Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 11:52

Із поваленням Леніна демократія в Україні нарешті сягнула рівня Монголії


Повалений і знищений пам’ятник Леніну в Києві. 8 грудня 2013 року

Повалений і знищений пам’ятник Леніну в Києві. 8 грудня 2013 року

В Україні вже понад 20 років без помітних практичних наслідків час від часу спалахує дискусія про ставлення до комуно-імперської монументально-символічної пропаганди. Справді, що робити з цими нескінченними пам’ятниками Леніну, Кірову, Фрунзе, Щорсу, Ватутіну, Черняхівському і багатьом іншим, що бовваніють мало не в кожному українському місті на схід від Збруча? Що робити з Катеринами ІІ, Потьомкіними, Петрами І, Суворовими, Кутузовими, Румянцевими та іншими символами імперської політики царської Росії? А всі ці ідоли, між іншим, виступають елементом повсякденного життя мільйонів українських громадян, навіюючи їм думку про певну неповноцінність незалежності України. Бо якщо країна справді незалежна, то навіщо їй весь той чужий мотлох?

Однак відома частина істеблішменту під прапором «спільної» з Росією історії не втомлюється переконувати українське суспільство в тому, що це є елементом його власного минулого. Можливо, але не тим елементом, який треба оспівувати і популяризувати. Це такий елемент, що величезною мірою виступає чинником ціннісно-ментальної дезорієнтації українців, накидаючи їм викривлені уявлення про свою націю і країну. Адже комуно-імперську історію Україні нав’язують як якийсь позитив, що натякає на визначений саме такою історією майбутній шлях держави.

Така історія диктує деякі геополітичні рамки вибору стратегії розвитку.

Завжди, коли в Україні йдеться про ліквідацію комуно-імперської символіки опоненти цього рішення кажуть:

а) Це не на часі, є важливіші речі.
б) Не можна чіпати, бо це наша історія.
в) Нехай стоїть, бо воно нікому не заважає.

Стосовно того, вчасно це чи невчасно, варто згадати, як на початку 90-х років минулого століття будь-які спроби закликати до фундаментальних змін у царині культури та ідеології наражалися на заперечення, мовляв, треба спочатку навести лад в економіці, а культура, ідеологія автоматично нормалізуються. Результат: перманентна криза в економіці, культурі й цілковитий занепад державницької ідеології, чого не можна сказати про антидержавні ідеологеми, що розвиваються як вірус, з яким ніхто не бореться. І вся ця монументальна тоталітарна пропаганда в містах і селах України зовсім не «наша історія», а історія боротьби зовнішніх і внутрішніх супротивників проти українства.

Чому це важливо?

Впевненість у тому, що тоталітарна монументальна пропаганда нешкідлива і нікому не заважає, є глибоко помилковим. Вона виступає потужним символом, а символіка – це система цінностей, що матеріалізована у певних знаках (скульптурах, зображеннях, меморіалах, емблематиці тощо). Символ – це знак якогось великого і суттєвого явища, що несе на собі значне ідеологічне навантаження, і це явище чогось вчить і проти чогось виступає. Все життя людини проходить у знаково-символічному середовищі.

Тоталітарна символіка постійно пропагує, випромінює тоталітарні комуно-імперські цінності, що є запереченням демократії й української державності. У системі такої символіки виховується людина зі спотвореними уявленнями про соціальний світ. Ці символи неначе постійно навіюють, що «Ленін і тепер живіший від усіх живих», комуністична диктатура ще не вмерла, вона здатна до регенерації і повернення. Це потужна ідеологічна енергетика, центр тяжіння для прихильників реставрації тоталітаризму в тих чи інших формах.

Чому народи, що визволилися від колоніальної залежності, здебільшого нищать символи, що нагадують їм про ганебне минуле? Тому, що не хочуть знов і знов переживати приниження своєї гідності й символічного заперечення свого нового статусу.

Людина живе у царстві символів, що оточують її скрізь. І ці символи не повинні бути ворожими щодо неї, її нації і країни. Вони не повинні принижувати національну гідність народу, вихваляючи його ворогів та завойовників, паплюжачи історичний шлях цього народу. Жити у ворожому символічному оточенні надзвичайно важко і в психологічному сенсі травматично. Коли в Автономній республіці Крим деякі проросійські організації намагалися встановити пам’ятник Сталіну, це викликало неймовірне обурення в середовищі кримських татар, яких хотіли змусити щодня дивитися на того, хто викинув цей народ із рідної землі й прирік на невимовні страждання. Кримські татари справедливо сприймали такий можливий пам’ятник як наругу над собою.

Тому створення справді українського знаково-символічного середовища в Україні є дуже важливим завданням, коли скрізь у своїй країні українець відчув би, що він у себе вдома, а не на території іноземної колонії чи протекторату.

А як насправді?

У центрі столиці найбільшої європейської держави бовванів пам’ятник організатору жовтневого перевороту і червоного терору, засновнику першої у світі тоталітарної держави Володимиру Леніну. Це справді європейська Україна чи Північна Корея? Доколи стояв цей пам’ятник, усі розмови про європейськість України виглядали сюрреалістично. Зрозуміло, що Партія регіонів не хотіла прибирати цей пам’ятник – і через власну «совковість», і через братній союз із комуністами. А Віктор Ющенко не розумів, чому це конче треба було зробити. Він багато чого не розумів.

Посткомуністичні країни Європи – Румунія, Болгарія – не дуже відрізнялись у кращий бік від України в економічному і соціальному відношенні. Але тоталітарної символіки там практично немає і відсутність комуністичних ідолів промовисто засвідчує, що ці народи подолали тоталітаризм, зреклися його. Тому вони сьогодні в ЄС і НАТО. Навіть у такій колись зоологічно комуністичній країні, як Албанія (країна загального атеїзму за часів Енвера Ходжи і Мехмета Шеху зі зруйнованими і зачиненими мечетями й церквами, із сотнями кулеметних дотів по периметру кордонів) ознак тоталітарно-монументальної пропаганди вже немає. В Улан-Баторі, столиці Монголії, нещодавно прибрали Ілліча. А в Києві він стояв і комуністи, які на відміну від українських лібералів, добре розуміють значення і силу символів, відчайдушно борються за кожного гранітного, мармурового, гіпсового ідола в містах, містечках і селах. Бо чим більше такої символіки, тим більше тоталітарного комуністичного електорату з відповідною поведінкою на виборах.

Ця символіка працює проти євроінтеграції України, бо вона тримає мільйони людей у полоні давніх ментальних стереотипів. У цьому сенсі Україна ще досі перебуває у «совку», адже монументальна тоталітарна пропаганда – це потужний генератор відповідних ідеологічних комплексів. Деякі російські мислителі кажуть, що доколи в Москві на Червоній площі зберігається піраміда з мумією першого комуністичного диктатора, нічого в Росії принципово не зміниться, бо та мумія сприяє негативному наступництву від ЧК до ФСБ, від Леніна-Сталіна до Путіна.

А в Україні, де проспект Тараса Шевченка вже не починається ідолом Леніна, можливо, щось таки зміниться на краще?

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG