Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 12:11
(Рубрика «Точка зору»)

У січні 2008 року, відповідаючи на запитання, скільки років українцям йти до української України, знаний історик Ярослав Дашкевич замислено мовив: «Боюсь, що довго. Завдання, мабуть, на десятиліття. Можуть бути на тій дорозі і якісь катаклізми, які той процес можуть приспішити. Можуть люди не витримати».

Люди не витримали через шість років…

Після Вільнюського саміту громадяни України зрозуміли, що евфемістичне «перезавантаження» неефективної соціально-економічної та політичної системи в жодному разі не поліпшить її якості, що українська реальність потребує кардинальної заміни «операційної системи» – нагального ПЕРЕЗАСНУВАННЯ держави, в якій домінують лицемірство, аморальність, підлість, зрадливість, боягузтво, покірність. Українці усвідомили, що більшість їхніх проблем у системі влади, яка створила умови, за яких високі пости в державі посідають не професіонали, а пристосуванці. Українці зрозуміли, що їхня батьківщина потребує відвоювання – reconquista.

Листопадовий саміт у Вільнюсі допоміг українцям (найперш це зрозуміла студентська молодь) визначитись з пріоритетами, цінностями й принципами, відтак реалізувати себе за європейськими (не євразійськими) стандартами (не забуваючи про національний інтерес) у своїй державі. Громадяни усвідомили, що новітню Українську державу треба перезасновувати. Не теревенячи на кухнях чи блукаючи електронними хащами інтернету й відважно критикуючи зловорожу систему на електронних сайтах, а реальними діями. Наразі на Майданах.

Має сказати своє слово громадянський націоналізм. «Нація перемагає у своїй країні тільки тоді, коли її очолює еліта, наснажена філософією націоналізму» (Джузеппе Мацціні). Боятися треба «совєтськості». «Совєтський» – це брутальний колонізатор, найперший ворог незалежності, української ідентичності, українства.

Не маємо права дозволити чужинецьким політтехнологам і представникам «п’ятої» колони розтерзати нашу культуру, наші здобутки, нашу країну. Чим українці гірші від африканців, які зуміли скинути колоніальне ярмо?

Українцям, налаштованим на вибір європейський, не євразійський, необхідна якісна політична, соціальна, культурна, економічна альтернатива. Для цього їм (громадянам) чимскоріш треба запропонувати цікавий, реалістичний, амбітний проект перезаснування держави, який би згуртував націю, виробив би для неї спільне бачення майбутнього.

Сьогодні українцям відчутно бракує справжніх провідників, здатних на ВЧИНОК в ім’я нації, в ім’я держави, спроможних вказати народові шлях до активної дії. Україна потребує лідерів типу де Голля чи Лі Куан Ю, батька сінгапурського «економічного дива», бракує загальновизнаного харизматичного морального авторитета, високоосвічених управлінців, спроможних витягти державу з прірви. Та вони неодмінно появляться. Нова політична еліта, яка працюватиме задля добра Української держави, не думаючи про власні статки, обов’язково сформується. Обов’язково появиться ВІДПОВІДАЛЬНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРОВІД, появиться ВІДПОВІДАЛЬНА УКРАЇНСЬКА ВЛАДА. Але для цього має піти у демісію влада нинішня.

«Вважається, якщо народ втратив три відсотки найактивніших людей, то він – переможений. Українці в XX столітті втратили, напевне, третину, якщо не половину, населення. То були найактивніші люди… В Україну навезли дуже багато чужорідного і ворожого Україні елементу. Він живе тут спокійно, він ненавидить цю країну… Тепер в Україні фактично влада росіян, а не українців. Це російська влада у нас. Очевидно, треба буде боротися за встановлення української влади», – слушно каже Василь Овсієнко, колишній в’язень совісті совєтських таборів, координатор програм Харківської правозахисної групи.

Саме тому до Верховної Ради та на інші виборні посади мають прийти справжні інтелектуали, які керуються ідеалами демократії й моральності. Це необхідні передумови, які уможливлять соціальну справедливість, економічний добробут, політичну стабільність. Треба культивувати й поширювати ідеї меритократії – влади достойних. Це єдиноприйнятна для України система народовладдя, коли на керівні посади обирають виключно за інтелектуальними та моральними якостями, на підставі особистих досягнень, коли постійно відбувається селекція найкращих і найздібніших. Для цього держава мусить мати свою ідеологію.

З українством насамперед мають асоціюватися соціальна справедливість, потужна економіка й висока культура. Саме на плекання цих засад суспільного життя найперш слід звернути увагу при перезаснуванні Української держави.

«Ми маємо створити формулу суспільства, яке не має прецеденту в жодній країні», – заявив свого часу Ясухіро Накасоне. У цій сентенції колишнього прем’єр-міністра Японії прихований глибокий зміст.

Коли Вацлава Гавела спитали: «Навіщо ви проводите люстрацію і даєте молодим владу в руки – вони ж нічого не вміють?» – він відповів: «Краще п’ять років помилок, ніж п’ятдесят років саботажу».

Так отож. Двадцять два роки триває саботаж Української держави зовнішніми й внутрішніми силами. Настав час ставати виконробами й архітекторами модерного українського майбуття. Власного. Європейського. Не євразійського.

Існують засадничі речі, які треба чітко і точно усвідомити, – ДЕ ХОЧЕМО БУТИ і ЯК ХОЧЕМО ТУДИ ДІСТАТИСЯ. Необхідно встановити пріоритети, якими визначається майбутнє і які зумовлюють конкретні дії сьогодні. Слід виробити оптимальний план осягнення цілі. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно. Головні ресурси доброго планування – інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні.

Соціальна форма руху людства пов’язана з його організаційною діяльністю. Українцям споконвіків було притаманне вміння зменшувати ентропію (міру невпорядкованості) шляхом умілого господарювання, налагодження побуту, належного виховання юного покоління, прагнення до навчання.

Ця складова української свідомості (здатності до самоорганізовування) не щезла. Вона – здатність до самоорганізовування – передалась молоді, в якій глобальні виклики XXI століття розбурхали приспану/заховану енергію розвитку – розуміння конечної потреби інтегрування України до європейської спільноти.

Майдан-2013 – яскравий приклад соціально-політичного самоорганізовування. У цьому контексті актуально звучить сентенція Мирослава Ірчана, висловлена на початку 20-х років минулого століття: «У народі великої України захована давня верва, розмах. Це – народ колосальної енергії, народ індивідуальностей і контрастів. Він здоровий, як дуб, і гнилий, як порохно. Твердий, як мур, і гнучкий, як дамасценське залізо. Народ мрійників і романтиків. Уміє на кожному кроці ризикувати життям і майном. Він має забагато людей ініціативи, і це закопує його. Кожний має свою думку й після неї все робить, бо переконаний, що вона найкраща. В цьому випадку треба нового генія – колективу, що зберіг би в тому народі непропащу силу енергії і звернув її на належний шлях, дав йому всебічну освіту, а тоді стане він зразковим народом, другою Німеччиною на Сході».

Краще не скажеш.

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Олег Романчук

    Олег Романчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013).

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG