Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:51
(Рубрика «Точка зору»)

У найближчі дні ми побачимо перше на пострадянському просторі справжнє Різдво – Різдво з чистими думками, надіями і повагою до пастирів. Різдво, в якому головним буде не обрядовість, не присутність високопоставлених чиновників у храмах, а саме ці чисті думки і молитви будуть визначати свято.

І нехай це справжнє Різдво відбуватиметься в Києві, а не в Москві, проте воно залишиться святом надії – зрештою, хрещення Русі теж відбувалося в Києві, а не в Москві. Українські конфесії за останні тижні пережили справжнє диво єднання пастиря і пастви. І тепер уже немає ніякого сенсу проводити теологічні дискусії про канонічність і неканонічність або про частку православної традиції у греко-католицькій церкві. Тому що людина, яка приходить в храм, очікує від священика не наукової бесіди, а допомоги у важкий час. Це у дні спокою можна думати про церкву як про традиції, архітектурний пам’ятник або кращий майданчик для демонстрації показового благочестя. У дні випробувань храм – це притулок. І лише від самих священиків залежить, чи зможуть вони врятувати авторитет церкви або ж залишать її на цивілізаційних задвірках як домашній храм цинічно богобоязливої номенклатури.

Українські священики врятували церкву – кажу це як людина світська, ще донедавна переконана, що показова пострадянська релігійність зміниться не менш показовою секуляризацією. Я багато років писав про патріарха Філарета, главу Української православної церкви Київського патріархату, як про досвідченого церковного політика – ще з часів, коли майбутній засновник УПЦ КП був фактичним главою Російської православної церкви. Але коли Михайлівський собор в центрі Києва став притулком для побитих молодчиками із «Беркуту» студентів, а потім його дзвони драматично дзвонили у ніч другої спроби розгону Майдану, я зрозумів, що церковна політика поступилася місцем пастирському подвижництву, а це означає, що літній владика зміг виховати церкву подвижників, що стала національною не в силу канонічності, а в силу близькості до нужденних у підбадьорюванні.

І це духовний подвиг, про який ще напишуть церковні історики майбутнього. Як писатимуть вони про іншого літнього пастиря, кардинала Любомира Гузара, донедавна голови Української греко-католицької церкви, якого на руках вносили на Майдан, щоб він міг благословити присутніх. Як писатимуть вони про митрополита Володимира, що перебуває на одрі хвороби, і який з останніх сил намагається врятувати значимість УПЦ (Московського патріархату) для віруючих, багато з яких уражені відсутністю своєї церкви там, де зібралися тисячі її парафіян. На щастя, не тільки хворий митрополит, а й багато пересічних священиків УПЦ (МП) рятують свою церкву і своє сумління від байдужості церковних чиновників, які бачать себе не поряд з Богом і людьми, а поруч із владою та грошима.

Я не вірю в чудеса, але в совість вірю. Я не вірю в безсовісного пастиря, але вірю в чистоту помислів священика, який прагне підбадьорити віруючих і невіруючих. Іудеї, які святкують свої головні дні поза Ізраїлем, добре розуміють, що це таке – свято всередині тебе, тихий вогонь співпричетності, який важливіший ритуалу. Саме тому для мене так небезпечний бездушний ритуал, за яким немає цього ледь помітного вогню. По-моєму, це набагато гірше невіри, бо людина невіруюча ще може жити в ладу зі своєю совістю, а той, хто вірить заради проформи, совісті позбавлений. І те, що українське священство дало своїй пастві урок співпричетності, – це початок дороги від ритуалу до справжньої віри, до співчуття, до поваги до ближнього – до всього того, з чим боровся більшовизм і що намагаються знищити його пострадянські спадкоємці зі свічками і зворушливими пиками у храмах.

Цілком можливо, що це нове Різдво з Києва рано чи пізно прийде до Москви, причавленої чиновницькою державою, чиновницьким безвір’ям і чиновницькою церквою з її надуманими проблемами, що замінило віру химерністю холодного ритуалу. Зрештою, один раз в історії так вже було.

Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода

(Оригінал статті опублікований на сайті Російської редакції Радіо Свобода)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG