На Євромайданах у ці дні формується українська політична нація. У цьому переконаний письменник і дисидент, оглядач Російської редакції Радіо Свобода Ігор Померанцев. Він народився у російському Саратові, виріс на Буковині, працював у Києві, а останні роки живе у Мюнхені, Лондоні та Празі. Він каже, що сьогодні його серце разом з тими, хто в Україні на барикадах.
– Пане Померанцев, Ви звернулися до українського Майдану і назвали те, що зараз відбувається в Україні «революцією одинаків». Чому саме так?
– Знаєте, я згадую зараз 1977 рік, Київ. Згадую так звані «колективні листи» на захист політв’язнів. І я пам’ятаю, що в Києві тоді було дванадцять або чотирнадцять людей, які підписували ці листи захисту. І я знаю, є такі люди, навіть серед моїх друзів зараз, теж поети. І вони якось так негативно ставляться. Ці «колективні листи», це натовп, це революція. Я пригадую в 1977 році кожний підпис був самодоносом, заарештовували не колективно, а індивідуально. Тобто це була моральна дія і подія в житті кожного з нас. Це не просто «колективні листи». І те, що зараз відбувається на Майдані, для мене це не натовп, і навіть, може і не революція. Це протест одиноких індивідуалістів. Зараз, коли ми розмовляємо про Майдан, то згадують імена Леніна, Дантона і так далі, революціонерів-руйнівників. Я зараз згадую ім’я французького філософа Альбера Камю великого індивідуаліста. І я думаю, що зараз на Майдані відбувається те, що дуже сподобалось би Альберу Камю.
– Чи спроможна ця, якщо не революція, то «протест одинаків», радикально змінити ситуацію в державі? Адже це не перша спроба українців виходити на вулиці. В недавній історії ми пам’ятаємо Помаранчеву революцію, щоправда тоді були інші гасла. Чи може «протест одинаків» призвести до рушійних змін в українській системі?
– Для мене особисто дуже важливий сам процес. Це така школа індивідуалізму. Це європейська школа апеляції до політичних цінностей: парламентаризму, інституту президентства. Колись Джеймс Джойс публікував свій останній роман «Поминки за Фіннеганом», він публікував його в пресі і назви ще не було. Вона називалась «Книга у прогресі», щось коїться, щось будується. Мені дуже подобається, що у цьому виразі Джеймса Джойса є слово прогрес. І це для мене найважливіше. Ми маємо справу з формуванням нації, яка базується не за принципом крові, чи етнічності, а за принципом нації політичної. Тобто відчуттям своєї країни і свого місця у цій країні.
– Чи Ви пишаєтеся Україною у ці дні? Чи для Вас це має якесь значення емоційне?
– Для мене цей процес абсолютно емоційний і в ніч погрому на Майдані, мені вночі дзвонили мої друзі і це був жест солідарності, і вони чекали від мене цієї солідарності. Я жив на Липках у Києві, це Інститутська, колись там була Роза Люксембург, зараз це вже інша вулиця. І там був якраз будинок КДБ і мене викликали туди на допити. Зараз там між іншим Інститут історичної пам’яті, чи Національної пам’яті у цій будівлі. Я залишився там. І моє серце. У когось там, у Вільяма Сараяна, моє серце в горах. Моє серце на Липках. І з тими людьми, які були на барикадах.
– Пане Померанцев, Ви звернулися до українського Майдану і назвали те, що зараз відбувається в Україні «революцією одинаків». Чому саме так?
– Знаєте, я згадую зараз 1977 рік, Київ. Згадую так звані «колективні листи» на захист політв’язнів. І я пам’ятаю, що в Києві тоді було дванадцять або чотирнадцять людей, які підписували ці листи захисту. І я знаю, є такі люди, навіть серед моїх друзів зараз, теж поети. І вони якось так негативно ставляться. Ці «колективні листи», це натовп, це революція. Я пригадую в 1977 році кожний підпис був самодоносом, заарештовували не колективно, а індивідуально. Тобто це була моральна дія і подія в житті кожного з нас. Це не просто «колективні листи». І те, що зараз відбувається на Майдані, для мене це не натовп, і навіть, може і не революція. Це протест одиноких індивідуалістів. Зараз, коли ми розмовляємо про Майдан, то згадують імена Леніна, Дантона і так далі, революціонерів-руйнівників. Я зараз згадую ім’я французького філософа Альбера Камю великого індивідуаліста. І я думаю, що зараз на Майдані відбувається те, що дуже сподобалось би Альберу Камю.
– Чи спроможна ця, якщо не революція, то «протест одинаків», радикально змінити ситуацію в державі? Адже це не перша спроба українців виходити на вулиці. В недавній історії ми пам’ятаємо Помаранчеву революцію, щоправда тоді були інші гасла. Чи може «протест одинаків» призвести до рушійних змін в українській системі?
Маємо справу з формуванням нації, яка базується за принципом нації політичної
– Чи Ви пишаєтеся Україною у ці дні? Чи для Вас це має якесь значення емоційне?
– Для мене цей процес абсолютно емоційний і в ніч погрому на Майдані, мені вночі дзвонили мої друзі і це був жест солідарності, і вони чекали від мене цієї солідарності. Я жив на Липках у Києві, це Інститутська, колись там була Роза Люксембург, зараз це вже інша вулиця. І там був якраз будинок КДБ і мене викликали туди на допити. Зараз там між іншим Інститут історичної пам’яті, чи Національної пам’яті у цій будівлі. Я залишився там. І моє серце. У когось там, у Вільяма Сараяна, моє серце в горах. Моє серце на Липках. І з тими людьми, які були на барикадах.
