Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 14:13
(Рубрика «Точка зору»)

Пахло – це не кличка. Це прізвище батька нині відставленого прем’єра. І, здавалось, останній мав би теж носити це прізвище.

Як з’явився із Пахла Азаров, сіє таємниця за сімома печатями. Принаймні він своє нинішнє прізвище не взяв ні від матері, ні від дружини. Взагалі в біографії Пахла-Азарова багато таємниць. Особливо щодо бізнесових справ. Остання таємниця – куди подівся наш екс-прем’єр після відставки. У деяких засобах масової інформації з’явилося повідомлення, що він, облишивши високий пост, відразу полетів на приватному літаку в Австрію, де живе його син. До речі, останній мешкає у благополучному Відні, але є членом фракції Партії регіонів у Верховній Раді. Очевидно, він зі столиці колишньої імперії Габсбургів добре бачить потреби своїх виборців, які переважно живуть (чи животіють?) в індустріально-депресивних районах України.

Правда, поки що «таємну інформацію» про еміграцію Азарова не можуть ні підтвердити, ні заперечити. Народний депутат Микола Томенко навіть звернувся до СБУ, аби з’ясувати, чи проходив наш дорогий Микола Янович митний контроль і чи він часом чогось такого не вивіз. Хоча, як на мене, відповідь і так зрозуміла. Людей типу Азарова митний контроль не стосується. Це ж не пересічний українець, якому можуть душу витрусити на митниці. Та й зрештою, що вивозити екс-прем’єру? Те, що йому треба, він давно вивіз із Неньки-України.

Загадкова радянська душа

Миколу Яновича не мав я честі знати особисто. Власне, й не прагнув до цього. Але якось довелося слухати його «наживо». Було це років зо два тому на одному дивному форумі «інтелігенції СНД», куди я, вважайте, випадково потрапив. Чесно кажучи, було трохи смішно, а трохи сюрреалістично. Виступав там і наш Янович. До речі, без папірця. Ну, і зрозуміло – на «общєпонятном». Був це такий собі «плач Ярославни» за колишнім СРСР. Прем’єр оповідав про ті високі духовні цінності, які існували за радянських часів і які нам, нині живущим на просторах СНД, зберігати потрібно. Не знаю, наскільки він говорив про це серйозно, але в голосі бриніла ностальгічна щирість.

Взагалі, якщо звернутися до відомих нам фактів біографії Азарова, то перед нами постає така собі радянська людина. Хоча його батько був естонцем, Янович вирішив стати росіянином. Принаймні він себе так ідентифікував. Це й зрозуміло. У Радянському Союзі росіянином бути було престижно. Він навіть від батьківського прізвища відмовився і взяв благозвучне російське.

Народжений у Калузі, Азаров навчався в Москві, деякий час працював недалеко від радянської столиці, потім опинився в Україні, точніше УРСР, а якщо конкретніше – на Донбасі. Певно, для нього це була така ж радянська територія, як і Калуга, Москва, Підмосков’я…

Думаю, Янович без особливого ентузіазму сприйняв українську незалежність. Він став одним із організаторів на Донбасі так званого «Громадянського конгресу України», куди ввійшло чимало українофобів. Здається, Азаров відверто українофобства не демонстрував. Але й прихильності до українства не виявляв. Свідченням цього є хоча б те, що, обіймаючи багато років високі становища в державному апараті України, він так і не спромігся вивчити українську мову.

Та все ж у Яновича була одна серйозна чеснота: радянський технократизм. Виражався він у вмінні виконувати поставлені завдання, досягати успіху (часто будь-якою ціною). І ще однією, далеко не останньою, рисою цього технократизму була відданість вищестоящим. Азаров з цією чеснотою виявився затребуваним у часи Кучми, коли національна ідея ніби «не спрацювала», а влада потребувала технократів.

Проте, говорячи про радянську людину, треба мати на увазі, що вона є подвійною і достатньо цинічною. Ця людина може демонструвати свою відданість ефемерним «ідеалам», більше того – навіть думати, що вона в них вірить, а на практиці бути відвертим матеріалістом, який переважно думає про свою вигоду.

Тому Янович, працюючи на високих державних посадах, не забував про себе. Постійно заявляючи про любов до Росії, про те, що Україні треба інтегруватися в спільний економічний простір із братніми Росією, Білоруссю та Казахстаном, Азаров послав свого єдиного сина «робити бізнес» не в любу його серцю Росію-матушку, а в Європейський союз. При цьому, судячи з деяких повідомлень, допомагав йому, використовуючи українські ресурси. Скажете: парадокс. Так, парадокс, але не для радянської людини. Ще зовсім недавно Янович лякав нас різними страшилками про Європу. Думаю, багато хто пам’ятає його недавній виступ на так званому «антимайдані», де він говорив, ніби Євросоюз вимагав від України визнати одностатеві шлюби. А тепер Азаров сам, очевидно, опинився в «содомітській Європі». Повторюю, для нього це зовсім не парадокс. Як, зрештою, і для його електорату на «антимайдані». Моральна роздвоєність, розходження між словом і ділом – для них нормальний стан речей.

Логіка і символіка

Нинішнє зникнення Яновича по-своєму логічне й водночас символічне. З українського економічного корабля, який є на грані дефолту, першим втікає капітан. Адже Азаров несе відповідальність за економічну політику в державі упродовж останніх років. Йому, як капітану, годилося б втікати з корабля останнім. Але в тім то й річ, що Україна для нього – не його корабель. Вона для Азарова – лише територія із безмовним населенням, яке можна експлуатувати. Тому такого корабля не шкода. І його можна покинути першим.

Але ця втеча, як на мене, має глибоку символіку. Перший уже пішов! Чи не почнуть втікати з нашого корабля, який розхитався не лише економічно, а й соціально та політично, інші капітани та капітанчики? А на кораблі лишаться тільки ті люди, які хотітимуть, щоб він плив далі.

І на завершення. Може, хтось забув, але Янович не лише колишній прем’єр-міністр, а й очільник Партії регіонів. Що ж ця партія робитиме без свого лідера? Невже розпуститься? Чи вся полетить за своїм Пахлом у Австрію, до Відня, на голубий Дунай? Адже наші регіонали – поборники «слов’янської єдності». А слов’яни колись, про це свідчить «Повість минулих літ», «сиділи на Дунаї». Пора повертатися на прабатьківщину!

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG