Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 19:06
(Рубрика «Точка зору»)

Київський Майдан став найбільш помітним явищем українського політичного життя 2013 року. Його роль і вплив на перспективи докорінних суспільних змін в Україні величезною мірою залежатиме від чинників ідеологічних (наявність привабливої для мільйонів українців програми перетворень) й організаційних (наскільки Майдан виявиться здатним керувати собою, а відтак і процесами в суспільстві).

Перші кроки до самоврядування і поширення Майдану як особливої форми народної ініціативи на цілу країну вже зроблено у вигляді створення відповідного Всеукраїнського об’єднання. Але вже у перші дні після цього з’явилися ознаки деяких задавнених соціально-психологічних хвороб українства, насамперед його інтелігентської частини. В останні роки ці хвороби призводили до багатьох поразок і провалів.

Наприклад, у 2010 року чимало інтелігентів не змогло збагнути, наскільки фундаментальна зміна влади відбувається, як до речі, чимало російських інтелігентів не усвідомило, які разючі метаморфози сталися в Росії у 1999 році у зв’язку з приходом до державного керма Володимира Путіна і чекістської корпорації та встановленням унікальної в історії людства диктатури спецслужб (із майже тотальною експансією спецслужбістів на всі керівні посади в Російській Федерації). В Україні також відбувся революційний, а точніше контрреволюційний переворот, пов’язаний з тим, що вперше в історії незалежної України всю повноту влади узурпував один територіальний олігархічний клан із вельми специфічною «кредитною історією», зі своїм світоглядом, із залізною внутрішньою дисципліною в межах угруповання, із надзвичайно жорсткими методами контролю всіх структур управління і силових органів, зі специфічною системою кланової лояльності, ефективною клановою організованістю і чітким підпорядкуванням по вертикалі.

Недаремно навіть у період перебування партії цього клану в опозиції там не було «тушок», а якщо 2-3 з’явилися під час Майдану 2013, то ніхто з них не був пов’язаний походженням і біографією з донецьким угрупованням. Отже, йдеться про особливу монолітність цієї структури, що її не злякаєш масовими акціями протесту, психологічним тиском тощо. Тому це суттєво, принципово, якісно інший режим, ніж режим Леоніда Кучми. Цього не зрозуміли інтелектуали – «противсіхи», як вони цього не розуміють навіть тепер, що яскраво демонструє публічними недолугими оцінками поточних подій знана письменниця, яка, позичивши у Сірка очі, повчає, як треба боротися проти верхівки, якій вона допомогла прийти до влади в 2010 році, розколовши демократичний електорат своєю демагогічною агітацією «проти всіх».

Ще одним виявом нерозуміння принципової відмінності нинішньої влади від того, що було до 2010 року, стала «заява інтелігенції Майдану», підписана деякими письменниками, журналістами, науковцями, діячами культури тощо.

Інтелігентський «маніфест»

Отже, що пропонує і чого вимагає майданний «мозок нації»? Підписанти заявляють: «Ми бачимо абсолютно необхідним дотримання таких вимог:

1. Відсутність посад «співголів» («Всеукраїнського об’єднання Майдан» – авт.) чи будь-якої постійної президії. Натомість Рада повинна обрати виконавчий орган (секретаріат), який діятиме за принципом ротації. Переговорні та представницькі функції також мають делегуватися голосуванням.

… 3. До Ради не можуть входити безпосередні лідери парламентської опозиції (Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок, Віталій Кличко), щоб уникнути «тиску авторитетом» на інших учасників. Їхній голос має бути делегований партійним представникам».

Тут ми бачимо культ демократії безвідносно до її організаційної ефективності. Нехай десятки членів Ради в режимі «малого народного віча» загрузають в нескінченних дискусіях замість ухвалення конкретних оперативних рішень. Але те, що цілком забезпечує проголошення гасел «Слава Україні! Героям слава!» на Майдані, погано надається для ефективної поточної роботи. «Співголови» чи постійна президія потрібні бодай для забезпечення регулярних засідань Ради. Ротація ж секретаріату перетворить його на «прохідний двір», де можуть опинитися люди, геть не здатні на організаційно-розпорядчу діяльність.

Це буде нагадувати Центральну Раду 1917 року, де сотні депутатів так і не змогли створити щось структуроване й ефективне, породивши феномен безсилля в дії, суцільної некерованості й колективної безвідповідальності. Зате Центральна Рада була дуже демократична, вона й загинула цілком демократично на відміну від менш демократичних, але значно більш прагматичних і раціональних парламентів і урядів Польщі, Естонії, Латвії і Литви того часу. Маючи справу з добре відмобілізованою владою донецького угруповання, насиченою московськими «радниками», багато рішень треба буде ухвалювати дуже швидко, миттєво, бо за таких обставин надважливим є часовий вимір, адже той, що спізнюється – програє.

Зрозуміло, що абсолютна більшість підписантів не має досвіду організаційно-політичної роботи і погано уявляє особливості цієї «кухні», але має глобальні амбіції. Проте тут треба керуватися не своїм амбітним «его», а інтересами справи.

Політика без політиків?

Наведений вище 3-й, а також 4-й пункт інтелігентського «маніфесту» («кількість партійних представників у раді має відповідати реальним настроям на Майдані, де, нагадаємо, лише 4% людей вийшли на заклик опозиції і лише 2% мають партійну належність») містить антипартійну ідею – «Геть політиків!», «Геть партії!» Дивно, як шановні інтелігенти збираються вести політичну діяльність без політиків і партій? Адже Майдан – це явище гострополітичне, бо він вирішує головне питання всякої політики – питання влади в країні. Політика без політиків є абсурд. Як армія без офіцерів та генералів перетворюється на юрбу озброєних людей і приречена на поразку, так і політика без професійних політиків не має жодних перспектив, крім перспективи бунту без шансів на перемогу.

Можна як завгодно ставитися до Яценюка, Кличка і Тягнибока, однак треба визнати, що ці люди прийшли на Майдан і взяли на себе відповідальність. І якщо почнуться масові репресії за білорусько-російським зразком, вони почнуться саме з них.

Тому антиполітична позиція групи інтелігентів, яку вони намагаються нав’язати Майдану, є надзвичайно небезпечною, «противсіхською». І знову це є наслідування тих діячів Центральної Ради, які найбільше боялися «бонапартизму», а тому воювали не стільки з більшовиками, скільки з цілком лояльними до української справи генералами, що очолювали українізовані корпуси й дивізії, – і довоювалися до того, що нікому стало захищати УНР…

А питання полягає в іншому. Як об’єднати зусилля Майдану, широкої громадськості, інтелектуальних кіл із зусиллями політичної опозиції? Адже саме така єдність зусиль забезпечила кінцеву перемогу польської «Солідарності», що є хорошим прикладом для Майдану. Чи вдасться певним колам української інтелігенції, які незрідка люблять говорити про своє полонофільство, не словом, а ділом наслідувати ті найкращі взірці, які всім нам показала Польща?

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG