорношкірої більшості співали його на демонстраціях, під час сидячих страйків, під час похоронів – він був вираженням непокори. Із закінченням правління білої меншини в 1990-х пісня стала державним гімном Південної Африки.

Нельсон Мандела почав своє доросле життя як підпільний лідер опору, виріс як політичний в’язень і став символом переходу своєї країни до багатонаціональної й багаторасової демократії, коли він став її президентом.

Холілала Мандела народився в родині місцевого вождя племені в Південній Африці у 1918 році. Пізніше шкільний вчитель дав йому ім’я «Нельсон». Можливо, це йому було легше вимовити.

Завдяки високому становищу його сім’ї Мандела отримав вищу освіту. Після закінчення університету він деякий час працював учнем у юридичній фірмі в Йоганнесбурзі. Але було зрозуміло, що його можливості для просування як чорної людини були досить обмежені.

Із перемогою на виборах у 1948 році Національної партії, яка виступала за політику апартеїду, або повне розділення рас, чорні втратили більшу частину й тих незначних прав, які вони мали доти. Їм заборонили працювати на більшості робочих місць, обмежили в їхніх соціальних контактах із білими, їм не дозволяли вільно пересуватися у своїй власній країні – коротше кажучи, загнали на окрай суспільства.

Як заявляв прем’єр-міністр Гендрік Френс Фервурд, архітектор апартеїду, в 1950-х роках, метою такої політики було забезпечити постійне панування білих у країні. «Друзі мої, ця республіка – частина володінь білої людини в у усьому світі!» – казав він.

Мандела вступив у молодіжне крило Африканського національного конгресу (АНК) – руху, що виступав за ненасильницький опір законам, які давали білим контроль над суспільством.

За десятиліття до того, ще до появи суворих обмежень апартеїду, тоді ще мало кому відомого індійського адвоката Могандаса Ганді надихнули почати ненасильницьку боротьбу за расову рівність ті приниження, які він прожив за понад десять років роботи в Південній Африці.

Мандела неодноразово називав Ганді своїм духовним батьком. Протягом майже двох десятиліть він ішов його шляхом.

Але до початку 1960-х років Мандела і його соратники відчули, що їхній рух не дає результатів.

Уряд оголосив надзвичайний стан у Південній Африці і активно використовував насильство, щоб придушити інакодумство і протести проти апартеїду. Це змусило Африканський національний конгрес також використати «відповідь насильством на насильство». І Мандела був змушений це підтримати.

Але, на відміну від рухів спротиву в багатьох інших африканських країнах, АНК зробив свідомий вибір не починати партизанської війни і не вбивати людей.

Була обрана тактика саботажу державної власності. Активісти чинили напади на поштові відділення чи телефонні станції. Манделу арештували в 1962 році і засудили до п’яти років позбавлення волі.

Наступного року, коли він був у в’язниці, йому та іншим активістам Африканського національного конгресу висунули звинувачення у змові з метою повалення уряду. Мандела і ще семеро звинувачених у цій справі отримали довічні терміни в 1964 році.

Під час судового засідання Мандела у чотиригодинній промові, виголошеній на захист своїх дій, висвітлив тактику дій АНК проти «білого режиму» і виклав вимоги руху. Головна з них – повна політична рівність для чорної більшості. Під загрозою, що його можуть засудити до страти, він, по суті, сказав судді: повісь мене, якщо насмілишся.

«Я боровся проти панування білих. І я боровся проти панування чорних. Це ідеал, задля якого я сподіваюся жити. Але, Господи, якщо це буде необхідно, задля цього ідеалу я готовий померти», – сказав Нельсон Мандела.

Суддя криво посміхнувся, і Манделу перевели в сумно відому в’язницю на острові Роббен-Айленд, де він провів наступні 27 років.

За час у в’язниці велич Мандели зростала, і рух проти апартеїду здобув глобальний вимір. Організація Об’єднаних Націй ввела ембарго на постачання зброї до Південної Африки, бойкоти наростали, а Мандела став найвідомішим в’язнем сумління у світі.

Коли він вийшов із в’язниці в 1990 році, всі вітали героя. У Південній Африці настала нова епоха.

Протягом наступних трьох років Мандела, разом із президентом Південно-Африканської Республіки Фредеріком Віллемом де Клерком, демонтували структури апартеїду, прокладаючи шлях до перших повністю демократичних виборів у країні. За це Мандела розділив із де Клерком Нобелівську премію миру.

У 1994 році Мандела був обраний президентом країни на перших повністю демократичних виборах, у яких узяли участь усі народи ПАР. Він перебував на цій посаді один термін і здобув міжнародне визнання за його підтримку національного і міжнародного примирення.

Коли Мандела залишив посаду в 1999 році, у країні лишилися проблеми, але завдяки йому ПАР зробила величезний крок уперед. Пізніше він боровся з поширенням СНІДу після смерті від цієї недуги його старшого сина і ще раз засвідчив відвагу, коли публічно говорив про цю втрату в час, коли тема СНІДу була майже табу.

Він пішов із громадського життя у 2004 році.

Мандела помер як велика людина – в очах багатьох такої ж величі, як і його герой Ганді, як людина, яка змінила країну, використовуючи не силу зброї, а моральний приклад.

Він був шпиталізований 8 червня цього року через рецидив легеневої інфекції.

На українську демократію діяльність Мандели вплинула не дуже?

Нельсон Мандела став символом демократії та взірцем для багатьох людей через те, що об’єднав країну і ніколи не мстився, розповідає голова правління Східноєвропейського інституту розвитку Мрідула Гош.

«Це передусім стосується того, що білі і чорні люди повинні жити разом. Коли він прийшов до своєї адміністрації після обрання президентом, усі білі люди думали, що він їх звільнить. Але він сказав: я президент усієї країни, якщо ви не будете зі мною – я не буду президентом. Я думаю, не багато людей готові простягнути руку тим людям, які його і його братів катували, і це тривало декілька десятиліть, а то й століть», – констатує вона.

Боротьба за рівність людей – це було першочергове завдання Нельсона Мандели, каже Мрідула Гош. За її словами, не цілком вдалося ще об’єднати людей у пострадянських країнах, де досі живуть у розподілі «біле й чорне», і зокрема, це стосується і України.

«Борючись за права чорношкірих в Африці, він боровся за права людини, і тому тут треба говорити про його вплив на загальнолюдський універсальний розвиток демократії, прав людини. І в цьому він опосередковано впливав на те, що відбувалося і у нас. Ознакою його внеску і була його Нобелівська премія. Тому варто говорити про нього як про універсальну постать глобального мислення, і в цьому його, я думаю, головне значення, головний внесок у боротьбу за права людини», – зауважує колишній міністр закордонних справ України, дипломат Володимир Огризко.

Постать Нельсона Мандели є беззаперечно ключовою в історії ХХ сторіччя: ще за життя його ім’я стало символом незламності духу та відданості своєму народові та ідеям демократії, нагадує екс-міністр закордонних справ Борис Тарасюк.

«У багатьох державах лідери націй, серед яких і Мандела, пройшли через тиск, тюрми та поневіряння задля того, щоб вибороти для своїх народів право на вільне життя у демократичних країнах. І важко повірити, що зараз, у ХХІ сторіччі, яке бачилось тоді багатьом новою демократичною ерою, у країні, яка розташована в самому серці Європи – в Україні – опозиційні лідери, серед яких Юлія Тимошенко, проходять через такі ж тюрми та поневіряння, яких зазнавав лідер південноафриканської опозиції у 50-х роках минулого сторіччя. «Складнощі та поневіряння руйнують одних людей, але створюють інших», – говорив Мандела. Думаю, те саме можна сказати і про суспільства та нації, в тому числі і про Україну. Думаю, що, пройшовши випробовування Януковичем та його владою, після перемоги об’єднаних опозиційних сил матимемо змогу явити світові нову успішну країну», – вважає Тарасюк.

«Діяльність Мандели обурювала Радянський Союз»

А от український історик Сергій Грабовський каже, що Нельсон Мандела є символом демократії тільки для більш молодого покоління, а для його ровесників, які виросли в Радянському Союзі, Мандела – це просто міф.

«Нельсон Мандела – це значною мірою міф, створений у світі свого часу як комуністичними пропагандистатами, так і ліволіберальними інтелектуалами. Нельсон Мандела на початку діяльності підтримував і був пов’язаний зі збройною боротьбою проти апартеїду, була така організація «Умконто ве сізве» – це «Спис нації». Потім під час довготривалого тюремного ув’язнення він, очевидно, деякі свої позиції переглянув, – говорить історик. – Але Нельсон Мандела в Радянському Союзі роздмухувався і подавався, перепрошую, як міф боротьби проти імперіалізму, зовсім не за демократію. І тому, принаймні, в очах людей того покоління і молодших за мене, тобто тих, хто свідомо діяв в радянські часи, я маю на увазі аж до учасників студентського голодування 1990-го року, – я думаю, що Нельсон Мандела для них не був аж ніяк символом демократії. Тому, як на мене, Нельсон Мандела – це радше міф і символ, ніж реально успішний політичний діяч. А цей символ, як символ боротьби за демократію, якщо він на когось і справив враження, так це тільки на молодше покоління».

Просто радянська влада про Нельсона Манделу говорила те, що їй було потрібно, і створювала відповідний образ, згадує радянський дисидент Левко Лук’яненко.

«Про Нельсона Манделу я вперше почув, коли був в ув’язненні. Він боровся за права трудящих, проти дискримінації чорних, за рівноправність чорних і білих боровся. І от його арештували і посадили, і це обурювало дуже комуністичну владу, Радянський Союз, і про це писалося в газетах, і передавали по радіо. Чомусь про деталі, що він зробив, не передавали, говорили словами, що він борець за расову рівноправність, проти білих, які дискримінують чорних, що він за права трудящих, проти експлуататорів, бо там білі експлуататори. В концтаборі було радіо і газети, можна було передплачувати, тому таку інформацію я собі дістав. Про те, що він тоді створив озброєну групу, про те не говорили. Про це не було сказано ні слова. Ну а зараз що я думаю – звичайно, що він вплинув на відносини в Південній Африці. Мандела для мене є герой свого народу, який сміливо відстоював права, право негрів на рівноправність і на людські права. Так що це є зразком, звичайно, така смілива позиція є зразковою», – сказав Радіо Свобода Левко Лук’яненко.

Україна відзначила Манделу державним орденом

У 1998 році Україна нагородила Нельсона Манделу Орденом князя Ярослава Мудрого І ступеня. Вручав її тодішній міністр закордонних справ України Борис Тарасюк.

«Я мав честь та приємність зустрітись із президентом Манделою та вручити йому орден Ярослава Мудрого І ступеня за видатні досягнення у боротьбі проти апартеїду, особисту мужність та за розвиток дружніх відносин між нашими країнами. Мене дуже зворушила його подяка, де він зазначив, що приймає цей орден «як нагороду всьому народові Африки, незалежно від кольору шкіри», – розповів у коментарі Радіо Свобода екс-міністр закордонних справ Борис Тарасюк.

«Це визнання справді його заслуг і спорідненості за духом із тим, що багато-багато століть відбувалося в Україні. Власне, це та ж сама боротьба за власне «я», за власну незалежність, за національну гідність, за права людини, і в цьому мені дуже приємно, що Україна якраз є серед тих націй, які попри всі сьогоднішні обставини думають однаково з рештою цивілізованого світу. Тому мені здається, що в цій нагороді якраз і є вияв і його особистих заслуг і, з іншого боку, нашого спільного поступу до універсальних прав людини», – говорить колишній міністр закордонних справ України, дипломат Володимир Огризко.

А от історик Сергій Грабовський іншої думки. «Я хочу нагадати, що цим орденом нагороджені були Ясер Арафат, Фідель Кастро. Цей орден перетворений на звичайний ритуал, на жаль», – каже він.
  • 16x9 Image

    Наталка Коваленко

    Співпрацюю з Радіо Свобода з 2005 року. Магістр Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Народилася на Полтавщині 1984 року.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG