Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 16:12
(Рубрика «Точка зору»)

Зараз, коли в Україні ще триває політична криза, коли ще стоять люди на майдані Незалежності, суспільству конче необхідно знати, що ж із ним насправді трапилось наприкінці листопада та в першій половині грудня року, що минає. Необхідно для того, щоб уявляти своє майбутнє і щоб надалі уникнути цьогорічних помилок.

Майдану зразка 2004 року в Україні знов не сталося, і не могло статися. З тієї причини, що то була невдала спроба нашої національно-буржуазної революції, яку кожна нація переживає лише одного разу, незалежно від того, як саме вона скінчиться.

Але те, що сталося тепер в Україні, не можна визначити одним терміном, і я сподіваюсь, що з часом це зрозуміють усі. Бо Майдан до 1 грудня, потім до 17 грудня та Майдан нинішній – це зовсім різні майдани, і на майбутнє українцям не завадило б знати, на який із них їм треба було б у першу чергу сподіватись заради свого майбутнього.

Наш Євромайдан був забитий кийками «Беркуту»

Після публічної заяви прем’єра Азарова про те, що Україна в односторонньому порядку зупинила свою інтеграцію з ЄС, реакція українського суспільства, погодьтесь, була вельми млявою. На Майдан у Києві вийшло всього кілька сотень людей та ще приблизно дві тисячі студентів у Львові.

Паралельно з нашими євроінтеграційні процеси йшли, як відомо, і в сусідній Молдові. Її уряд не зрадив цьому курсу і, тим не менше, 100 тисяч молдован вийшли на свій Євромайдан у Кишиневі, аби тільки продемонструвати невідворотність європейських прагнень свого суспільства. Виходячи з цього, можна тільки здогадуватися, якою була б реакція того суспільства, якби молдовський уряд зупинив свій шлях на зближення з ЄС. Але немає сумніву в тому, що останній не пережив би того свого зупинення…

Розуміючи, що всі революції відбуваються у столицях, студенти Львова, Франківська, Тернополя, Луцька та Рівного рушили на Київ та, приєднавшись там до тих небагатьох киян, що вийшли на Майдан, утворили свій Євромайдан, головною вимогою якого було повернення України на її європейський шлях.

На мою думку, зовсім не випадково молоді протестувальники прибули з тієї частини України, яка не зазнала Голодомору та його постгеноцидних ментальних трансформацій у населення. Близько тижня сотні тисяч киян проходили та проїжджали біля того Євромайдану, де стояло 3–4 тисячі молоді, але чомусь не приєднувались до нього.

Це, врешті-решт, і стало причиною того, що Євромайдан був досить легко розігнаний бійцями «Беркуту». Бо той камуфляжний птах, як відомо, стає безсилим тільки коли має перед собою хоча б десятки тисяч людей.

Тому можна припустити, що коли навесні 2014 року президент Янукович знову ошукає українців і не підпише асоціацію з ЄС (як те обіцяє нині), протести в Києві будуть іще більш млявими. Звичайно, якщо якийсь політтехнолог із Ради національної безпеки знов не порадить йому і їх потопити у крові…

Але тут постає питання: чому нібито такий проєвропейський Київ не вийшов на підтримку студентського Євромайдану?

Щоб відповісти на це запитання, треба для початку пройтися найбільш старою частиною Байкового цвинтаря. Тоді й стане зрозуміло, що упродовж ХХ століття національно-соціальний склад населення Києва був кардинально змінений. Замість представників російської, української, польської шляхти та єврейства в Києві зараз живуть переважно діти та внуки постгеноцидних селян, радянських силовиків та скоробагатьки з міст південно-східної України.

Вочевидь, що постгеноцидна ментальність перших та євразійська ментальність других та третіх не дозволила їм вийти на холодну вулицю заради якихось там абстрактних європейських цінностей, тим більше що їхній добробут та особиста безпека залишились на тому ж самому рівні, що й до заяви Миколи Азарова.

Про те, що абсолютна більшість киян не мають європейської ментальності, свідчить і те, що, за даними соціологічних досліджень, позитивно до знесення пам’ятника Леніну на Бессарабці ставляться лише 13% мешканців столиці. А це, між іншим, є певною гарантією того, що той пам’ятник буде невдовзі відновлено.

А от коли після жорстокого побиття «Беркутом» студентів тієї гарантії власної безпеки вже не стало, пострадянський Київ, нарешті, вийшов на Майдан. Але назвати той Майдан європейським можна лише з великими застереженнями.

Майдан помсти, самозахисту та гідності

Мабуть, саме ці почуття й вивели 1 грудня сотні тисяч киян спочатку на Михайлівську площу, а потім уже й на майдан Незалежності. Саме такі почуття вивели на вулицю й мешканців країн північної Африки під час так званої арабської весни. Так що чесні політологи та історики навряд чи назвуть події в центрі Києва з 1 до 17 грудня Євромайданом.

Дотичним доказом цього є й те, що в Майдан помсти провокатори вжилися вельми природно, а політики взагалі очолили його, тоді як на студентському Євромайдані і ті, й інші виглядали неприйнятними чужорідними вкрапленнями.

Я не раз уже писала про повну відсутність у постгеноцидній Україні національної еліти. Якби це розумів Александр Квасневський, то він би не дивувався з того, чому це українська опозиція не взяла владу в свої руки, маючи при цьому за собою приблизно мільйон українців на Майдані.

Скажу більше: якби очільники нашої опозиції належали хоча б до політичної еліти (як це було 2004 року), то Микола Янович, напевне, був би вже на пенсії. Тому головним підсумком Майдану гідності є розуміння того, що чинна опозиція мало на що здатна, окрім полум’яних промов на Майдані та в парламенті.

Цим швидко скористалася владна верхівка, яка навіть не змінила графіка своїх сумнівних, із точки зору національних інтересів України, вояжів до Пекіна та Москви. Це зрозуміли й ті, хто стояв на Майдані самозахисту, і той чисельно здувся у кільканадцять разів швидше за помаранчевий.

Те ж, що сьогодні відбувається на майдані Незалежності, можна, на превеликий жаль, назвати лише Майданом заради Майдану. Можна лише здогадуватись, коли ж він нарешті скінчиться, але те, що він ні на що в Україні не впливає і вплинути не зможе, ясно вже сьогодні.

Як відомо, все в цьому житті бажано робити своєчасно. Тому я майже певна, що якби Київ вийшов на підтримку студентського Євромайдану, то, швидше за все, ми уже сьогодні мали б безвізовий режим із країнами Євросоюзу.

Але і його керманичам не завадило б розуміння того, що наш справжній Євромайдан був таким малочисельним лише внаслідок нашої дуже ексклюзивної історії, в якій був такий унікальний за своїми наслідками геноцид, як Голодомор.

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG