Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 22:44
(Рубрика «Точка зору»)

Коли більшовики та їхні союзники наприкінці 1917 року не змогли здобути більшість на Всеукраїнському з’їзді рад у Києві, їхні делегати притьмом переїхали до Харкова, об’єдналися там із членами збільшовизованих рад міст Слобожанщини, Донеччини та Луганщини і проголосили себе єдиною законною владою Української Народної Республіки. А оскільки жодних шансів здобути контроль на всій території УНР вони не мали (як засвідчили вибори до Установчих Зборів, за більшовиками йшло приблизно 10% люду), то вони закликали на допомогу «братню Росію». Втім, її і кликати не треба було – адже більшовики України були обласною організацією російських більшовиків, повністю підпорядкованою ЦК партії й уряду Совєтської Росії; підривна агентура Леніна та Троцького вільно діяла на території УНР і, користуючись демократичністю української влади, розкладала зсередини військо та державний апарат і засипала міста та села республіки безплатною пропагандистською пресою, яка на всі заставки лаяла «українських буржуазних націоналістів» та обіцяла незчисленні блага від дружби з Росією.

І – поїхало-покотилося. Вслід за газетною тріскотнею про «озвірілих націоналістів» (на щастя, телебачення тоді ще не винайшли…) пішли в бій «добровольчі» загони під прапорами і від імені «харківської УНР». Почалася війна, яку дехто називає російсько-українською, а варто було б назвати «совєтсько-радянською». Або першою колоніальною війною більшовиків, які ринули упокорювати найважливішу для метрополії бунтівну провінцію Російської імперії. Змінився прапор, змінився гімн, номінально у Росії була проголошена «пролетарська демократія» - а імперіалізм залишився на місці й під новою шабатуркою. Щоправда, остання була надто вже блискучою, тож звабила тоді, в 1917-му, чимало малоросів та інших жителів України…

А наприкінці 1918-го більшовики (які завоювали було УНР, та були звідти викинуті, причому не німцями-австрійцями, а – як засвідчив у листі до Леніна один із нечисленних українців у керівництві КП(б)У Володимир Затонський, «повсталим українським народом») знову ринули до України, і знову через Харків. З різномастої публіки були сформовані «дивізії» та «бригади» (простіше кажучи – червонопрапорні бандформування), об’єднані під егідою «Украинского фронта» та «уряду» номінально незалежної «Украинской Социалистической Советской Республики» (так вона спершу звалася, і її конституція була спершу написана російською, і тільки потім перекладена українською). І знову більшовикам удалося завоювати значну територію України, і знову їх викинув геть повсталий український народ.

І лише з четвертої спроби, запровадивши НЕП й українізацію, тобто пішовши на значні поступки українцям та скориставшись шовіністичною недолугістю «білих» політичних сил, більшовики змогли-таки поставити під свій контроль більшість території України, віддавши решту іншим державам. А Харків був зроблений столицею УСРР. Та все одно Україна залишалася, за словами такого компетентного експерта, як Сталін, «слабкою ланкою» більшовицької імперії. І тоді був ініційований Голодомор вкупі з нищенням української інтелігенції, української церкви та української кооперації…

«Украинский фронт» починає похід

Схоже, у Кремлі не переймаються знаходженням нових політтехнологій упокорення України. Путінська Росія, яка «встає з колін», з параноїдальною впертістю намагається відновити двічі впродовж ХХ століття вже зруйновану імперію. Потужна пропаганда – створення мережі агентури – розкладання за її допомогою силових структур та владних органів колишніх колоній – обіцянки «мільйонів років щастя» народам цих країн – створення «п’ятої колони» з парамілітарними структурами – перехід до прямого втручання, ледь замаскованого «независимым Цхинвалом» та «Украинским фронтом».

Що ж, такий фронт знову створений – якраз через 95 років після свого попередника, і також у Харкові. Офіційно він зветься «громадською організацією», проте біля його витоків стоїть чинна влада в особі сотень місцевих організацій Партії регіонів та Харківської облдержадміністрації. Ясна річ, що «фронтовики» взяли собі російський імперський символ – так звану «георгіївську стрічку». Ясна річ, що виступи на форумі лунали «мовою Леніна і Путіна». Ясна річ, що, як і 95 років тому, «фронт почне зачищати і очищати українську землю від тих, хто прийшов сюди з окупаційними планами», – як заявив на зібранні організаторів об’єднання глава Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін, а для цього буде створена «фронтова народна гвардія» (називати ці загони «червоною гвардією», як колись, не випадає – надто вже вожді «фронту» несхожі на «пролетарів усіх країн»). Але є і різниця: КПУ ввійшла до «Украинского фронта» як другорядна сила, а лідерами є відверті прихильники (ймовірно, й агенти) відновлюваної імперії «кремлівських чекістів». І головне: виявляється, наразі окупували Україну… українці, і від них її треба зачищати. «Купка оскаженілих націоналістів, спустившись з Говерли, озброївшись не лише сценарієм, але і кийками, вирішила, що вони і є той єдиний український демос, який здатний продукувати національну ідею і проголошувати її від імені всього українського народу», – заявив згаданий уже Добкін. «Сценарій» же цей, звісно, «написаний не в Україні», а тут діють лише «доморощені виконавці». Що ж, ніякі П’ятакови, Квірінґи й Кагановичі не додумувалися оголосити українців «окупантами України», як це роблять нинішні вожді «фронту».

Ну, а слова щодо бажання «мирно вирішити сьогоднішнє протистояння в суспільстві», «зберегти мир і не допустити громадянської війни та кровопролиття» на вустах харківських «фронтовиків» теж не нові – саме так говорили місцеві більшовики, розгортаючи тим часом тодішніх «тітушків», які на початку 1918-го, взявши Київ, улаштували там різанину – й повторили цей же подвиг на початку 1919-го за аналогічних обставин…

До речі: для Михайла Добкіна «доморощене», тобто створене в Україні й українцями, як бачимо з контексту його виступу, – це щось другорядне, низькопробне, нікчемне, нице. Нагадаю, це стверджує очільник обласної виконавчої влади, який діє від імені Віктора Януковича й уряду України. Чи може хтось, крім маріонеткових політиканів, усіляких квіслінґів і затонських, дозволити собі щось подібне? Чи реально над добкіними й іже з ними вже немає іншої влади, крім кремлівської?

Чим закінчуються «зачистки України» для самих «чистильників»

Сторонньому спостерігачеві може здатися, що протистояння в Україні має етнічний характер; справді, і в 1917-18-му, і нині серед харківських «вождів» етнічних українців – одиниці. Насправді все значно складніше. Агапієв, Дельвіг, Кравс, Поджіо, Отмарштайн, Бізанц, Сінклер, Сафонов, Кудрявцев, Ніконов, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер – це далеко не повний список військової еліти УНР та ЗУНР із не дуже, скажімо так, типовими для українців прізвищами, яка зі зброєю протистояла тоді «Украинскому фронту», всім цим коцюбинським-дибенкам-боженкам-антоновооовсієнкам. Але ж належність до української нації якщо й визначається кров’ю, то не її «чистотою», а готовністю пролити цю кров у самовідданій боротьбі за свободу України. Так було у роки Української революції, не змінилася ситуація й зараз. Хтось із читачів міг перечепитися об прізвище «Булатов» у наведеному вище списку; так, Дмитро Булатов є героєм сучасної історії – поряд з іншими лідерами «Автомайдану» Сергієм Поярковим та Сергієм Хаджиновим (за Добкіним, мабуть, вони і є тими «оскаженілими націоналістами», що «спустилися з Говерли»).

Та годі про елементарні речі, яких ніколи не зрозуміють «фронтовики». У ці дні, коли Кремль – за словами вельми поінформованого колишнього радника Путіна Андрія Ілларіонова – приступив до форсованого здійснення своїх планів розколу та (за можливістю) поглинання України, кожен сам вирішує, ким він є – українцем чи малоросом, визволителем країни від імперської шушвалі і кримінальних зграй чи виконавцем плану «Україна без українців».

Однак варто нагадати, що отамани «дивізій» та «бригад» створеного Москвою «Украинского фронта» були ще у 1918-19 роках майже всі розстріляні за наказами Кремля. Надто нестямно вони грабували та вбивали. А «ідейні» члени маріонеткових «харківських урядів» майже всі пішли у розстрільні підвали НКВД чи вкоротили собі віку під загрозою неминучого арешту дещо пізніше – у 1934-38 роках. Бо в очах володарів імперії навіть їхні заповзяті українські пахолки видавалися «небезпечними сепаратистами»…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG