Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 12:15

Хто і навіщо експериментує з больовим порогом українців?


Під час пікетування будівлі МВС у Києві 26 грудня 2013 року

Під час пікетування будівлі МВС у Києві 26 грудня 2013 року

(Рубрика «Точка зору»)

Є такий медичний термін – больовий поріг. Ідеться про рівень подразнення, заподіюваний нервовій системі, при якому людина відчуває біль. Больовий поріг індивідуальний для кожного; той самий зовнішній подразнювальний чинник може у різних людей викликати як незначний, так і сильний біль. Якщо при мінімальному впливі на людину їй уже боляче, то у неї низький больовий поріг, якщо ж вплив, що заподіює біль, достатньо сильний, то больовий поріг високий. Повторна стимуляція веде до зміни больового порогу, людина звикає до неприємного подразника і не реагує на нього.

Наразі йшлося про фізичний біль. Але ж є і біль душевний, і це не просто метафора – людина буквально може занедужати, стати недієздатною. Хоча і фізичний біль також часом має психогенний характер, не пов’язаний напряму з травмами чи запаленнями. Та все ж душевний біль спричиняється головним чином соціальними чинниками і є не тільки і не стільки індивідуальним, скільки груповим, колективним, загальним явищем. При цьому тут також існує свій больовий поріг – досягання його спричиняє активну дію певних суспільних груп, об’єднаних спільними цінностями та ідеалами.

Так от, українські події останньої декади листопада і всього грудня наочно засвідчують, що у мільйонів громадян країни больовий поріг у другому сенсі цього поняття, на щастя, достатньо низький. Схоже, це стало несподіванкою для тих, хто намірився його випробувати на практиці.

Україна – не Росія, тут люди не призвичаєні до бездушності

Ні для кого з політично грамотного люду не є таємницею, що адміністрацію Віктора Януковича обслуговують московські фахівці, яких зазвичай звуть «політичними технологами» чи «консультантами». Ці персонажі у всьому намагаються користуватися напрацьованими у Росії методами владарювання, і далеко не завжди це виходить вдало. Скажімо, наступного дня після проголошення НО «Майдан» ініціатори «антимайданних» акцій з боку Партії регіонів вирішили створювати і свою громадську організацію, назвавши її «Площа єднання». Чим зайвий раз довели, що в нинішній владній команді реально вирішують усе (чи майже все) московські «старші брати», бо ж навіть у Донецьку знають, що таке майдан, що це не просто територія, а традиційний смисловий центр українського населеного пункту, де збирається громада для розв’язання найважливіших проблем… Тож знання цього факту дає нам ключі до розуміння багатьох на перший погляд абсурдних дій чинної влади, починаючи з останньої декади листопада.

Уже саме раптове припинення євроінтеграційних процесів рішенням Кабміну є свідченням того, що влада діяла в межах усталеної московської парадигми: «верхи» роблять те, що вважають на потрібне, часом змінюючи політичний курс на 180о, а народ (за винятком невеликого числа баламутів-відщепенців) уклінно дякує цим верхам за їхню неземну мудрість і слухняно виконує все, що йому накажуть (хоча потім, удома на кухні, «за чаркою чаю», лає «бояр» на всі заставки, не чіпаючи при цьому сакрального «царя» – не випадково ж рішення ухвалювали саме «бояри», уряд, а «цар» у цей час продовжував щось торочити про незмінність курсу на євроінтеграцію…). Але – Україна не Росія, не спрацювало, «баламутів» виявилося надто багато, больовий поріг мільйонів українських душ виявився занизьким у порівнянні з росіянами, сприйнявши демарш уряду Азарова як особисту образу, свого роду ляпас. І тоді була застосована також напрацьована «болотна» московська технологія проти маніфестантів на київському Євромайдані: побільше насильства проти тих небагатьох, які потрапили під кийки, інші злякаються і поховаються по щілинах. Але знов-таки, больовий поріг киян, і не тільки їх виявився значно нижчим, ніж у москвичів, отож реакція на душевний біль стала протилежною тій, на яку очікували «консультанти» і консультовані. Та, схоже, на Банковій не дуже повірили у стійкість такої реакції і вирішили спробувати ще раз силовий розгін Євромайдану. Результати загальновідомі.

