Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 20:06
(Рубрика «Точка зору»)

Багато в Києві дивуються тому, що я так наполегливо нагадую на Майдані про «іншу Росію», що не мріє про відродження втраченої імперії, що не б’ється в істериці через бажання сусідньої країни підписати угоду про асоціацію з Європейським союзом, яка не ставиться до українців з тою неприхованою зневагою, яка майже вже не приховується високопоставленими російськими чиновниками – починаючи від самого президента Володимира Путіна і закінчуючи якимось безглуздим депутатом Державної думи.

Із Києва здається, що ніякої іншої Росії немає: за великим рахунком, середньостатистичний українець дізнається про Росію... з програм російського телебачення про Україну або ж зі власних новин із виступами російських політиків або уривками з телевізійних програм московських пропагандистів. І йому починає здаватися, що Росія – це не література чи музика, яка ще недавно була для нього майже рідною, і навіть не двоюрідна сестра в Саратові, а дзеркало російської державності – Володимир Путін, дзеркало російської дипломатії – Сергій Лавров і дзеркало російської, перепрошую, тележурналістики – Дмитро Кисельов.

У відблисках цих кривих дзеркал справжня Росія втрачається, пропадає – і людині, що приїхала на Майдан з якого-небудь далекого містечка поблизу Одеси чи неподалік Тернополя, не віриться, що Росія може з’явитися саме завдяки його щирому бажанню хоч щось у своєму житті змінити. Між іншим, це так, саме так: українці стоять на своєму Майдані за росіян, білорусів, казахстанців – за всіх, з ким у них практично тотожні проблеми, які кожен житель пострадянського простору перерахує, не замислюючись.

Влада, яка визначає майбутнє країни, не рахуючись з думкою суспільства, цілком упевнена, що, як вона вирішить, так і буде, – хіба це тільки про Україну? Корумповане чиновництво, яке нещадно експлуатує країну і впевнене, що держава дана йому для грабежу, як завойоване дикою ордою місто, – хіба це тільки про Україну? Сервільна журналістика, позбавлена навіть умовної можливості розповідати правду про події, – екран для одного глядача, – хіба це тільки про Україну?

Власне, сама ідея європейського вибору отримала в українському суспільстві такий живий відгук саме тому, що обіцяла від усього цього позбутися, хоча б у віддаленій перспективі. Невипадково на останньому мітингу в зимовому Києві спеціально наголошували: справа навіть не в багатстві, справа – у гідності. У гідності, яка стала на пострадянському просторі практично віртуальною категорією. Сказати, що гідність повернулася в Україну, буде, все ж таки, не зовсім правильно.Справді, вона з’явилася. Тільки історики майбутнього зможуть відповісти, чому і через що. Але сьогодні гості української столиці можуть з подивом констатувати, як багато інститутів, які здавалися імітацією, починають з появою цієї самої гідності функціонувати по-справжньому: і солідарність, і взаємовиручка, і громадянське суспільство.

Люди, що приносять приготовані ними на власній кухні продукти, можуть зустрітися на Майдані з бізнесменами, що забезпечують роботу «польових кухонь». Студенти рубають дрова разом із робітниками з Коломиї або Коктебеля. Про киян, які збіглися на Майдан у ніч останньої спроби штурму і зносу наметового містечка, я взагалі не говорю, тому що мені непросто передати словами те почуття гордості за співвітчизників, яке я відчув, побачивши, як буквально з усіх боків з’їжджаються в центр жителі міста, що пробудилося. Власне, це гідність і є.

І саме цього, а зовсім не угоди про асоціацію, так побоюються у Кремлі. Гідність – це Кощієва смерть. Російське керівництво давно забуло, що в країні є громадяни. Презирство, яке відчуває Володимир Путін до жителів Росії, можна порівняти хіба що з презирством, яке відчувають до своїх співгромадян інші пострадянські лідери. І раптом виявилося, що тисячі людей готові збиратися на площах і зимувати в наметовому таборі, тільки щоб не дати своїй країні замерзнути на морозі авторитаризму. Це дуже небезпечно для путінської Росії. Але це той приклад, який може рано чи пізно розтопити лід, який заважає живій воді допомогти становленню справжньої, «іншої» Росії і сусідніх країн.

Саме тому, коли я бачу на Майдані російські чи білоруські національні прапори і вільних людей під цими прапорами, я щоразу розумію, що бачу майбутнє.

Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода

(Передрук статті з сайту Російської редакції Радіо Свобода)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG