(Рубрика «Точка зору»)
Антон Шеховцов
За два тижні до офіційної капітуляції нацистської Німеччини 8 травня 1945 року австрійські політичні еліти ухвалили Декларацію про незалежність. Проте насправді Австрія не стала незалежною в 1945 році: Декларація лише підтверджувала відділення Австрії від Німеччини. Окупація Австрії військами союзників (СРСР, Сполучене Королівство, Франція та США) тривала до 1955 року. У цей рік австрійські політичні еліти і окупаційні війська підписали Австрійську державну угоду, яка відновила Австрію як вільну, демократичну і суверенну державу, і окупація завершилася. Таким чином, тільки в 1955 році – через десять років після формального проголошення незалежності – Австрія стала дійсно незалежною.Автоматизм ухвалення Акту проголошення незалежності України в 1991 році за фактом розпаду Радянського Союзу став бомбою уповільненої дії для справжньої незалежності і свободи України. З часу формального проголошення незалежності Україна залишається окупованою. Не якимись зовнішніми «союзницькими військами», а політичними – або краще сказати управлінськими – елітами, які чудово почувалися і за радянського режиму. Формально незалежна Україна просто була більш зручним бізнес-кліматом для їхніх власних інтересів, ніж Україна радянська. Багато політологів вважали парадоксом те, що в пострадянській Україні були відсутні будь-які значні конфлікти. Зараз стає зрозуміло, що ніякого парадоксу не було, оскільки пострадянська Україна була аморфним, апатичним суспільством. Українська незалежність «звалилася на голову» – вона не була результатом боротьби народу за політичну свободу.
Знадобилося майже 10 років, щоб український народ почав протестувати проти корумпованих владних еліт. Викрадення і вбивство видного журналіста Георгія Гонгадзе і можлива причетність Леоніда Кучми стали початком кампанії «Україна без Кучми!», яка була жорстоко придушена міліцейським насильством і державним терором. Але саме вона стала попередницею «Помаранчевої революції».
Помаранчева революція була не революцією, але успішним протестом проти електорального шахрайства. Ідеалізація і надмірна довіра до Віктора Ющенка зіграли поганий жарт із українськими громадянами: «помаранчева» влада в кінцевому підсумку стала провалом, на хвилі якого президентом став Віктор Янукович. Його обрання поставило жирну крапку на будівництві національного проекту, який тільки-тільки виник під час мирної, карнавальної Помаранчевої революції. Провал Ющенка також став причиною того, що громадяни втратили бажання до мобілізації з політичних питань. Суспільство немов втяглося саме в себе.
Соціальне напруження зростало, проте українцям знову знадобилося майже 10 років, щоб пережити травму провалу «Помаранчевої революції» і здійснити політичну мобілізацію. Сьогоднішні протести почалися з мітингів чисельністю 1000–2000 осіб, що вийшли на підтримку євроінтеграційного курсу країни. Після закінчення саміту «Східного партнерства» у Вільнюсі, де від самого початку хотіли підписати Угоду про асоціацію України і ЄС, протестанти, здавалося, прийшли у відчай, а політична опозиція, що підтримала Євромайдан, явно не знала, що робити. Але потім Янукович допустив фатальну помилку, яка змінила все.
Після брутального розгону мирних протестів на майдані Незалежності українці прокинулися в іншій країні, і близько півмільйона громадян вийшли на вулиці Києва – ними керувала відраза, лють та обурення. Відтоді ситуація стала чорно-білою. Громадянське суспільство усвідомило, що влада перейшла певну межу, і люди просто не могли відступити. Справа вже не лише в євроінтеграції. Українці нарешті усвідомили, що Україна – невільна і що Акт проголошення незалежності є не більше ніж клаптиком паперу. Так Євромайдан перетворився на українську революцію.
Перш ніж обговорювати можливі дороги виходу з ситуації, що склалася, нам необхідне чітке розуміння сучасної революції. У неї багато голосів – вони ідеалістичні і романтичні, але чесні і щирі. Українська революція – це:
– демократична революція проти авторитаризму і кумівства Віктора Януковича і уряду Миколи Азарова;
– гнівний протест проти відмови уряду від асоціації з ЄС і можливих планів Януковича про приєднання України до Митного союзу;
– революція студентів проти уряду, який краде їхні мрії і надії; а також революція їхніх батьків проти уряду, який краде майбутнє їхніх дітей;
– бунт проти міліції, яка б’є, катує, ґвалтує і вбиває українських громадян;
– бунт освіченого класу проти самовдоволеного неуцтва правлячих еліт;
– націоналістичне повстання проти деструктивного російського впливу; національна революція проти імперіалізму Кремля;
– революція проти стійкого духу «совка»;
– революція проти старої України, за нову Україну.
Підсумовуючи багато голосів української революції, можна сказати, що громадянське суспільство хоче дійсно незалежну українську і європейську націю. І українці розуміють, що для досягнення цієї незалежності їм необхідно провести повне переформатування політичної системи.
Саме сотні тисяч протестантів надають сенс і значення революції. Міць громадських протестів дійсно вражає. Люди самоорганізуються через соціальні мережі та офлайн; вони готують їжу та гарячі напої, надають теплий одяг, житло, медичну та юридичну допомогу іншим учасникам протесту, читають лекції на вулицях, будують барикади, прибирають табір. Вони демонструють майже ідеальний випадок горизонтальних форм організації та безлідерного опору режиму.
Урок Помаранчевої революції підказує людям, що не треба надто довірятися політикам. І саме завдяки цьому уроку громадянське суспільство зараз таке сильне. Сьогодні саме проєвропейське громадянське суспільство наділяє політичну опозицію символічної владою. Без нього в опозиції взагалі немає ніякої влади в політичній сфері. Опозиційні партії, у першу чергу УДАР, «Батьківщина» та ВО «Свобода», повинні осмислити вимоги громадянського суспільства про «перезавантаження» України і запропонувати суспільству чіткий план її переформатування.
Якщо суспільство побачить, що опозиція використовує революцію як інструмент для торгівлі з нинішньою владою, то суспільство відкличе свою підтримку. Слід нагадати, що згідно з опитуванням громадської думки КМІС, заклики лідерів опозиції спонукали вийти на Євромайдан лише 5,4% учасників протесту. Решту вивело на вулицю почуття власної гідності. Навіть якщо протестанти готові дати опозиції шанс на дострокових або звичайних виборах, громадянське суспільство повинно мати чіткі гарантії, що Україну чекає «перезавантаження» і що люди будуть мати реальний вплив на цей процес. У новій Україні влада має бути децентралізована, парламентська республіка – відновлена. Саме громадянське суспільство повинне буде мати право впливати на політику за допомогою дійсно незалежних ЗМІ, ефективних громадських рад, колективних ініціатив, авторитетних неурядових організацій та потужних профспілок.
Саме тому опозиція повинна запропонувати послідовний і чітко сформульований план структурування української держави в політичному, соціальному, економічному, культурному та інтелектуальному плані. Тому що громадянському суспільству нецікава просто зміна імені президента. Проєвропейські протестанти на вулицях українських міст витрачають свій час – а також ризикують кар’єрою, здоров’ям та життям – не за якогось політичного месію. Вони самі і є тим месією, якого вони чекали понад 20 років. Їм лише потрібне політичне представництво, яке зрозуміє їхнє послання і втілить його в життя.
Антон Шеховцов – політолог, Університетський коледж Лондона
Авторський переклад з англійської: The Ukrainian revolution is European and national
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