І тоді, як видається, владний режим України та його «консультанти» (чи то ляльководи) перейшли до нової тактики – болючих точкових ударів по знакових постатях українських Євромайданів. З усіх усюд постійно йдуть повідомлення про підпалені та спалені вщент автомобілі активістів, про напади на оселі євромайданівців, нарешті, про фізичне побиття їх. Останні за часом подібні епізоди – це напад увечері 24 грудня у центрі Харкова на співорганізатора акцій протесту Дмитра Пилипця, якому було завдано кілька поранень ножем і побиття з особливою жорстокістю у ніч на 25 грудня на трасі під Борисполем знаної журналістки та громадської активістки Тетяни Чорновол.
Активістка Євромайдану, журналіст Тетяна Чорновол після жорстокого нічного побиття

Активістка Євромайдану, журналіст Тетяна Чорновол після жорстокого нічного побиття


Схоже, крім банального залякування, ці (і схожі на них) акції мають іще одну мету: перевірити рівень больового порогу українців і почати призвичаювати людей до того, що такого штибу насилля є чимось усталеним, буденним, ледь не нормальним для українського суспільства. Бо ж привчили врешті-решт росіян до того, що тяжкі побиття незалежних журналістів та вбивства опозиційних політиків – це звична для Росії справа…

Чи зможуть експериментатори зробити українців безсердечними?

Підвищення больового порогу – річ, яка може бути небезпечною і тоді, коли йдеться про фізичний біль, і коли – про душевний. Адже в організмі біль виконує важливу регуляторну функцію, сигналізуючи про небезпечні травми та про загострення внутрішніх хвороб. Схожим чином діється і з внутрішнім світом особистості: коли виникає душевний біль, це означає дисгармонію чи то приватного, чи то соціального життя, чи обох разом. Якщо больовий поріг у цьому випадку високий, про людину кажуть, що вона нечутлива, бездушна, безсердечна. Коли ж безсердечність стає масовим соціальним явищем, то це вже небезпечно, і не в останню чергу – для самих носіїв безсердечності. А також для тих, хто в ім’я своїх корисливих цілей наполегливо підвищував загальносуспільний больовий поріг…

Два історичних приклади. Десятиліття «золотого спокою» напередодні Хмельниччини, коли польські магнати безкарно визискували українців задля повного упокорення краю та одержання економічних надприбутків. Справді, українці навчилися терпіти таке, чого, здавалося б, не зможе терпіти жива людина. Больовий поріг – і в сенсі індивідуально-фізичному, і в суспільно-політичному – помітно підвищився. Результат? Не тільки вибух народного повстання, але й масова різанина: ледь не всі різали всіх. І найлютіше – одні українці інших, православні – греко-католиків та католиків, і навпаки. Куди й поділася у ті часи традиційна українська толерантність! Запанувала на тривалий час нечутливість до своїх ран і до чужих страждань. Хто ж виграв у кінцевому підсумку? Тільки третя сторона, яка підкорила спершу виснажену Україну, а після того – і Річ Посполиту…

Інший яскравий приклад – Перша світова війна. Розпочалася вона в ситуації, коли європейці у своїй масі стали вже достатньо толерантними один до іншого, попри належність до різних націй і конфесій (утім, це не стосувалося Російської та Османської імперій), а закінчилася загальною деструкцією культури та занепадом гуманізму, на ґрунті чого піднялися більшовицький Комінтерн, а вслід за ним – фашизм, нацизм та низка авторитарних режимів. І вже наступна світова війна – Друга – велася вже без тих правил, яких бодай частково намагалися дотримуватися учасники Першої світової.

Не випадково одна з книг про трагічні події часів Другої світової війни зветься «Людяність у безодні пекла». І не випадково трагедія Бабиного Яру сталася у місті, больовий поріг мешканців якого був понівечений Биківнею…

Отож ті, хто наразі експериментує зі встановленням рівня больового порогу українців та прагне зробити їхні душі максимально нечутливими до чужих страждань і призвичаєними до суспільного насилля, дуже й дуже ризикують. І не в останню чергу вони ставлять під загрозу себе та своїх можновладних замовників, ставлення до яких з боку мільйонів українців і без того давно вже перейшло межу зневаги й огиди. Ой, не варто цим експериментаторам прагнути зробити мільйони українців безсердечними…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG